Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 (страница 54)

— Вибачте, Тетяно Львівно. Прошу почекати з питаннями до мене і спершу відповісти на мої. Така зараз ситуація. Вам нічого не було відомо про попереднє обстеження брата?

— Я знала про те, що перед кожним виступом Вітю перевіряють різні лікарі.

— А новий спеціаліст? Людина, з якою ваш брат ніколи до цього не зустрічався?

— Звідки вам відомо, що вони ніколи не зустрічалися? “Гра в схоластичні вправи в суперечці? Чому? З якої причини?”

— Але ви розумієте, про кого я питаю? Вам що-небудь відомо про нього?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Нагадаю його прикмети. Середнього зросту, щуплий, з близько посадженими запалими очима. Широкий ніс, тонкі губи, причому верхня дещо нависає над нижньою…

— За вашим описом він не дуже привабливий.

— Можете поправити мене. Вам доводилося зустрічалися з ним?

Тетяна знову заперечливо хитнула головою. “Вона щось не договорює. Я відчуваю її неприязність. Розмова не вдалася. Та чи тільки з моєї вини?..”

VI

От і з’явилася надія — прийшла до мене разом з цим лікарем. У минулі часи сказали б: “Його послало провидіння”. Він з’явився в найтрудніші дні, коли припадки виснажили мене до краю. Жоден лікар не міг установити їх причину. Спочатку визначили, що це не епілепсія. І за те вдячний, якщо не виявиться щось страшніше. Причина ж є. Може, припадки — наслідок струсу мозку, що стався шість років тому в автомобільній катастрофі? Хтось мені розповідав, що віддалені наслідки струсу можуть проявитися і через багато років. Особливо, якщо в мозку є уроджені аномалії. А може, вони є і в моєму мозку?

Почекай, почекай, друже, але в такому випадку і струсу не треба. Досить спадковості.

Мама, наприклад, розповідала, що у моєї бабусі, іноді проявлялася дивна хвороба, схожа на епілепсію — зненацька вона впадала в пригнічений стан, потім її свідомість спотворювалася, починалося марення, перед нею виникали яскраві кольорові видіння. Так, як і в мене. Тільки бабуся не вміла їх відтворювати на полотні. Я довго розпитував маму про хворобу бабусі, аж поки не помітив, що вона починає занепокоєно стежити за мною, часто підходить вночі до мого ліжка і прислухається до дихання, до незв’язних слів, які іноді бурмочу…

Тоді хвороба лише починалася — з нічних страхів і гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Світ довкола мене змінювався, мов у кривому дзеркалі. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лікарів, я не все їм розповідав, боявся якогось страшного вироку. Назви психічних хвороб фантомами роїлися в моїй бідолашній голові, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з’явилося якесь дуже велике медичне світило — академік зі світовим ім’ям. Він поставив діагноз: “Мігрень. Так, так, особлива мігрень, не більше”. Він пояснив, що при такому захворюванні судини в мозку звужуються більше, ніж при звичайній мігрені. Порушується кровопостачання мозку. От і виникають дивні образи і ввижаються страхіття. Виявляється, такі мігрені описані в медичній літературі під оригінальною назвою “Аліса в країні чудес”.

Академік запевнив: “Полікуємо — і все минеться”.

Він сказав правду. Після сеансів лазеротерапії мігрені зникли. І я поступово забув про них.

Та ось майже через п’ятнадцять років вони виникли знову, супроводжуючись припадками. Пригніченість різко змінювалася напруженістю, зводило шийні м’язи, посилювалося тремтіння рук, в голові нескінченною низкою пливали кольорові видіння: розквітали в них казкові орхідеї — я бачив і запам’ятовував сотні відтінків, частину з яких мені щастило переносити на полотно, щоразу по-новому змішуючи фарби.

Мене лікували в різних клініках, марно. І коли я вже дійшов до відчаю, з’явився Він. Сказав, що прийшов з клініки. Його худорляве довге обличчя я спочатку ніяк не міг запам’ятати. Але вже через кілька днів, коли припадки почали слабнути, стала помітною чарівність його скупої недовірливої усмішки, яка ховалася в куточках близько посаджених очей. Вона спалахувала на коротку мить, коли він радів, і тоді навіть кинджально рівний проділ волосся і широкий ніс, що надавав обличчю жорстокості, здавались менш помітними.

Іван Степанович вмикав свій апарат і сідав поряд з ним, позираючи то на шкалу, то на мене. Відблиски сигналів то спалахували в його очах, то гасли, як мої надії. І знову спалахували…

Після дванадцяти сеансів він сказав:

— Поки що досить. Ви вже практично здорові. Через пару місяців провідаю. Припадки не повторяться.

