Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 (страница 2)

Другу добу з перервами на відпочинок матрос Віктор Гаркуша стоїть вахту біля стерна, куди призначений на превеликий його подив і захоплення, незважаючи на те, що він іще новачок — салага, як кажуть на березі.

Вахта на переході — чотири години вдень і чотири вночі. Стерновому робити тепер нічого, погоду хоч і закрутило, та курс поки що тримає автостерновий. Гаркуша наче прикипів до палуби, вперся спиною в перебірку, щоб не ганяло по палубі щоразу, коли судно заривається носом у воду або злітає вгору на хвилі.

Скоро, мабуть, доведеться переходити на ручне управління. Стрілка автостернового стрибає по шкалі, неначе сумнівається у визначеному напрямку. Світиться компас, блимає шкала автостернового, а саме стерно — ось воно, як і сотні років тому, — дерев’яне колесо з відполірованими держаками. Це вже як море зовсім почне захлинатися люттю — хапайся за них і тримай судно носом на хвилю. Автостерновий тоді ні до чого. Тільки штурман стане збоку, підстраховуватиме, щоб ти не помилився…

— Гаркушо! — лунає з темряви.

— На місці.

— Курс? — коротко кидає вахтовий штурман Георгій Гуртовий, припадаючи до локатора.

— Двісті двадцять шість градусів!

— А тепер? — запитує через хвилину.

— Двісті двадцять чотири!

— Добре, поїхали далі.

Ніч. Навальна хвиля раз у раз заходить збоку, гупає в борт, судно здригається, вода летить на палубу, шкварчить і піниться, бризки облизують скло ілюмінаторів. Матрос Валерій Бородін — ще один дозорний, що стоїть з Гаркушею на вахті, заворушився й заходився щільніше задраювати лобові ілюмінатори.

Другий помічник капітана, вахта якого тепер на капітанському містку, вимкнув локатор і зник за дверима штурманського відсіку. Він уже встиг узяти пеленг найближчого маяка і тепер зробить розрахунки, щоб визначити координати риболовного траулера в цьому хаосі. У стерновій рубці темно: тільки так можна побачити щось зовні, не проґавити чужі вогні, якщо трапляться по курсу. Потріскує пара в батареях опалення, стиха погуркує, відсвічує гірокомпас на окремій підставці.

— Ти не заснув? Бородін! — Це знову Гуртовий.

— Ображаєте!..

— Біжи годинники підкрути. Тільки ж не у зворотному напрямку, анкер зламаєш. Переведеш стрілки на годину назад. У кают-компанії й салоні особового складу. Годинник маєш? Звіримось…

— Чверть на третю.

— Гаразд, крути.

Це вже вдруге відтоді, як вирушили, вирівнюють час. Траулер проминув черговий часовий пояс.

— Вогонь попереду!

Гуртовий зводиться на рівні, швидко ступає кілька кроків, стає поруч із Гаркушею. Вогник в океані за кілька діб самотини — то вже подія.

— Ліворуч…

— Від твого носа, чи як?

— Ліворуч по курсу, — уточнює Віктор, і Гуртовий нетерпляче простягає руку:

— Бінокль. — Якийсь час він пильно вдивляється в ніч, потім передає бінокль дозорному. — Що можеш сказати?

Гаркуші дивно, він ще ні разу не дивився в бінокль уночі, що там можна побачити — збільшену темряву? Він мовчить, напружено дивиться в морок, щоразу міняючи сектор огляду, і, може, тому нічого не бачить, та нарешті вловлює дві світлі цятки попереду.

— Розрізняю два вогні близько один від одного. Той, що праворуч, — трохи вище від лівого… Думаю, що судно.

— Так, топові вогні судна… У якому напрямку рухається?

— Перетинає наш курс зліва направо.

— Молодець, будеш морським вовком… На якій відстані від нас?

— Не можу сказати, — знічується Віктор.

— Еге ж, на око вгадати важко, — погоджується вахтовий штурман. — А приблизно — від нас миль за сім-вісім. Розминемось.

3

За шість хвилин до одинадцятої Ентоні стояв у біломармуровому вестибюлі морського корпусу перед вахтовим офіцером, який уважно вивчав його посвідчення й перепустку в спецсектор оперативного відділу. Щоразу, коли Ентоні опинявся в цьому вестибюлі, на нього віяло холодом від білого полірованого каменю, яким було оздоблено все довкола: високі стіни з вікнами-ілюмінаторами у глибоких нішах, кілька сходових маршів на відкриту галерею другого поверху, масивні кам’яні поручні, сама підлога округлого великого приміщення.

Біля одного з виходів на галерею, у невеличкому басейні з червоно-рудого плямистого граніту, стиха плюскотів фонтан, в’юнке зелене пагілля обвивало його, зазирало в гранітну чашу, купалося в ній.

Вахтовий повернув посвідчення і козирнув.

Ентоні рушив до входу на галерею, не зупиняючись, кинув погляд в ілюмінатор — за вікном-ілюмінатором брижився океан, хилились од вітру в один бік фінікові пальми, гостро стовбурчились непорушні кактуси й хитали побіля них химерними головами бліді орхідеї. Там, надворі, було по-тропічному жарко, а в цьому мармуровому вестибюлі аж морозило. Може, від передчуття нової роботи, яка завжди вносить якісь переміни в його неусталене життя й невідомо який слід і запах полишить по собі? Тут Ентоні діставав завдання, котрі надовго відривали його від берега, змушували напружувати мозок і нерви, а іноді обливатися потом, часто холодним, у задушливих відсіках підводного човна.

