Кларк Смит – Зібрання творів (страница 71)

Коли роки його життя вже трохи перейшли за половину, на Амеро вряди-годи почало находити щось від тієї пересиченості, яка чекає на усіх улюбленців долі. В такі часи він облишав набридлі насолоди монаршого двору і знаходив тиху втіху у квітах, ли́сті та віршах давніх поетів. Так йому вдавалося тримати пересиченість на припоні, а що обов’язки володаря краю не були обтяжливими, то Амеро й досі вважав королівську владу доброю долею. 

Та якось пізньої осені зорі, які дивилися згори на Каліз, здавалося, навіщували королівству лихо. Виздих худоби, згуба та моровиця вдерлися до краю, ніби принесені на крилах незримих драконів. Узбережжя королівства обложили та жорстоко плюндрували піратські галери. На заході каравани, які прямували до Калізу і поверталися з нього, зазнавали нападів грізних ватаг розбійників, а кілька лютих пустельних племен пішли війною на селища, які лежали поблизу південного кордону. Край сповнився безладом і смертю, плачем і численними нещастями. 

Глибокою була стурбованість Амеро, якому щоденно доводилося слухати скорботні скарги, що з ними до нього приходили піддані. Бувши малодосвідченим державцем, геть не випробуваним труднощами владарювання, він скликав на раду своїх двірських урядників, одначе поради їхні були немудрі й справи змінилися лише на гірше. Не приборкані діями владаря, негаразди королівства невпинно множилися, дикі племена пустелі ставали дедалі нахабнішими, а пірати юрмилися коло узбережжя, неначе морські падальники. Голод і посуха ділили його королівство з моровицею; й Амеро у цій тяжкій скруті гадав, що нема жодних ліків від усіх тих знегод, які опосіли його край; і корона його стала занадто обтяжливим тягарем. 

Прагнучи забути власне безсилля та прикрий стан свого королівства, він віддавався довгим ночам пиятики. Одначе вино не дарувало йому забуття, а поцілунки коханок більше не збуджували в ньому любосного шалу. Він шукав інших розваг, скликаючи перед свої очі лицедіїв у дивовижних масках, фіґлярів і блазнів, збирав у себе чужоземних співаків і гравців на недоладних з вигляду інструментах. Щодня він оголошував, що виплатить щедру винагороду тому, хто зможе відволікти його увагу від клопотів. 

Менестрелі, що зажили безсмертної слави, співали для нього несамовитих пісень і чаклунських балад давноминулих часів; чорношкірі діви з півночі, руки та ноги яких вкривали бурштинові плями, любострасно вихиляючись, танцювали для нього свої чудернацькі танці; сурмачі дули в роги химер, видобуваючи з них безумні й потаємні мелодії; і дикуни-барабанники награвали тривожну музику, калатаючи в барабани, зроблені зі шкіри канібалів; а тим часом чоловіки, вбрані в луску та шкіру напівміфічних чудовиськ, удавали страхітливих істот, які здіймалися на задні лапи або гротескно плазували залами палацу. Однак усе це було намарно і не змогло розвіяти журливої задуми короля. 

Одного пообіддя, коли Амеро важко опустився на трон у приймальній залі, до нього прийшов дудар, одягнений у подерте вбрання з домотканого сукна. Очі цього чоловіка сяяли, неначе щойно розворушені жарини, а його попелясто-чорне обличчя було немов обпалене жаром чужоземних сонць. Без особливої догідливості привітавши Амеро, він назвався козопасом, що прийшов до Шатера з краю долин і гір, який лежить в усамітненій місцині в тих землях, за які сідає сонце. 

— О королю, мені відомі мелодії забуття, — сказав він, — і я заграю їх для тебе, хоч і не бажаю тієї винагороди, яку ти запропонував. Якщо ж, бува, мені вдасться тебе розважити, то в належний час я візьму з тебе мою власну плату. 

— То заграй, — мовив Амеро, відчуваючи, що квола цікавість пробуджується в ньому, розбурхана зухвалими словами дударя. 

І чорний козопас заходився видобувати зі своєї очеретяної свирілі243 музику, яка була подібна до звуків води, що падає з височини й дзюркотить у тихих долинах, і на подуви вітру над самотніми вершинами пагорбів. Ніжним голосом оповідала свиріль про свободу, мир і забуття, що панують у далекій далині, за пурпуром семи чужоземних обріїв. Солодко співала вона про місце, куди роки приходять не із залізним тупотом, а ступають м’яко, як зефір244, узутий у квіткові пелюстки. Там клопоти і метушня цього світу губляться у незміренних лігах безгоміння, а непосильні тягарі імперії звіює легеньким вітерцем, неначе пушинки осоту. Там пастух, що стереже отару в самітних і безплідних горах, наділений спокоєм, солодшим за владу монархів. 

