Кларк Смит – Зібрання творів (страница 93)

Розвернувшись, аби простежити, куди підіймаються ті ряди монолітів, я побачив одразу позад себе дві колони, що стояли на достеменно такій самій відстані одна від одної, як ті дивні брили у Кратер-Ріджі, та були з того самого мильного зеленаво-сірого каменю. Ці колони сягали, либонь, дев’яти футів заввишки, і колись вони явно здіймалися ще вище, адже їхні верхівки були надбиті та обламані. На невеликій відстані за ними гірський схил зникав за великим валом такого ж золотаво-брунатного туману, як той, що огортав дальшу рівнину. Але там уже не було жодних монолітів, і складалося враження, що при самих тих колонах дорога закінчувалася. 

Тож я, — і цього було годі уникнути, — почав міркувати над припущеннями щодо зв’язку між колонами у цьому новому вимірі та кам’яними брилами у моєму світі. Певна річ, їхня дивовижна подібність не могла бути випадковим збігом. Чи зміг би я повернутися до людської сфери, ступивши між цими колонами та обернувши навспак своє падіння сюди? І якщо так, то які немислимі істоти з чужого часу та простору встановили колони та кам’яні брили, щоб ті служили порталом між двома світами? Хто міг користатися тією брамою і з якою метою? 

Моя голова пішла обертом від безмежних умоглядних перспектив, які відкрилися переді мною, щойно я поставив собі ті запитання. Хай там як, а тієї миті мене більш за все непокоїла проблема повернення до Кратер-Ріджу. Химерність довколишнього світу, страхітливі мури поближнього міста, неприродні відтінки та форми чужинського краєвиду справляли на людські нерви надто сильне враження, і я відчував, що збожеволію, якщо буду змушений надовго затриматись у такому середовищі. Крім того, неможливо було сказати напевне, які ворожі сили чи яких істот я можу зустріти, якщо залишуся. 

Наскільки я міг бачити, схил і рівнина були геть безживними, однак величне місто цілком могло правити за доказ того, що життя тут таки існувало. На відміну від героїв моїх оповідань, які зазвичай відвідували п’ятий вимір або світи Алголя292, зберігаючи при цьому цілковиту sang froid293, я не відчув анінайменшого потягу до пригод і відступив, охоплений тим острахом, від якого людина інстинктивно сахається перед невідомістю. Кинувши останній настрашений погляд на загрозливе громаддя міста та на рівнину з її високою та пишною рослинністю, я розвернувся до колон і ступив у простір між ними. 

Я знову пережив миттєве занурення в огорнуті сліпою чорнотою та пронизані холодом безодні, те саме падіння та обертання, якими позначилося моє сходження до цього нового виміру. Зрештою я виявив, що стою, відчуваючи сильне запаморочення і тремтячи, на тому самому місці, з якого зійшов, зробивши крок у простір між зеленаво-сірими брилами. Навколо мене кружляв і гойдався, немовби у судомах землетрусу, Кратер-Рідж, і мені довелося посидіти на землі хвилину-дві, перш ніж відновилося відчуття рівноваги. 

До хатини я повернувсь, як сновидець. Пережита пригода здавалася, та й досі здається мені неймовірною і нереальною; втім, вона затьмарила все інше, проникла у мої думки та запанувала над ними. Можливо, записавши цю пригоду на папері, я зможу бодай трохи позбутися думок про неї. Ще ніколи зі мною не ставалося нічого, що так сильно порушило б звичний плин мого життя, і сам світ навколо мене здається не набагато менш неймовірним і жахливим, аніж той, до якого я цілком випадково проник. 

 

2 серпня. За минулі кілька днів я чимало всього передумав, і що глибше замислююся та сушу собі голову, то загадковішим видається мені цей випадок. Припустімо, що мені справді трапилася така прогалина у просторі, яка, найімовірніше, мусила бути абсолютним вакуумом, непроникним для повітря, ефіру, світла та матерії. Тож як, у такому разі, сталося, що я зміг у неї впасти? І як, упавши в неї, я зміг випасти звідти — надто ж потрапити до чужої сфери, яка не мала жодного підтвердженого зв’язку з тією, в якій ми живемо? 

Але зрештою, один процес теоретично міг би відбуватися так само просто, як і другий. Головне заперечення на мої міркування можна сформулювати так: яким чином хтось може пересуватись у вакуумі вгору або вниз, назад або вперед? Ця проблема спантеличила б і людину, наділену тямущістю Айнштайна, і я відчував, що не зможу навіть наблизитися до істинного її розв’язання. 

Крім того, я боровся зі спокусою повернутися до того виміру, бодай для того, аби переконати себе, що усе це насправді зі мною сталося. Але чому б мені, власне кажучи, не повернутися? Зрештою, мені випала нагода, якої досі не було даровано ще жодній людині, і годі навіть уявити собі ті дива, які я побачу на власні очі, й таємниці, про які дізнаюся. За цих обставин мій нервовий трем є неприпустимо дитинним… 

 

  II. Титанічне Місто 

 

3 серпня. Цього ранку я повернувся туди, озброєний револьвером. Чомусь, не замислюючись, що це може мати значення, я ступив у простір між двома брилами не точно посередині. Поза всяким сумнівом, внаслідок цього моє падіння було тривалішим і рвучкішим, ніж першого разу, та складалося переважно з низки спіральних сальто. Мабуть, спливла не одна хвилина, перш ніж мені вдалось оговтатися від викликаного тими викрутасами запаморочення. Коли ж я, зрештою, отямився, то виявив, що лежу на фіолетовій траві. 

