Кларк Смит – Зібрання творів (страница 78)

Не зронивши ані слова, навіть не озирнувшись, аби поглянути на Ядара, жінка хутко підвелася на ноги; жестами поманивши принца кочовиків йти за нею слідом, рушила вперед, у ту мертвотно-блакитну сутінь, яка опустилася на острів Наат. Піднявшись і пішовши за нею, Ядар зачув якийсь предивний та моторошний піснеспів, який лунав, перекриваючи гомін моря, і побачив трохи віддалік багаття із викинутої на берег деревини, що химерним вогнем палало у сутінках. Жінка, неначе сновида, простувала у бік вогню та голосів, і Ядар, очі якого помалу призвичаїлися до непевного присмерку, побачив, що багаття горіло яскравим полум’ям у глибокій та низькій розколині між бескидами, які бовваніли над пляжем; по той бік багаття, неначе високі тіні, що набирали зловісних обрисів, стояли загорнуті в темні вбрання постаті співців. 

І тоді до нього повернулася згадка про те, що капітан галери оповідав йому стосовно мешканців Наату та їхніх некромантських практик; і зі згадкою цією прийшли лихі передчуття. Адже самий звук того наспіву, хай і лунав він незнаною мовою, здавалося, сповільнював кровоплин, і кров юнака застигала в жилах, не досягши серця, і холоднеча гробниці проникала до глибини кісток. І хоча принц був не надто обізнаний у таких речах, йому спало на думку, що усі ті повторювані співучим голосом слова були наділені чаклунською ваготою та силою. 

Ступивши вперед, жінка вклонилася співцям так, як зазвичай роблять раби, та стала перед ними, покірно чекаючи. Чоловіки, яких було троє, не зупиняючись, продовжили виспівувати своє заклинання й, здавалося, зовсім не зауважили присутності Ядара, який вийшов на світло багаття. Були вони худорляві, як зголоджені чаплі, мали високу статуру і загалом були подібні між собою, неначе брати; різкими були обриси їхніх облич, і тіні оселились у заглибинах їхніх щік, а глибоко запалі очі були видимі лише завдяки червоним іскрам полум’янистого багаття, що відбивалися в них. І, поки вони виспівували, здавалося, що очі їхні пильно вдивлялися у далечінь, оглядаючи дедалі темніше море та речі, приховані сутінню та відстанню. І Ядар, підійшовши до них ближче, пройнявся жахом і відразою, від якої нудота підступила йому до горла, немовби він опинився в місці, де безроздільно панувала смерть, і натрапив на його осердя, де найсильніше відгонило огидним духом достиглого розкладу. 

Коли юнак наблизився до багаття, полум’я шугнуло вгору, закорчилося довгими вогненними язиками, подібними до блакитних і зелених змій, які звивалися кільцями серед жовтих гадів. І вогонь замерехтів, осяявши яскравими сполохами світла обличчя й груди тієї жінки, яка врятувала принца з Чорної Річки; і Ядар, уперше ясно розгледівши її, збагнув, чому вона тоді розворушила в ньому ті неясні спогади: адже то була не хто інша, як його загублена кохана, Далілі! 

Геть забувши про присутність темних співців і про лиху славу острова, куди його викинуло море, він кинувся вперед, аби стиснути свою кохану в обіймах, у стражденній нестямі вигукуючи її ім’я. Одначе вона не озвалася на його вигуки, а на його обійми відповіла лише ледь відчутним тремом. І Ядар, хоч і був украй спантеличений і збентежений, відчув смертельну холоднечу, що линула від її тіла, пробираючи його пальці та проймаючи його навіть крізь одяг. Мертвотно бліді та мляві були вуста, які він щойно цілував, і здавалося, що з-поміж них не віяв жоден подих, а її бліді груди, притиснуті до його грудей, жодного разу не здійнялися й не опали. У прекрасних великих очах, які вона звела на нього, Ядар уздрів саму лише дрімотну порожнечу й таку дрібку впізнавання, як та, що, напівпробудившись, виявляє спляча людина, а потому знову поринає в глибокий сон. 

— Чи ж і справді ти — Далілі? — вимовив він. І вона сонно, монотонним, невиразним голосом відповіла йому: 

 — Я — Далілі. 

Розгубленому від цієї таємниці, пройнятому холодом, зневіреному та зболеному Ядарові здалося, ніби її голос долинав із земель, які лежали на віддалі, набагато більшій за усі ті виснажливі ліги, які він здолав, шукаючи наречену по всіх землях континенту Зотік. Боячись осягнути зміну, що сталася з нею, він ніжно мовив: 

— Авжеж, ти впізнає́ш мене, я — твій коханий, принц Ядар, який, шукаючи тебе, пройшов половину королівств Землі й заради тебе заплив так далеко у це безбережне море. 

Й бездушним голосом озвалася вона, мов очманіла від якогось важкого наркотичного зілля, наче луна, повторивши його слова, але не розуміючи їхнього істинного значення: 

— Так, я тебе впізнаю́. 

І не знайшов Ядар розради в тих її словах; й не погамували юнакової занепокоєності ті відповіді, що вона давала, повторюючи за ним, як той папуга, усі його любовні улещання та розпити. 