І поки він слухав дударя, чаклунство вкралося в розум Амеро. Втома королювання, всі клопоти і труднощі зникали, наче бульбашки снів, які зринали й розчинялися в летейському потоці. Просто перед собою він побачив пробуджені музикою образи зачарованих долин, осяяних яскравим сонцем і сповнених свіжого зела й тиші; а сам він був козопасом і ходив зарослими зіллям стежками або лежав, забувши про найспекотніші години, край заколисливих вод струмка. Він не одразу збагнув, що неголосний спів свирілі змовк. Але видіння потьмяніло, і той, хто марив cупокійним життям пастуха, знову став обтяженим клопотами королем. 

— Грай далі! — крикнув він чорному дудареві. — Назви свою плату — і грай. 

Козопасові очі спалахнули, наче жарини у вечірній темряві. 

 — Не вимагатиму я від тебе своєї плати, аж доки століття не спливуть, а королівства не впадуть, — загадково мовив він. — А втім, я заграю для тебе ще. 

Тож усе пообіддя чарувала короля Амеро та чаклунська гра на свирілі, безнастанно оповідаючи йому про далекий край полегкості й солодкого забуття. З кожною новою мелодією здавалося, ніби закляття, яке огорнуло його, дедалі сильнішає; ще осоружнішим ставало йому королювання; і сама маєстатичність власного палацу гнітила та душила його. Несила йому було більше витримати рясно оздобленого коштовним камінням ярма обов’язку, і до нестями заздрив він безтурботній долі цього заброди. 

На смерканні Амеро відпустив прислужників і поговорив із дударем віч-на-віч. 

— Проведи мене до цього твого краю, — попросив він, — де я теж зможу жити, як простий чередник. 

Убраний як простолюдин, аби підданці не змогли його впізнати, король у товаристві дударя потайки вийшов з палацу через дверцята, коло яких ніхто не стояв на чатах. Ніч, ніби безформне чудовисько, за опущені роги якому правив серпастий місяць, припадала до землі за містом, одначе на вулицях навалу тіней було відкинуто полум’ям незліченних смолоскипів. Амеро та його проводир, ніким не зупинені, рушили у напрямку темряви за межами міста. І не шкодував король за своїм покинутим троном, адже бачив, як містом тягнеться безперервна валка погребальних нош, на яких лежали жертви моровиці; й змарнілі з голоду обличчя вигулькували перед ним із тіней, наче для того, щоб звинуватити його у відступництві. Та на це він не зважав, адже очі його були сповнені омріяного видива зеленої, тихої долини у краї, загубленому в далекій далині, за каламутною течією часу, з усіма її уламками й бурхливим хвилюванням. 

І поки він ішов за чорним дударем, на Амеро раптом найшло якесь потьмарення, і він спіткнувся, охоплений дивним сумнівом та бентегою. Вуличні вогні замерехтіли перед його очима, а потому швидко згасли у мороці. Гучне бурмотіння міста відступило, розчинившись у неосяжній тиші; і, немов у мінливих видіннях якогось хворобливого сну, здалось йому, що високі будівлі міста беззвучно розвалилися й пощезли, наче тіні, і що зорі сяяли над поруйнованими мурами. Сум’яття сповнило думки й чуття Амеро, і в серці його оселився чорний холод невимовної пустки; і сам собі він видався тим, хто спізнав плин довгих порожніх років і втрату королівської пишноти, хто дійшов тепер до крайньої межі віку та занепаду. Його ніздрі відчували суху затхлість, подібну до тієї, яку нічний вітер приносить з руїни, котра віддавна стояла пусткою; і сяйнуло йому, наче було знане заздалегідь і зараз невиразно пригадане, що пустеля нині була владаркою міста Шатер, його величавої столиці. 

— Куди ти мене привів?! — закричав Амеро до дударя. 

Та замість відповіді почув Амеро сміх, подібний до гуркоту насмішкуватого грому. Огорнута мороком невиразна постать козопаса здіймалася у височинь, ставала колосальною, змінюючись, ростучи, аж поки її обриси перетворилися на обриси велетенського воїна у чорному обладунку. Дивні спогади юрмились у розумі Амеро, й здавалося йому, ніби він непевно пригадує дещо з іншого життя... Якось, десь, якийсь час він був пастухом зі своїх мрій, вдоволеним і сповненим солодкого забуття... якось, десь він увійшов до дивовижного ясносяйного саду та скуштував криваво-темний плід... 

А тоді, немов осяяний спалахом пекельної блискавиці, він згадав усе, й упізнав ту величезну тінь, яка височіла над ним, наче межовий камінь, зведений у пеклі. Під його ногами були потріскані плити тераси, що виходила на море; і зорі над Посланцем були тими зорями, що передують появі Канопуса, одначе самого Канопуса не було видно — його заступало плече Демона. Десь у запилюженій пітьмі сміялися й глухо кашляли прокажені, що блукали поруйнованим палацом, у якому колись жили королі Калізу. Усе було достоту так, як до укладання тієї угоди, за якою сили пекла підняли до життя його загибле королівство.