Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 (страница 31)

Тисячі дерев, рясно вкриті білим і рожевим серпанком, виділяли пахощі могутньої сили, викликаючи почуття поетичного захоплення і всеосяжної любові до всього сущого. Здавалося, що саме повітря напоєне щастям і що його можна черпати й пити безконечно, набираючись нових сил і бадьорості.

Саме тоді на Другій Горіхівці багато юнаків починало писати вірші. І на жодній іншій вулиці не могли зрівнятися з ними за припливом творчої наснаги.

Поетичний настрій оволодівав і повсякчас смутними, заклопотаними рибалками. Після смачного сніданку вони на хвильку сідали під білопінням яблуні в садку і розчулено дивилися на своїх заклопотаних дружин, прорікаючи ніжні й чарівні слова, неначе в пору свого юного кохання.

Ось такими вечорами в Прибульця збиралися гості, з нашої житейської точки зору незвичайні не менше, ніж він.

Бували тут Хлопчик і Феня Моргана.

Майстер На Всі Руки вдумливо підставляв великі вузлуваті руки під тепло маленького вогнища, над яким у чавунному казанку на тринозі булькотів куліш.

Садівник з гордістю викладав на дощаний, вкопаний у землю стіл плоди своєї праці.

Мисливець мовчав, внутрішньо зосередившись, аби здивувати присутніх черговою “правдивою” пригодою.

А Прибулець щиро усміхався, привітно поглядаючи на своїх гостей.

У напівтемряві точилася повільна задушевна бесіда.

Різні за вдачею і професіями люди збиралися тут. Однак схожого в них було значно більше, ніж між ними й іншими жителями містечка. Вони палко любили кожен свою справу, вкладаючи в неї всі сили і знання. Це їх і єднало, кликало до спілкування, під час якого вони обмінювалися думками, радилися один з одним, ділилися радощами й печалями.

Садівник не раз, було, мало не із сльозами на очах розповідав про порушення екологічної рівноваги, проклинав ДДТ, який губить усе живе, гірко оплакував долю тварин і рослин, котрі щезли на землі останніми роками.

— Людина витісняє слабших тварин — тигрів, ведмедів, вовків. Багато з них на межі вимирання, бо ми створюємо лише один екологічний ланцюжок, вигідний і зручний нам. Усі інші, необхідні для стійкості біосфери, бездумно й злочинно знищуються. Чи не так?

Співрозмовники слухали не перебиваючи, і Садівник, підбадьорений увагою аудиторії, вів далі:

— Досить одного поштовху — і все. Крах! Катастрофа! Ми, недалекоглядні, навіть не уявляємо, якою мірою наше життя залежить від існування інших організмів, особливо рослин. І ще одне: на традиційні села й містечка, як оце й наше, що не завдає природі видимої шкоди, наступає безжалісний ворог усього живого — велике місто. Воно й зімне Крутояри, сховає первозданну природу під бетонні блоки супербудинків. Наше містечко приречене. Але й назад нема вороття. Гігантське Місто розтрощить Крутояри. Так я собі міркую. Хоча й не хочеться вірити, але…

— Ну ви просто кінець світу пророчите. Жаху нагнали! — іронічно зауважив. Майстер На Всі Руки, відчувши, що заочно піддається анафемі і його улюблена техніка… — А скажіть: з принципових позицій ви не користуєтеся в своєму саду хімічними засобами? Боретесь, так би мовити?

— Борюся як можу, — сухо зронив Садівник. — Вношу посильну лепту.

— Краще б вносили добрива.

Всі чомусь мовчали, ніяково схиливши голови. Але Майстер того навіть не помітив.

— Найголовніше, — авторитетно заявив він, піднявши $гору вказівний палець, — це забезпечити людство невичерпним джерелом енергії. — Тоді розв’яжуться всі проблеми.

— Невже мрієте створити вічний двигун? — в’їдливо спитав ображений Садівник.

— Так, мрію, — ствердно відповів Майстер На Всі Руки і, відкривши закоптілу кришку казанка, помішав черпаком куліш.

— А другий закон термодинаміки?.. — заперечив Хлопчик, згадавши шкільну премудрість. — Він забороняє…

Забувши накрити казанок, Майстер підвівся і врочисто махнув кришкою:

— Природа нічого, ніколи й нікому не забороняє, юний друже. Заборони вигадує сама людина. Тому-то є розв’язання проблеми вічного двигуна, до того ж просте. Я винаходжу не традиційний механічний двигун, а такий, що працюватиме на елементарних частинках. Потік їх невичерпний, бо ж невичерпний і безконечний космос. І мій двигун працюватиме вічно.

Він замовк. Усі знали: тепер, вихлюпнувши те, що наболіло на душі, Майстер довго не зронить і слова. Садівник ображено сопів.

— Розкажіть ви що-небудь, — раптом звернулася Феня до Мисливця, аби розрядити обстановку.

— А що саме? Все одно не повірите…

А Мисливцеві так хотілося, щоб йому вірили, так хотілося в очах цих людей бути мужнім, сміливим і винахідливим.

— Просимо, — знову лагідно сказала Феня, тонко відчувши його внутрішній стан. — Минулого разу ви так захоплююче розповідали, як одним пострілом забили двох тигрів, що стояли поряд.

