Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 (страница 16)
Ці відомості про Хмеля й козаків, котрі ми передали докладно, старанно і в точному викладі, після багатьох розпитувань та перевірки я зібрав з трудом і зусиллями, пересвідчуючись у їхній правдивості. Скільки ночей я просиджував над записуванням, не дбаючи про відпочинок!
Що ж до згаданої фортеці Богуслава, то вона дуже сильна, оточена двома стінами, одна всередині другої, і двома ровами. Вежі її численні, і з південного боку вона тягнеться краєм гори. Під нею тече вищезгадана річка, з якої стирчать величезні скелі. У фортеці є високі й пишні палаци, що належали ляхам, і поблизу них церква, яка теж їм належала. Наш владика патріарх дав дозвіл освятити її і правити в ній, бо козаки раніше руйнували всі церкви ляхів і зрівняли їх із землею, думаючи цим викоренити саму пам’ять про ляхів; з тієї ж причини вони кинули напризволяще їхні будівлі та їхні величні житла (немає справжньої ворожнечі, окрім ворожнечі релігійної), зробивши їх навіть місцем для нечистот.
Ми виїхали з Богуслава у четвер 22 червня. Шлях наш випадав посеред табору війська козаків і Хмеля. Вони були вже виступили усі в похід, але гетьман послав запросити до себе нашого владику патріарха, відклавши з цієї причини свій виступ. Ми в’їхали у середину війська. Ти міг би бачити тоді, читачу, як тисячі й сотні тисяч їх, намагаючись випередити один одного поспішали юрбами, щоби прикластися до десниці й хреста нашого владики патріарха, кидались на землю, так що коні екіпажу зупинились, і ми були цим незадоволені й прикро вражені з причини їхньої численності, та врешті доїхали до намету гетьмана Хмеля, маленького і непоказного. Він вийшов назустріч нашому владиці патріарху і зробив йому земний уклін. Тоді наш владика патріарх прочитав над ним молитву про війну і перемогу, закликаючи благословення боже на нього та його військо. Гетьман, підтримуючи патріарха під руку, увів до свого намету, де не було дорогих килимів, а проста доріжка. Він перед цим сидів за столом, на якому стояла страва, і обідав: перед ним не було нічого, крім таці з вареним кропом, проте водночас ми бачили, що служителі з його війська і ратники ловили для себе рибу в поблизьких ставках. Ти бач, яка стриманість! Потому він почастував нас горілкою, ми підвелися, і він вийшов з нашим патріархом, щоб знову провести його. Ми вирушили.
Ратники не мають наметів, але ставлять кругом себе дерева чи гілляччя на зразок шатра, покриваючи їх своїми плащами для захисту себе від дощу; вони задовольняються надзвичайно малим. Хай буде над ними благословення боже!
Цього дня (четвер, 22 червня) ми проїхали ще 4 великих милі низиною, вкритою високою густою травою, і ввечері прибули в село на ім’я Кагарлик. Колись воно мало укріплення, але воно зруйноване під час воєн. У п’ятницю ми виїхали звідси, проїхали через два великих села і, зробивши три милі, прибули у велике місто, назване Трипілля, бо воно складається з трьох містечок з укріпленнями. Перш ніж під’їдеш до нього, бачиш табір, утворений з трьох земляних пагорбів з дуже вузькими проходами, куди можна заходити не інакше як поодинці. Мешканці вийшли нас зустріти. Місто являє велику неприступну фортецю на вершині гори, з двома стінами і двома ровами. <…>
Поблизу церкви стоїть друга фортеця, дуже простора, гарна й вищою мірою сильна, всередині неї є царський палац, який уже зовнішнім виглядом своїм веселить душу того, хто дивиться, ще перше, ніж зайдеш до нього. Висока банеподібна надбудова палацу над брамою фортеці дуже гарна і велична; над нею друга надбудова з банею — втіха для очей глядача! — з вишуканою решіткою навколо; хто стоїть там, бачить на відстані одного дня шляху. Палац цей набагато кращий від споруд Калиновського.
Перед ним розташовані будинки ляхів і євреїв, їхні крамниці та красиві заїжджі двори, нині занедбані. <…>
Нам розповідали, що в одному місті… козаки побили 70 тисяч євреїв, оскільки невірні не задовольнялись пригнобленням їх, але творили насильство над їхніми дружинами й доньками. З цієї причини прогнівився бог на них і на ляхів, що дали їм владу.
Ми запитували єврея Які (Янакі, котрий знайшов притулок у Молдавії), що зробив Хміль з євреями у країні ляхів, і той відповідав, що він більше завдав їм зла і більше мордував їх, ніж у давнину Веспасіан. На це ми розсміялися.
Перед змальованою церквою, усередині другої фортеці, є благоліпна церква в ім’я св. Миколи.
Що стосується великої ріки Дніпра, то вона протікає поблизу цього міста, і тут на ній будуються судна, які ходять до Чорного моря.