— Вас чекають у п’ятсот сімнадцятій кімнаті. — Другий вахтовий у біло-голубій формі ВМС відчинив перед ним двері у довгий вузький коридор, в якому він ще ні разу не бував.

На галереї півколом, перед Ентоні й за спиною в нього, у протилежній напівсфері вестибюля, на однаковій відстані одні від одних височіли масивні горіхові двері із щоразу іншою літерою старогрецького алфавіту у правому верхньому кутку, хоч, ясна річ, ні до стародавніх, ні до сучасних греків люди, що таїлись у щільниках численних кімнат, не мали ніякого відношення. Коридори-сектори розходилися в радіальних напрямах у цьому корпусі, ніби сонячні промені, певно, визначаючи напрями інтересів і сфери впливу по всій тверді та водній поверхні Землі.

— Ми вас викликали, Ентоні, щоб розпорядитися вами, не питаючи вашої згоди, лиш розраховуючи на вашу відданість інтересам держави.

Той, хто почав розмову, спинився, погляд його налитих важким оловом тьмавих очей ні на секунду не змигнув, вбираючи у себе вираз обличчя Ентоні Крейслера, намагаючись прочитати на ньому прихований настрій, потаємні емоції, порух думки. Бо від Ентоні і тільки від нього тепер залежав успіх задуманого. І після паузи повів далі:

— Власне, від початку цієї розмови вибору у вас немає, як нема його у нас, і рішення може бути однозначним — ви й цього разу виконаєте все, як виконували завжди.

— Можете не сумніватись, пане адмірал…

Крейслер стояв незрушно в цьому великому кабінеті, обшитому темним деревом, з безліччю вмонтованих у стіни шаф і відкритих полиць з пристроями теле— і радіозв’язку, сувоями паперів і службовими фоліантами, кількома моделями військових кораблів, великим глобусом у широкій ніші, приладами, що стосувалися навігації і судноводіння і мали тут, у цьому приміщенні, лиш декоративне призначення. Господар кабінету адмірал Менсіл все ще важко дивився перед собою з-за широкого масивного столу, схожого на більярдний. Щоправда, гра тут, безумовно, йшла куди серйозніша, у глобальному вимірі, й ставки робилися незмірно вищі.

Ентоні подивував і насторожив отой загальний вступ, яким зустрів його адмірал; досі за ним цього не водилося. Адмірал був похмурий, повільний у рухах, одне слово — незвичний. Колишнім лишився тільки погляд його очей кольору тьмавого олова, яким він втупився в Ентоні Крейслера.

Неподалік від столу, в кріслі під глобусом, сидів незнайомець у цивільному, риси обличчя якого когось нагадували Ентоні. Крейслер насторожено повів оком у той бік, і тоді незнайомець штучно усміхнувся, повільно встаючи назустріч:

— Пол Венгард, другий помічник прем’єр-міністра…

Якби Ентоні більше крутився в різних офіційних установах, а не гибів під водою, він мав би знати цього опецькуватого діяча з ніби приклеєною усмішкою, який сам, власне, нічого не вирішував, хоч у його присутності й з його участю вирішувалось надзвичайно багато. Ім’я Пола Венгарда вряди-годи згадувалось у переліку осіб у коротких повідомленнях про офіційні зустрічі прем’єр-міністра, іноді обличчя його з’являлося на екранах телевізорів. Ентоні потис руку помічникові прем’єра, і його грубувате квадратне обличчя з попелястими віями й рудими бровами наскільки змогло висвітлило привітливість до цього представника урядової коаліції.

Справа, як зрозумів Крейслер, була серйознішою, ніж він очікував.

— Адмірал мав би зустріти нас гостинніше, — усміхаючись, повернувся Венгард до адмірала Менсіла, який одразу встав з-за свого “більярдного” столу.

— О, так, прошу… — в одній з потаємних ніш відчинились дверцята.

— Коньяк, віскі, мартіні?

— Все одно, адмірале… — Венгард узяв приземкувату пляшку, налив у маленькі чарочки темно-золотистий напій.

— У вас гарний послужний список, Ентоні, і я певен, що й цього разу ви зробите все як треба. До речі, ви славно попрацювали на Бофосі й одержали заслужену нагороду. На острові встановлено справжній демократичний порядок в інтересах миру й на прохання законного уряду республіки, який знайшов у нас тимчасовий притулок після комуністичного перевороту. Тепер усе стало на свої місця, і в тому є частка ваших героїчних зусиль, Ентоні. За вас… — Йод Венгард ковтнув з чарки й, показавши очима на крісло біля низенького столика, сів сам. Видно, був настроєний на біль-менш тривалий зовнішньополітичний огляд міжнародних подій. Справді, ще ніколи Ентоні не діставав наказу в такий спосіб, з такою довгою прелюдією. — Ми й надалі робитимемо все, щоб відстоювати демократію і справедливість. Ядерне роззброєння — це небезпечний міф ворожої пропаганди, який загрожує нашим національним інтересам.