Кларк Смит – Зібрання творів (страница 75)
Баржа ані зупинялася, ані відхилялася від курсу, одначе підпливала дедалі ближче до узбережжя острова, й побачив Нушейн, що вода між нею та берегом прозора й неглибока, тож висока людина легко могла дістатися суходолу. Тримаючи свій гороскоп, він зіскочив у море й пішов у напрямку острова, а Мозда із Ансератом рушили за ним слідом, пливучи біч-о-біч.
Хоча довге намокле вбрання дещо стримувало його хід, астролог гадав невдовзі дістатися принадного берега; та й водяник, як на те, не робив жодних рухів, аби його перехопити. Спочатку вода сягала йому між попереком і пахвами; тоді заплюскотіла на рівні паска; згодом — на рівні колін; а острівні лози та цвіт уже духмяно схилялися над ним.
А тоді, за якийсь крок від заворожливого острова, він почув гучне сичання й побачив, що лози, гілки, квіти, ба навіть трави були переплетені й оповиті мільйоном змій, які, нескінченно звиваючись, у бридкому сум’ятті плазували туди й сюди. Їхнє сичання долинало з усіх частин того високого острова, змії скручувалися мерзенно поцяткованими кільцями, повзали та ковзали повсюди; і не було жодного ярда його поверхні, яку б вони не осквернили своєю присутністю, чи просто вільної настільки, аби людина могла ступити бодай крок.
З відразою розвернувшись у бік моря, Нушейн виявив, що на відстані руки від нього вже чекають водяник і баржа. Втративши надію, він зі своїми супутниками знову зійшов на борт баржі, і магічним чином урухомлене судно продовжило свій шлях. І тоді водяник уперше заговорив до астролога, позираючи на нього через плече й хрипким, напіврозбірним голосом промовляючи не позбавлені іронії слова:
— Може здатись, о Нушейне, що тобі бракує віри у власні віщування. Хай там як, а навіть найпослідущіший зі звіздарів уряди-годи складає правильний гороскоп. Тож припини повставати супроти того, що було провіщено тобі зірками.
А баржа пливла собі далі, й тумани важкою пеленою огортали її, й осяяний променями полуденного сонця острів уже зник з овиду. Минуло хтозна-скільки часу, й оповите імлою сонце закотилося за несформовані, зародкові води та хмари, і все довкруж облягла темрява первісної ночі. Невдовзі крізь рвану запону хмар, які плинули у височині, Нушейн уздрів дивовижні небеса, на яких астрологові не вдалося знайти жодного знайомого сузір’я чи планети; від того пройняло його чорним жахом цілковитої покинутості. А тоді тумани і хмари повернулися, запинаючи те невідоме небо і роблячи його недосяжним для допитливого погляду зорезнавця. І більше він не міг розгледіти нічого, крім водяника, який виднів попереду, освітлений тьмавим фосфоричним сяйвом, що огортало його повсякчас.
А баржа й далі плинула вперед; і з часом астрологові почало здаватися, ніби за імлистою пеленою займався, здушений туманами, вогнисто-червоний ранок. Невдовзі човен увійшов у дедалі ширшу смугу світла, і очі Нушейна, який вже навіть і не думав, що знов колись побачить сонце, засліпило сяйво дивоглядного берега, на якому суцільною високою стіною височіло палахкотливе полум’я, яке, судячи з усього, постійно живилося самим лише голим піском і камінням. З могутнім ревом, подібним до шуму прибою, що розбивається об берег, полум’я бурхнуло вгору, і хвиля жару, неначе вирвавшись із численних печей, прокотилася від нього, сягнувши далеко в море. Баржа стрімко наблизилася до того берега, і водяник, за допомогою незграбних жестів попрощавшись з астрологом, пірнув і зник під водою.
Нушейн заледве міг дивитися на те полум’я чи витримувати жар, який линув від нього. Але баржа пристала до прямої коси, яка лежала між вогнями й морем; і просто перед Нушейном зі стіни полум’я вигулькнула вогниста саламандра, що формою та барвою достоту нагадувала той ієрогліф, який останнім з’явився в його гороскопі. І з невимовним жахом збагнув астролог, що це був третій проводир його троїстої подорожі.
— Ходімо зі мною, — мовила саламандра голосом, подібним до потріскування оберемків хмизу у багатті. Нушейн зійшов з баржі на берег і відчув, що суходіл під його ногами гарячий, наче піч; а слідом за ним, як і раніше, хоча й з відчутною нехіттю, пішли Мозда з Ансератом. Але Нушейна, який вже наближався до язиків полум’я, що здіймалися за спиною саламандри, і мало не умлівав від їхнього палу, здолала слабкість смертної плоті; знов запрагнувши уникнути своєї долі, він притьма кинувся тікати вузьким сувоєм узбережжя, що простягнувся між вогнем і водою. Проте він устиг пробігти лише кілька кроків, коли саламандра, зайшовшись огненним ревом, помчала йому навперейми, перехопила й погнала просто до полум’я, жаско хльостаючи своїм, схожим на драконячий, хвостом, з якого злітали цілі зливи іскор. Не міг астролог обернутися обличчям до саламандри й думав лише про те, що варто йому увійти в полум’я, як воно поглине його, наче аркуш паперу. Однак у стіні вогню виникло щось на кшталт отвору, язики полум’я вигнулися, утворивши аркаду, і, гнаний саламандрою, звіздар зі своїми супутниками пройшов огненним коридором й опинився в попелястому краї, де усе було сповите серпанком низько навислого диму та пари.