Виїхавши з цього міста в суботу 24 червня, ми проїхали одну милю і прибули у друге велике поселення, яке називається Обухів, теж з високим укріпленням. У ньому дві церкви; в одній з них ми відстояли літургію свята Хрестителя; милувались ярмарком, тобто купівлею і продажем, котрі бувають щороку в це свято. Церкви — одна на честь Воскресіння, друга — св. Михайла. Виїхавши з міста, зробили ще милю і прибули у зруйноване укріплення з церквою в ім’я святителя Миколи. Проїхавши третю милю, прибули в друге поселення, на ім’я Хомока (?), поблизу якого протікає велика широка річка. На нашому шляху цього дня зустрічалися рясно соснові дерева. Загорожі садів та полів усі з верби, бо її дуже багато в цій країні, так само як і грецької верби; вона переплетена скрізь гіллям інших рослин, які правлять загорожами. Ми проїхали четверту милю, і зустрінуті сотником з 50 вершниками прибули до міста, названому Васильків, якому справді личить таке ім’я, бо воно велике і міцне й складає не одне, а три великих міста з цитаделями й укріпленнями, одне всередині іншого, на вершині неприступної гори. Але всі вони безлюдні, бо два роки тому з’явилась морова пошесть і винищила їхніх мешканців. Нас зустріли за містом священики і люди з корогвами, піднялися з нами до найвищого місця і привели нас до благоліпної церкви усередині третьої фортеці в ім’я св. Антонія і Феодосія Великих, двох святих країни козаків{31}, ці двоє святих були першими, хто ввів у них чернече, ангельське життя, а саме, влаштували келії і печери для пустельників, чернецтво і монастирі, і тому вони у них у великій пошані.
Церква ця гарна, висока; іконостас її дуже великий, на зразок іконостасів грецьких, але образ владичиці там, великий, пишний, вражає подивом розум; подібного ми й раніше не бачили і згодом ніколи не бачили. Богоматір так чудово намальована, що наче промовляє; риза її ніби темно-червоний блискучий оксамит, — ми ніколи не бачили такого витвору — тло темне, а складки світлі, ніби складки справжнього оксамиту. Що ж до убруса, який покриває її чоло й спадає донизу, то тобі здається, ніби він міниться і коливається. Її лик і вуста напрочуд чарівні: нам не вистачає тільки слова. Мир божий над ними! Господь, що сидить на її лоні, прекрасний вищою мірою: він ніби промовляє. Як уже згадано, я багато бачив образів, починаючи з грецьких країн до сих місць і звідси до Москви, але ніде не бачив схожого чи рівного цьому. Козацькі живописці запозичили красоти живопису облич і кольору вбрання від франкських і ляських живописців — малярів і тепер малюють православні образи, бувши навченими і майстерними. Вони володіють великою вправністю в зображенні людських облич з досконалою схожістю, як ми бачили це на портретах Феофана, патріарха ієрусалимського та інших.
Нас розмістили на подвір’ї, що належить монастирю Печер, тобто монастирю на честь Пречистої Богородиці поза Києвом. Ім’я його відоме в усьому світі, він — слава землі козаків, як ми побачили це згодом. Усе це місто разом із сотнею таких самих є здавна володінням згаданого монастиря. Нам розповідав пізніше архімандрит цього великого монастиря, що його угіддя складають тепер тридцять великих багатолюдних міст, про які ми згадували, і чотириста упорядкованих селищ, навіть у країні ляхів до сього часу, бо ці останні вельми шанують обитель і мають до неї велику віру. Через цей монастир сталося те, що спостигло ляхів від лихих діянь єзуїтів, чи то пак, єзидів, котрі намагались забрати його у православних, і він став причиною їхньої загибелі й остаточного занепаду.
У цьому місті Василькові є ще дві церкви: в ім’я входу господнього до Храму і св. Миколи. У вищезгаданій церкві ми відстояли службу, увечері напередодні 6-ї неділі після п’ятидесятниці{32}, а рано-вранці утреню і потім обідню, після чого вийшли до близького саду цієї церкви, де росте безліч вишень, слив, горіхових дерев і виноградної лози, якої ми не бачили від самої Молдавії, а також рута і європейський темно-червоний левкой.
У понеділок, уставши рано-вранці, ми проїхали п’ять великих миль. Згаданий сотник і його загін супроводжували нас із знаменами. Ми проїжджали дорогами важкими й вузькими і через великий ліс і наблизились до ставка й до млинів, які складають угіддя згаданого монастиря. Ще не доїхавши до цього місця, ми здалеку бачили блискучі бані монастиря і церкви св. Софії. Коли ми піднялися на схил гори, нашого владику патріарха зустрів ігумен цього монастиря, званий у них архімандритом, бо такий звичай щодо настоятелів монастирів у цій країні до Московії, що звуть не інакше як архімандритами. З ним був єпископ, який жив у монастирі, і ченці, Патріарха посадили у монастирський екіпаж, який мав вигляд царського, покритий позолотою, а всередині весь оббитий червоним оксамитом, і нас повезли у напрямку до монастиря. Ми їхали серед численних садів, де було видимо-невидимо горіхових і шовковичних дерев і багато виноградних лоз. У кожному садку знаходиться житло його володаря; всього близько 4–5 тисяч будинків з 4–5 тисячами садів, і всі вони складають володіння згаданого монастиря. Затим ми прибули до великого міста з муром, ровом{33} і великою кількістю садів і, заїхавши у царську широку вулицю, проїздили спершу повз монастир для черниць зі шляхетних сімей, потім під’їхали до величезної, високої кам’яної вежі, вибіленої вапном, — то була брама монастиря; над нею ніби нависає церква з багатьма округлими віконцями і високою рубчастою банею; вона на честь св. Тройці, бо всередині її є зображення трапези ангелів і Авраама.