Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 (страница 39)
— Рудольфом, мадам. — Чоловічок натягнув шапку і шаркнув ніжкою. — Я щойно з Парижа.
З кишені в нього щось посипалося.
— Пардон, мадам, — знову шаркнув ніжкою чоловічок, — листівки. Презент друзям на різдвяні свята.
Він зібрав листівки і сунув їх у кишеню, та вони знову віялом розсипалися по бруківці.
— Ну як Париж? — спитав Сіверський.
— Париж? Усе люкс! Париж вартий обідні!
— От би гайнути… — замріяно промимрив Сіверський. — У відрядження…
— А що, можна, — погодився Глібов.
Глібов знав, що все буде так, як він захоче.
…Копита зацокали по бруківці. Як дивно змінилося місто!.
Вулиці повужчали. Будинки повищали. Балкони зсунулися. Попливли арки, мости.
— Дивіться! — закричав Сіверський. — Нотр-Дам!
— Авжеж, — Рудольф на правах гіда їхав попереду. — Авжеж, це Нотр-Дам.
— А це?
— Площа Згоди, — гундосив Рудольф.
— Ґрати? Що це за ґрати? — Сіверський силкувався згадати, що то за ґрати, він бачив їх на десятках фотографій.
— Люксембурзький сад, — тішився своєю обізнаністю Рудольф.
— Монмартр?
Глібов байдужливо усміхався. Він знав.
— Монмартр.
— Славко, почекай, — Сіверський спішився. Переступив через фіолетову калюжу. -
Господи! Справжній Париж! Усе життя мріяв…
— Стій, Іване! Стій!
Сіверський не чув його і прожогом біг до будинку.
— Іване, схаменись!
Але Сіверський уже ткнувся лицем і руками в оксамитовий, закіптюжений камінь стіни… Будинок хитнувся.
— Що це? Полотно?!
Полотно. Будинок. Вулиця. Ліхтарі. Ажурні ґрати Люксембурзького саду. Нотр-Дам. Будинок інвалідів. Ейфелева вежа, хай їй грець! Все це було
Місяць був звичайнісінькою діркою на полотні.
Полотно і дірка.
Сіверський лежав на бруківці і плакав: не було Парижа! Не було фіолетових коней!
Над ним голосив ідол Ольга: “Нещасний ти мій, бідолашний мій, — звідкись з’являлися слова. — Наше життя не в Парижі. Не побивайся так! Ягідко моя!”
Зморщилось гутаперчеве обличчя Рудольфа — чи плакало, чи кривлялося?
Глібов не знав, як утішити Сіверського:
— Іване! — ступив уперед. — Ти ж художник. Ти ж знаєш, що все наше життя — намальоване. Вже кимось намальоване. Дивись, — він тицьнув пальцем в ідола. — Поглянь на Ольгу.
Ідол став жінкою. Некрасивою, неохайною, товстою жінкою.
Сіверський замість відповіді гупнув лобом об асфальт.
— Ти багато разів бачив її на полотнах. А цей? — від стусана товстенький чоловічок відкотився вбік. — Ти впізнаєш його?
Сіверський ще дужче почав битися об асфальт.
— Рудольфе, — Глібов глянув на чоловічка, — ти живий?
Чоловічок скривився і прогундосив:
— Я щойно з Парижа… У мене синові шістнадцять років… Жінка… Я у відрядженнях… Париж, Рим. З жінкою зустрічаюсь тільки в аеропорту… Син студент… — По гутаперчевих щоках текли справжні сльози: — Ми всі намальовані…
Сіверський сів і звично посовався, сподіваючись відчути рідні пружини. Під ним був мокрий асфальт.
— Ми всі намальовані… всі намальовані… — повторював раз по раз.
На стоптаному снігу повільно зникали фіолетові плями.
“Щось минуло”, — подумав Сіверський.
— Щось минуло, — сказав Рудольф і зняв шапчину.
— Щось минуло, — сказала Ольга, доторкнувшись до Івана.
— Славко, — спитав Іван, — є ще на світі живі люди?
— Охо-хо! — з полегкістю зітхнув Глібов. — Ну звичайно, Іване. Дякувати богові.
— Покажи мені.
— Навіщо?
— Я… модель…
— Малюватимеш? Навіщо?
— Ну…
— Адже вони теж стануть намальованими.
— Ні!
— Так, Іване. Це неминуче.
Сіверський довго мовчав. Ольга намагалася підвести його.
Думка повільно народжувалася в голові Сіверського.
— Значить… Я малюю… І все намальоване стає мертвим.
— Так, Іване. — Глібов
— Значить, я поганий художник. Я вбиваю все, що малюю!
Ніч тривала.
— Але все ж я покажу тобі живу людину.