Цього разу я сміливо спустився схилом і, тримаючись, скільки мав змоги, під покровом химерної пурпурової та жовтої рослинності, крадькома рушив у бік міста, що бовваніло попереду. Усе навколо було навдивовижу безгомінне; навіть вітер не зітхав серед екзотичних дерев, високі та прямі стовбури й горизонтальне листя яких немовби намагалися наслідувати строгі архітектурні лінії циклопічних будівель. 

Пройшовши зовсім небагато, я натрапив на лісову дорогу — дорогу, вимощену велетенськими кам’яними блоками, кожен площею щонайменше двадцять квадратних футів294. Дорога вела до міста. Якийсь час здавалося, що той шлях покинутий, що ним, можливо, вже ніхто не користується; я вже навіть наважився був пройтися ним, аж раптом почув позад себе якийсь звук і, обернувшись, побачив, як у мій бік прямує кілька дивовижних істот. Охоплений жахом, я відскочив назад і сховавсь у гущавині, звідки спостерігав, як ті створіння проходять повз, і налякано запитував себе, чи встигли вони мене побачити. Вочевидь, мої страхи були безпідставними, адже ті істоти не кинули на мою схованку навіть побіжного погляду. 

Мені важко описати чи навіть відновити у пам’яті їхній вигляд, оскільки ті стрічні істоти були геть відмінні від усього, про що́ ми звикли думати як про людей чи тварин. Були вони, либонь, по десять футів заввишки й пересувалися колосальними кроками, такими сягнистими, що вже за мить зникли з мого поля зору за поворотом дороги. Їхні тіла були яскраві та блискучі, неначе закуті у щось на кшталт обладунків, а голови опоряджені високими та хвилястими відростками опалових відтінків, які погойдувалися над ними фантастичними плюмажами, проте могли бути антенами чи іншими незнаними органами чуття. Тремтячи від хвилювання та подиву, я рушив далі крізь пишнобарвний підлісок. Пробираючись уперед, я вперше помітив, що навколо не було жодної тіні. Світло сіялося з кожної латочки безсонячного бурштинового неба, наповнюючи усе довкруги м’яким рівномірним сяйвом. Усе було нерухоме та безгомінне, як і раніше, й ніщо в усьому цьому надприродному ландшафті не свідчило на користь того, що тут існує птаство, комашва чи будь-яка форма тваринного життя. 

Утім, наблизившись до міста на відстань милі — наскільки взагалі можна було судити про відстань у краї, де пропорції усього сущого були геть незнайомі, — я завважив щось, що спершу відчувалося радше як вібрація, аніж як звук. Мої нерви пройняв якийсь дивний трем, тривожне чуття якоїсь незнаної сили чи еманації, що прокотилася усім тілом. Усе це відчувалося за якийсь час до того, як я почув саму музику, але, вловивши її звуки, мої слухові нерви одразу ж ототожнили її з тією вібрацією. 

Музика була ледь чутна і далека — здавалося, що вона долинала із самого серця того титанічного міста. Її мелодія була пронизливо солодка й часом нагадувала спів якогось чуттєвого жіночого голосу. А втім, не існувало жодного людського голосу, наділеного такою повнозвучністю, здатного сягати у таку височінь, тримаючи такі ноти, які чомусь навіювали думки про перетворене на музику світло далеких світів і зірок. 

Зазвичай я не надто чутливий до музики, подеколи мені дорікали навіть, що я до неї байдужий, однак, не встиг я підійти ближче до міста, як усвідомив, що той далекий звук почав огортати мій розум і почуття дивовижним чаром. Мене потягла вперед якась чаклунська зваба, подібна до співу сирен, аж я геть забув про дивність і можливі небезпеки свого становища; відчув, що якесь мало не наркотичне сп’яніння поволі бере гору над моїм розумом і чуттями. 

Не знаю, як і чому, але та музика в якийсь підступний спосіб навіювала мені думки про неозорий, проте досяжний простір і височінь, про надлюдську свободу та радість, вона немов обіцяла мені усі ті неможливі пишноти, які я лише невиразно малював у своїй уяві… 

Ліс простирався майже до міських мурів. Визираючи із заростей на узліссі, я побачив фортечні стіни — вони тяжіли наді мною, здіймаючись до небес, — і зауважив бездоганну точність, з якою їхні величезні блоки було припасовано один до одного. Я ховався біля великої дороги, що вливалася в місто крізь відчинену браму, достатньо велику, щоб у неї могли пройти навіть велети. Ніде не було видно жодного вартового, і поки я стояв, усе те роздивляючись, ще кілька високих сяйливих істот промайнуло повз мене сягнистою ходою та увійшло до міста.