Кларк Смит – Зібрання творів (страница 90)
— Хто ти така? — запитав він із цікавістю, що пересилила ввічливість.
— Я — ламія Мортилла, — відказала вона279.
Загублені світи
Пісок у пустелі Йондо геть не такий, як в інших, адже з усіх пустель Йондо лежить найближче до краю світу, й несьогосвітні вітри, що дмуть із безодні, виміряти глибину якої жодному астрономові годі й сподіватися, засіяли обшири пустелі сірим порохом поточених часом планет і чорним попелом згаслих сонць. Не всі ті темні та кулясті гори, що здіймаються зі зморшкуватої та подзьобаної вирвами рівнини, належать цій пустелі, бо ж насправді деякі з тих гір — астероїди, що впали та лежать, напівпоховані, в її бездонних пісках. Сюди просочилися істоти з багатьох підземних пекел — їх навалі зазвичай перешкоджають боги пристойних і добре впорядкованих земель, однак немає таких богів у Йондо, де живуть хіба що прадавні джини загиблих зірок і ветхі демони, що втратили свої домівки, коли було зруйновано їхні застарілі пекла.
Був полудень весняного дня, коли вийшов я з нескінченного кактусового лісу, в якому мене залишили інквізитори Онґа, й побачив під ногами сіризну підступів до пустелі Йондо. Повторю, то був полудень весняного дня, однак у тім фантастичнім лісі не знайшов я ані ознаки, ані згадки про весну, а набубнявілі бурі кактуси, той вмирущий та напівзогнилий поріст, крізь який я продирався, не були подібні до будь-яких інших кактусів і мали обриси настільки мерзенні, що їх заледве чи можна описати. Саме́ тутешнє повітря було важке від застоялих запахів гниття, а чорну землю та буру рослинність що далі, то рясніше цяткували лускаті лишайники. Блідо-зелені гадюки здіймали голови з-за простертих на землі кактусових стовбурів і спостерігали за мною очима кольору світлої вохри без повік та зіниць.
Ці істоти не давали мені спокою кілька останніх годин, а ще мені геть не подобалися страхітливі гриби з блідими ніжками та хиткими шапками, що росли з просяклих вологою берегів сморідних гірських озерець; та й зловісні брижі на жовтій воді, що ширилися та згасали при моєму наближенні, діяли аж ніяк не заспокійливо на того, чиї нерви ще й досі бриніли через тортури, про які й згадувати не хотілося.
Згодом, коли навіть віспуваті хворобливі кактуси стали геть хирлявими й траплялися чимдалі рідше, а поміж ними прокрадалися струмочки попелястого піску, почав я підозрювати, наскільки велику ненависть пробудила моя єресь у жерцях Онґа, і став осягати усю згубність їхньої помсти.
Не буду докладно оповідати про необачності, через які я, легковажний чужинець із далеких країв, потрапив до рук тих страхітливих магів і містеріархів280, які служать левоголовому Онґові.
Болісно поминати мені ті необачності та подробиці мого арешту, а надто не хотів би я згадувати посипані розтовченим на порох адамантом ремені з драконячих кишок, якими людей розтягували голими; чи ту неосвітлену кімнату з шестидюймовими віконцями на рівні порога, крізь які з прилеглих катакомб сотнями заповзали розпухлі трупні хробаки. Досить буде лише сказати, що, вичерпавши запаси своєї страхітливої фантазії, інквізитори зав’язали мені очі та впродовж незліченних годин везли мене верхи на верблюді, а тоді, у досвітніх сутінках, залишили у тому лиховісному лісі. Вони сказали, що я вільний і можу йти, куди забажаю; і на знак Онґового милосердя дали мені з собою як припаси буханець черствого хліба та шкіряний міх зі смердючою водою. Опівдні того самого дня прийшов я до пустелі Йондо.
Дотепер, попри увесь жах, який вселяли в мене ті гнилі кактуси чи лихі істоти, що жили серед них, я не думав про повернення. Та зараз я зупинився, відаючи мерзенну легенду про край, куди потрапив, адже Йондо — це місце, до якого мало хто наважується вирушити свідомо та з власної волі. Ще менше тих, що повертаються звідти — а ті, що повертаються, бурмочуть щось про незнані жахіття та нетутешні скарби й довіку слабують на трясовицю, від якої тремтять їхні всохлі кінцівки, а до того ще й мають скажений полиск у вибалушених очах під побілілими бровами й віями; усе це анітрохи не заохочує інших мандрівців повторювати їхній шлях. Отож я вагався, стоячи на межі тих попелястих пісків і відчуваючи у відбитих нутрощах дрож нового страху. Було страшно йти далі й страшно вертатися, бо був я певен, що жерці заздалегідь підготувалися, щоб унеможливити останнє.