Він не помилився. Я чекаю на його прихід тільки для того, щоб висловити свою подяку…

VII

Вона накинула на плечі барвисту хустинку, розправила її, піднявши кінці, і хустинка стала схожою на крила метелика. Глянула знизу на слідчого, перевіряючи враження, і продовжувала:

— …Прийшов перед виставою, каже — з поліклініки. Мовляв, прислали перевірити артеріальний тиск і зафіксувати ритми біотоків у ногах. У нього був з собою невеликий прилад.

— Коли ви відчули зміни?

Жінка примружилася, зірвала хустинку, зім’яла її в руці, різко відкинула голову — і синювато-чорне волосся розсипалось по плечах.

— Досить скоро. Вже в кінці па-де-де. Ноги стали неслухняними, невмілими, мовби взагалі не мої.

Тендітна, легка, з невеликим гострим носиком вона нагадувала пташку. Знову зазирнула в обличчя слідчому і спитала:

— Гадаєте — це він зробив? Навмисне? Навіщо?

— Поки що не можу відповісти на ваші питання. Тільки з’ясовую. Скажіть, будь ласка, він щось говорив про себе? Ну, хоча б називав своє ім’я та по-батькові?

— Може, й називався, та я забула. Ще б пак, після такого стресу! Ви знаєте, як це страшно відчути — та ще під час спектаклю, — наче тобі замінили ноги. А він що — мерзотник, досліди на людях проводить?

Трофиновський докірливо усміхнувся, мовляв: “Я вже відповідав на подібні питання, чи варто повторюватись?”

Жінка зрозуміла значення його усмішки, злегка порожевіла і усміхнулась у відповідь: — Вибачте, є такий гріх — цікава…

— Довго він пробув у вас?

— З півгодини, не більше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом.

Ми майже не розмовляли. Він сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всі думки вже на сцені…

— Як ви почуваєтесь тепер?

— Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливість і реакції. Ноги вже мої. І, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нічого. А може, мені тоді все просто привиділось? Нервовий стрес?

— Вас же оглядали лікарі. Перевіряли реакції…

— Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..

— Може, вам здається, що минуло? А якісь сліди таки зосталися?

— Ні, ні, що ви? Трохи вмію за собою спостерігати, актрисі, знаєте, належить. І наш лікар каже, що все в нормі.

“Це я також мушу з’ясувати, — подумав Трофиновський. — Якщо підтвердиться… Що ж, це буде вагомою підставою на його затримання…” Він спитав:

— Може, ви пригадали ще якісь деталі…

— Он воно що… Скажіть відверто — моя відповідь вас не задовольняє? Дуже шкода, але більше я нічого не можу пригадати, слово честі. Надто він був якимось непримітним… Такий собі звичайний сірий горобець, котрий не відрізняється від інших сірих пташок. Навіть не скуйовджений… Гладенька зачіска з акуратним проділом… і, здається, все.

— Дякую, — мовив Трофиновський, підводячись і незграбно цілуючи простягнуту руку балерини. Ніколи раніше він не цілував жінкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирістю, невгамовним бажанням подобатись.

— За що ж дякувати, якщо я нічим вам не допомогла?

— Допомогли, та ще й як! — озвався слідчий.

Це не були просто ввічливі слова. У відповідях балерини крилося підтвердження його здогадки.

VIII

“Ні, він не був наївним. Він добре знав, що робить. Він тільки не міг передбачити всіх наслідків. І деякі з них неодмінно спробує виправити. Треба, щоб він якнайшвидше довідався про них…”

Слідчий зателефонував до редакції міської газети знайомому журналістові, домовився про статтю і терміни її публікації. Потім поїхав до медінституту.

Там його зустрів давній приятель Кость Жилко. Колись вони разом кінчали середню школу. Відтоді Кость встиг захистити кандидатську дисертацію, стати одним з ведучих фізіотерапевтів. Побачивши Трофиновського, швидко пішов йому назустріч, картинно розкинувши руки:

— Вітаю тебе, лікарю недуг людських, — голосно промовив він, і дві дівчини в білих халатах одразу ж озирнулися.

— Все блазнюєш, — тихо буркнув Трофиновський.

— Ого, хвороба протікає серйозніше, ніж я гадав, — усміхнувся Кость. — Мабуть, начальство квапить, а на твоїй ділянці заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходімо до наших…

В квадратній білій — дуже чистій і дуже холодній — кімнаті на них чекали чотири чоловіки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п’яти.

— Я передав їм нашу розмову, — сказав Кость, і двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.

— Ми тут порадилися і дійшли висновку, що йдеться про застосування проміння або хвиль, — озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. — Але невідомо, що це за прилад. Це міг бути генератор повного поля, що діє на психіку людини і через неї впливає на весь організм. Можливо, він діяв безпосередньо на нервову систему, керував біотоками. Не виключена й променева дія на окремі ділянки, і гіпноз, зрештою. Наприклад, гіпнотизер під час сеансу міг примусити пацієнта прийняти якийсь препарат і забути про це.