І невтямки йому було, що троє співців уже завершили своє заклинання; адже, і справді, він геть забув про їхню присутність, коли знайшов Далілі. Але поки він стояв, міцно притискаючи дівчину до себе, чоловіки підійшли до нього й один із них ухопив його за руку. Чоловік той гукнув Ядара на ім’я й, хоч і незграбно вимовляючи слова, звернувся до нього мовою, якою послуговувалися у багатьох частинах континенту, мовивши: 

— Ласкаво просимо на острів Наат, з якого вже немає вороття жодному живому мандрівцеві. 

Ядар, пройнявшись страшною підозрою, нестримно напосівся на чоловіка з розпитами: 

— Що ви за створіння? І чому Далілі опинилася у цьому місці? І що ви з нею зробили? 

— Я — Вачарн, некромант, — з готовністю відповів чоловік, — а ці двоє — то мої сини, Вокал і Улдулла, які теж є некромантами. Ми живемо у домі за цими скелями, а за прислугу нам правлять потопельники, яких ми завдяки своєму чаклунству прикликали з морської безодні й повернули до подоби життя. Серед наших слуг є й ця дівчина, Далілі, разом з усією командою корабля, на якому вона відпливла з Орота, адже, як і те судно, на якому ти нещодавно прибув, її корабель віднесло вітром далеко в море, де невблаганна Чорна Річка підхопила його і, зрештою, розтрощила об рифи Наату. А ми з моїми синами, виспівуючи могутню формулу, що не потребує використання ані кола, ані пентакля, прикликали на берег увесь потонулий екіпаж, достоту так само, як оце щойно прикликали команду того судна, з якого лише ти один був порятований завдяки некромантській плавчині, яка діяла за нашим наказом і з певною метою. 

Вачарн договорив і стояв, пильно вдивляючись у навколишній присмерк; і тієї миті Ядар почув позад себе звуки повільних кроків, що лунали вкритим рінню берегом від смуги прибою. Розвернувшись, юнак побачив, як із мертвотно-синіх сутінків вийшов старий капітан тієї купецької галери, на якій він мимоволі дістався Наату; за капітаном ішли моряки та веслярі. Ходою сновид наблизилися вони до багаття, й морська вода важко скрапувала з їхнього одягу та волосся, цівками струменіла з їхніх ротів. Дехто з них був сильно посинцьований, дехто шкутильгав або волочив ноги, зламані ударом об скелі, на які їх пожбурило розбурхане море; і обличчя кожного з них було позначене жаским мертвотним виразом, якого набирають ті, що загинули внаслідок утоплення. 

Заклякло, мов ляльки, підходили вони до Вачарна та його синів і шанобливо вклонялися їм, у такий спосіб визнаючи себе за підневільних слуг, а тих, що підняли їх з глибин смерті, — за зверхників. З порожніх поглядів засклілих очей, якими команда галери втупилася просто перед себе, було видно, що ніхто з них не впізнає́ Ядара й не усвідомлює того, що діється навколо; і говорили вони, лише повторюючи, ніби намагаючись завчити напам’ять певні незрозумілі слова, з якими до них зверталися некроманти. 

І здавалось Ядарові, що й він теж, достоту як оті ожилі мерці, стояв і рухався в якомусь темному, глибокому, напівусвідомленому сні. Та, попри все, він рушив слідом за заклиначами ущелиною, оповитою сутінковою млою, за прихованим поворотом якої відкривався прохід до височин острова Наат. І біч-о-біч із ним ішла Далілі, а за ними — решта. Покірно йшов принц уперед, однак у серці його не було великої радості від того, що він нарешті знайшов Далілі; й кохання його змішалося з болісним розпачем. 

Вачарн освітлював шлях головнею, яку вихопив із багаття, і при її мерехтливому світлі Ядар розгледів невиразні пащі жахливих проваль, які зяяли край ущелини, що дедалі крутіше звивалася вгору, та низькорослі покручені сосни, котрі зловісно схилялися з виступів скель угорі, неначе чарівники простягали руки, аби накласти прокляття на подорожніх. Невдовзі понад розбурханим морем за їхніми спинами здійнявся набряклий та червоний, наче скупаний у крові, змішаній із сукровицею, місяць; і, перш ніж його диск очистився, набувши смертельної блідості, вони вийшли з ущелини на кам’янисте нагір’я, де стояв дім трьох некромантів. 

Довгий та приземкуватий був той дім, збудований із темного граніту, з присадкуватими крилами, напівприхованими кронами кипарисів, які росли коло самого будинку. За будинком, нависаючи над ним, височіла прямовисна круча, а над тією кручею у місяцевому світлі видніли похмурі схили та гірські кряжі, що здіймалися у височінь, до гористого осердя острова Наат. 

Ядарові здалося, що той дім був місцем, в якому вже запанувала смерть, бо жоден вогник не світився в його порталах і вікнах, і лише тиша долинала з нього, зустрічаючись із безгомінням тьмяних небес. Одначе, коли некроманти наблизилися до порога, Вачарн промовив якесь слово, що розляглося луною у найвіддаленіших внутрішніх залах і покоях, і, немовби відгукнувшись на нього, зненацька повсюди засвітилися лампи, заповнюючи дім, наче страхітливі жовті очі; й тієї ж миті у порталах з’явилися людські постаті, вклоняючись господарям, немов поштиві тіні. Але обличчя тих істот були вибілені могильною блідістю, а деякі з них були поплямовані зеленим тліном або позначені звивистими ходами, прогризеними червою…