Тож невдовзі я рушив уперед, на кожному кроці занурюючись в огидну м’якість. За мною слідом рухались якісь довгоногі комахи, що зустрілися мені серед кактусів. Ці комахи мали колір трупа тижневої давності й були завбільшки з тарантулів, одначе, коли я розвернувся та розчавив найближчу з них, здійнявся сморід, і то такий нестерпний, що був навіть гидотніший за їхній колір, тому по змозі я не звертав на них уваги. Направду, істоти ті були найменшими жахами у моїй скруті. Переді мною, під велетенським нудотно-шарлатовим сонцем, простяглася нескінченна пустеля Йондо, неначе край з гашишного марення постав на тлі чорних небес. Ген удалині, на самісінькому краю, видніли ті кулясті гори, про які я вже оповів, однак усім тим обширом, який відділяв мене від них, розкинулися жахні прогалини сірої пустки та низенькі пагорби без жодного деревця, схожі на спини похованих чудовиськ. Прямуючи далі, побачив я величезні вирви, в яких колись заховалися метеорити, і різнобарвні коштовні камінці, яким я не годен був добрати назви, сліпучо сяяли й виблискували з порохняви.
Були там повалені кипариси — гнили коло поруйнованих мавзолеїв, на поцяткований лишайниками мармур яких виповзали гладкі хамелеони, тримаючи у пащах розкішні перлини.
Приховані невисокими гірськими хребтами, лежали міста, від яких не вціліло жодної стели — неосяжні предковічні міста, що зникали друзка по друзці, атом по атому, віддаючи себе на поживу нескінченності спустошення. Волочив я свої знесилені тортурами ноги понад купами уламків, які були колись величними храмами, і під моїми ногами упалі боги хмурилися у зогнилому пісковику та скоса позирали на мене з розколеного порфіру.
Над усім панувала лиховісна тиша, яку порушували хіба сатанинський регіт гієн і шарудіння гадюк у мертвому терновищі або ж у стародавніх садах, відданих на поталу кропиві та рутці.
Сходячи на вершину одного з багатьох курганоподібних узвиш, угледів я води химерного озера, незглибимо темного і зеленого, неначе малахіт, і оточеного сяйливими смугами солі. Ці води лежали у чашоподібній улоговині далеко піді мною, одначе майже під моїми ногами на вилизаних хвилями схилах насипом лежала прадавня сіль, тож і збагнув я, що озеро це — лише жалюгідні, гіркі та змілілі залишки якогось первісного моря. Спустившись донизу, підійшов я до темних вод і заходився був мити руки, але споконвічна ропа гостро та їдко вжалила їх, і швидко відмовивсь я від свого задуму, віддавши перевагу пороху пустелі, який повільно, наче саван, оповивав мене. Тут я і вирішив трохи перепочити, а голод змусив мене з’їсти дещицю з тієї вбогої та знущальної поживи, яку дали мені жерці. Я вирішив іти далі, скільки стане сил, і дістатися земель, що лежать на північ від Йондо.
Ті землі безлюдні, це справді так, але їхня безлюдність звичніша за ту, що притаманна Йондо; і, як відомо, час від часу до того краю навідуються деякі племена кочовиків. Якщо фортуна буде до мене прихильна, я міг би пристати до котрогось із тих племен.
Убогий харч підживив мене, і вперше за тижні, яким я втратив лік, до мене долинув ледь чутний шепіт надії. Мертвотно забарвлені комахи вже давно припинили мене переслідувати; і досі, попри усю моторошність могильної тиші та кучугури пороху цієї віковічної руїни, не зустрів я нічого й наполовину жаскішого за тих комах. І вже почав я думати, що страхіття пустелі Йондо були дещо перебільшені, коли це раптом на схилі пагорба наді мною почулось якесь диявольське кихкотіння. Звук цей пролунав так зненацька, що налякав мене понад усіляку міру й тривав, здавалося, нескінченно, не змінюючи своєї єдиної ноти. Видавалося, наче якогось недоумкуватого демона охопив напад веселощів. Я озирнувсь і побачив вишкірений іклами зелених сталактитів вхід до темної печери, якого раніше не помітив. Скидалося на те, що звук долинав саме зсередини тієї яскині.
Із боязким завзяттям вдивлявсь я у чорний отвір. Кихкотіння голоснішало, але певний час я не міг нічого розгледіти. Нарешті мій зір вловив у пітьмі білястий полиск, а тоді, шпарко, мов у нічному жахітті, назовні показалася страхітлива Істота. Вона мала бліде, безволосе, яйцеподібне тіло завбільшки з черевату козеням козу, посаджене на дев’ять довгих хистких ніг із багатьма суглобами, схожих на ноги якогось велетенського павука. Створіння пробігло повз мене до краю води, і побачив я, що на його скошеній морді не було очей, проте високо над головою здіймалося два ножоподібні вуха, і тонкий зморшкуватий хобот нависав над його ротом, в’ялі губи якого, розтягнуті у вічному кихкотінні, відкривали ряди кажанячих зубів.
Істота пождиво припала до води того гіркого озера, а тоді, утамувавши спрагу, обернулася, й, либонь, відчула мою присутність, адже зморшкуватий хобот здійнявся вгору й сягнув у мій бік, гучно винюхуючи повітря. Не знаю, чи збиралося те створіння кинутися навтьоки, а чи, навпаки, просто на мене, бо не зміг я довше витримувати це видовище й на тремтливих ногах побіг звідти понад берегом озера, поміж масивними кам’яними брилами та величезними пластами солі.