При слові “забили” Садівник демонстративно відвернувся.

— Та-а… Не варто… — мляво опирався Мисливець. — Ви ж тоді не повірили.

— Чому? — втрутився в розмову Хлопчик. — Ще й як повірили. У нас на Україні тигри — це оригінально.

— Річ не в тім! — обірвала Хлопчика юна фея. — Просто ми хочемо вас послухати.

— Словом… Учора це було, — почав Мисливець, обвівши всіх благальним поглядом. Йому хотілося говорити якомога байдужіше, але голос виказував хвилювання, тремтів. — Здоровенний вепр, тобто дикий кабан, бродив у сусідньому лісі. Страшна звірюка. Бувало, і на людей нападав. Проходу нікому не давав. Стане поперек дороги, немов гора — і спиняються машини. Асфальт у кузовах самоскидів застигає, бетон кам’яніє, людини в невідкладних справах спізнюються. Навіть у машині сидіти страшно-може перевернути. І от полював я в тому лісі зі своєю одностволкою, зарядженою качиним шротом. Зирк — він, лютує, аж піниться. А як відчув, що його смерть прийшла, — ходу від мене. Я за ним навздогін. Біжу, аж дух забиває. Чую, сопе за моєю спиною, бісова личина, наздоганяє!

У темряві закашляли, захихикали в кулаки, а потім не втримались — розкотистий сміх почули, мабуть, на іншому кутку Крутоярів.

І Мисливець ображено насупився.

— Допустимо, що все так і було, але ж як ви його забили, не спиняючись, та ще й качиним шротом? — Садівник допитливо примружив очі.

— А я й не стріляв, — буркнув Мисливець, ще не вірячи в те, що цього разу не вдалося нікого переконати. — Він сам помер, серце розірвалося. А з-під шкури я виколупав купу картечі. Зважив — двадцять п’ять кілограмів. З таким вантажем хіба ж побіжиш? Мабуть, тому й не витримало серце.

Друзі засміялися з нехитрої історії Мисливця і змовкли. Але ненадовго. Раптом підвели вгору голови й відчули, як бездонна чорнота неба всіма зірками невтримно навалюється на них. Урочиста тиша запала над ними, і люди, дивлячись на небо, відчули, як вічність торкнулася їх своїм крилом.

І тоді заговорив Прибулець. І слова його звучали, немов музика. Він розповідав про райдужні спалахи космічного випромінювання, доступні його зору; про барвисті метеоритні дощі на газових гігантах; про могутні сліпучі потоки енергії, яка виривалася із спіралі газу, що вгвинчувався в нейтронну зірку; про громові ревища квазарів, що народжувалися.

— Одначе немає нічого прекраснішого за тихі світанки рідної планети, — зітхнув Прибулець. Признаюся, друзі: корабель мій уже полагоджено. Я міг би полетіти будь-якої хвилини, але…

— Що але?.. — насторожилися гості Прибульця.

— Коли після одного з польотів я повернувся на батьківщину, то застав рідну планету невпізнанною. Я знав, що, згідно з ефектом Ейнштейна, на моїй планеті час ітиме швидше, проте не думав, що за якихось півтораста років будуть вирубані всі ліси, птахи житимуть лише в спеціальних заказниках, а з тварин зостануться тільки домашні, та й то поодинокі види. На десятки метрів углибочінь і на сотні вгору сягнули бетонні громаддя. І я… полетів з тієї планети. Спогади мого дитинства наповнені дзвінкими голосами птахів і духмяними пахощами трав, шумом тінистих гаїв, плавним багатоводдям чистих річок, зеленню луків, по ранковій росі яких колись я бігав босоніж. І я, приголомшений, подумав: що ж згадають мої діти, позбавлені краси й величі природи? Запах асфальту? Оглушливий гуркіт ракет, які стартуватимуть одна за одною? Я не бажаю дітям такого майбутнього.

Прибулець сумно поглянув на Хлопчика і Феню…

Гості пізно розходилися по домівках. І до тих пір, поки останній не зачинив за собою хвіртку, за парканом, що відгороджував двір Прибульця, туди-сюди сновигала його сусідка, баба Тодоска. Розповісти про неї варто окремо.

7

Жила колись у глухому селі юна дівчина Тодося — весела, спритна, завше готова утнути якийсь жарт, просто-таки в дусі гоголівських “Вечорів на хуторі…” В усіх витівках вона верховодила своїми хлопцями-однолітками, які й вози затягували у воду, і ворота знімали із завісів, і собак садили на дерева…

А погожими літніми вечорами, коли місяць, мов золотий човен, мчав крізь хвилясті пасма срібних хмар, дівчата сідали на моріжок під вербою, що схилилася над самим ставом, і неквапом переповідали одна одній страшні небилиці про нечисту силу.

І я пам’ятаю одну з таких історій, яку повідала мені баба Тодоска. Вона запевняла, що сталося те на п’ятий рік її заміжжя. Тодосчин чоловік Макар почав надто заглядати в чарку, пізно приходити додому і лаятися так, що аж вуха в’янули — приплете і чорта і бога.

Однієї ночі повертався він додому. Темно було, хоч в око стрель, на небі ні місяця, ні зірок. Чвалає він навпомацки. Добре, що вдень дощу не було і можна йти навіть посеред дороги.