Тут саламандра доволі насмішкувато зауважила:
— Не хибно, о Нушейне, витлумачив ти зорі свого гороскопу. А зараз твоя подорож добігає кінця, і більше ти не потребуватимеш послуг проводиря.
По цих словах вона покинула його, зникнувши, ніби згашене полум’я у димному повітрі.
Нушейн, залишившись стояти в нерішучості, побачив перед собою білі сходи, які підносилися вгору поміж хиткими клубами диму. Позаду нього, наче височезний фортечний вал, здіймалася суцільна стіна полум’я, а обабіч, щомиті мінячись, кужелився дим, набираючи форм демонічних постатей та облич, які загрозливо сунули на нього. Астролог почав спинатися сходами нагору, а постаті, страхітливі, як чарівникові фамільяри, збиралися під ним та навколо нього і, не відстаючи, слідували за ним, поки він сходив угору, тож Нушейн не насмілювався зупинитися чи відступити назад. Він сходив високо вгору в тій чадній імлі, аж несподівано натрапив на відкритий портал сірокам’яного дому, що підносився у неозору височінь і простирався в неосяжну широчінь.
Не самохіть, а гнаний тлумищем димних постатей, пройшов астролог із супутниками у портал того дому, що складався з довгих порожніх залів, які звивалися, ніби вигини спіральної морської мушлі. Там не було ані вікон, ані ламп, одначе здавалося, немов у повітрі було розчинене й розсіяне світло яскравих срібних сонць. Утікаючи від переслідування пекельних примар, звіздар пройшов звивистими залами і зрештою потрапив до внутрішнього чертогу, в якому був ув’язнений самий простір. У центрі в мармуровому кріслі сиділа випростана, мовчазна та нерухома постать колосальних розмірів, убрана в мантію з каптуром. А перед постаттю на чомусь на кшталт столу лежала велетенська розгорнута книга.
Нушейна пройняв той святобливий жах, який відчуває людина, опинившись у присутності одного з верховних демонів або божеств. Побачивши, що фантоми-переслідувачі пощезли, звіздар зупинився на порозі, адже неосяжність чертога, безмежного, як безодня між світами, викликала у нього запаморочення. Він бажав відступити, але від істоти в каптурі долинув голос, який стиха, наче голос з найпотаємніших глибин його власного розуму, промовив:
— Я є Верґама, чиє інше ім’я — Доля; Верґама, чиє ймення ти так невігласно призивав всує, як то люди зазвичай роблять, взиваючи до своїх оповитих покровами таїни володарів; Верґама, який покликав тебе в ту подорож, яку рано чи пізно, в той чи інший спосіб мусить здійснити кожна людина. Підійди ближче, о Нушейне, та почитай трохи з моєї книги.
Астролога немовби незримою рукою потягло до столу. Схилившись над ним, він побачив, що велетенська книга була розгорнута посередині, і сторінки її рясно вкривали накреслені чорнилом різноманітних кольорів незчисленні знаки, які зображали людей, богів, риб, чудовиськ, тварин, сузір’я та безліч інших істот і речей. Наприкінці останнього рядка на сторінці праворуч, там, де залишалося трохи вільного місця для ще кількох написів, Нушейн побачив ієрогліф, який зображав рівносторонній трикутник зірок, як той, що нещодавно з’явився був у безпосередній близькості до сузір’я Пса; нижче від того трикутника були накреслені ієрогліфи мумії, водяника, баржі та саламандри, які достоту нагадували знаки, що з’являлися в його гороскопі й щезали з нього, і тих проводирів, які привели його до дому Верґами.
— У моїй книзі, — мовила постать у каптурі, — записано й збережено знаки усіх речей. Усі зримі форми на початку були лише символами, які я накреслив своєю рукою; наприкінці усі вони існуватимуть лише як письмена моєї книги. Лише до пори виступають вони на передній план, набираючи того, що знане як матеріальність… То був я, о Нушейне, хто розмістив у небесах ті зорі, що провістили твою подорож; то був я, хто послав до тебе трьох проводирів. І, виконавши своє призначення, всі ці речі обернулися на ніщо, стали, як і раніше, лише знаками, накресленими на сторінках моєї книги.
На якийсь час Верґама замовк, і до чертога повернулася безмежна тиша, а розум Нушейна охопив безмірний подив. А тоді істота в каптурі попровадила далі: