Кларк Смит – Зібрання творів (страница 68)

Ті постаті були повністю закуті в чорні обладунки, тьмаві та похмурі, — такі могли носити демони на службі Тасайдона, володаря бездонних попідземних світів. Зітра відчув певність, що вони його вже побачили, і, либонь, незбагненна їхня розмова стосувалася його присутності. Хлопця бив дрож на думку про те, що він удерся до садів у володіннях джинів. Його дедалі сильніше жахав вигляд цих гігантських постатей, адже під налобниками схилених до нього темних шоломів юнак не зміг розгледіти жодних рис, лише подібні до очей цятки жовтаво-червоного полум’я, невпинні, наче болотяні вогні, рухалися туди й сюди у бездонній тіні там, де мали б бути обличчя. 

Зітрі здалося, що рясне листя не зможе правити йому за укриття від пильних поглядів цих істот — вартових краю, до якого він так необачно вдерся. Хлопця вщерть сповнювало усвідомлення провини: шипіння листя, низькі, схожі на гуркіт барабанів голоси велетів, квіти, подібні до очей, — усе це ніби звинувачувало його у порушенні меж чужих володінь і крадіжці. І водночас юнак був спантеличений дивною та незвичною непевністю щодо власної особи: якимось чином він був не козопасом Зітрою... а кимось іншим… хто знайшов цей осяйний край садів і скуштував від криваво-темного плоду. Ця чужинська самість не мала ймення чи вираженої пам’яті, одначе серед зворохоблених тіней його розуму мерехтіло сум’яття вогнів і лунало бурмотіння нерозрізненних голосів. І знову відчув юнак те химерне тепло і лихоманку, яка охопила його одразу по тому, як він скуштував той плід. 

Від усього цього марева Зітру пробудив спалах мертвотно-блідого світла, що, розітнувши повітря, сягнув до нього крізь верховіття. Згодом він ніколи не мав певності, чи то блиставиця креснула з-попід ясного склепіння, а чи то одна із закутих в обладунки істот змахнула своїм велетенським мечем. Світло обпекло йому очі, затьмарило зір. Зітра відскочив, пойнятий нестримним страхом, і збагнув, що біжить, напівзасліплений, тікаючи геть відкритим дерником. Крізь вихор кольорових блискавиць, який кружляв перед його очима, хлопець розгледів у височенній прямовисній скелі отвір печери, крізь який він нещодавно потрапив до цієї місцини. Він почув за спиною гуркіт, схожий на звуки літнього грому… чи на сміх коло́сів. 

Не зупиняючись, аби підібрати гілку, яка ще й досі жевріла, покинута ним коло входу, Зітра не гаяв часу і прожогом кинувся у темну печеру. Крізь стигійський морок, що панував усередині, він спромігся навпомацки знайти шлях нагору небезпечним схилом. Похитуючись, спотикаючись і набиваючи синці на кожному кроці, хлопець зрештою дістався виходу назовні, у потаємну долину, сховану за пагорбами Сінкору. 

На свій жах і подив, юнак виявив, що за час його відсутності у світі поза межами печери вже запали сутінки. Зорі висипали над лиховісними стрімчаками, які, немов стіни, оточували долину, а небеса барви згорілого пурпуру були прохромлені гострим рогом місяця кольору слонової кості. Досі боячись, що велетенські вартові будуть його переслідувати, а на додачу передчуваючи гнів свого дядька, Зітра поквапливо рушив назад, до озерця, зібрав отару та погнав її додому, долаючи довгі похмурі милі. 

Й усю дорогу йому здавалося, ніби гарячка раз у раз спалахує та вщухає у ньому, приносячи із собою дивовижні образи. Юнак забув про свій страх перед Порносом, ба навіть забув, що він був Зітрою, скромним упослідженим пастухом. Він повертався до іншої оселі, аніж убога халупа Порноса з глини та хмизу. Для нього відчиняться сяйливі металеві брами міста високих бань, і полум’яні знамена майорітимуть у потоках сповненого пахощів повітря; срібні сурми та голоси білявих одалісок і чорних придворців вітатимуть його як короля у тисячоколонній залі. Його оточить прадавня королівська пишнота, знайома і звична, як світло й повітря, і він, король Амеро, який щойно зійшов на престол, правитиме, як правили його прабатьки, над усім королівством Каліз край східного моря. До його столиці посланці лютих південних племен привозитимуть на кошлатих верблюдах подать — витримані вина та пустельні сапфіри; галери з островів, які лежать за пругом, звідки сходить вранішнє сонце, навантажуватимуть його набережні щопіврічною даниною — прянощами та дивовижних барв тканинами… 

Такими були ті шалені фантазії, що тлумилися у розумі Зітри, накочуючи й згасаючи, як картини, що постають у маренні. Безумство, яке було яснішим за спогади буденного життя, нахлинуло й минуло; і він знову був Порносовим небожем, який запізно вертався додому з отарою, сповнений бентежних передчуттів і подиву. 

Червоний місяць, неначе клинок, застромлений з небес у землю, нерухомо застиг над похмурими пагорбами, коли Зітра дістався грубої дерев’яної кошари, в якій Порнос тримав своїх кіз. Як Зітра й очікував, старий чекав на нього коло воріт, тримаючи в одній руці глиняного ліхтаря, а в другій — бріаровий239 посох. Із шалом напіввижилого з розуму він почав клясти хлопця на всі заставки, розмахуючи посохом та погрожуючи відлупцювати його за таку забарність. 

Зітра не сахнувся від посоху. Його уяву знову сповнили о́брази, і знову він був Амеро, юним королем Калізу. Збентежений і приголомшений, у світлі тремкого ліхтаря просто перед собою він побачив огидного стариганя, од якого відгонило тухлятиною і якого він не міг пригадати. Він заледве розумів мову Порноса; гнів цього чоловіка спантеличив, але не налякав юнака, а його ніздрі, немовби призвичаєні лише до витончених пахощів, діймав огидний козячий сморід. Неначе вперше почув він мекання змученої отари й із нестямним подивом прикипів поглядом до кошари, обгородженої плетеним тином, і до халупи за нею. 

— Чи ж для цього, — кричав Порнос, — таким великим коштом ростив я сироту моєї сестри? Клятий виродок! Невдячне щеня! Якщо ти загубив бодай одну дійну козу чи однісіньке козеня — я з тебе шкуру зніму від стегон до плечей. 

Гадаючи, що юнак мовчить лише через свою затятість, Порнос почав лупцювати його посохом. Після першого удару сяйлива хмара злетіла з розуму Зітри. Спритно ухиляючись від бріарового посоху, він намагався розповісти Порносові про нове пасовисько, яке він знайшов серед безплідних пагорбів. По цих словах старий припинив завдавати йому ударів, і Зітра продовжив оповідь про дивну печеру, пройшовши котрою, він потрапив до краю садів, про який раніше й не підозрював. А щоб підкріпити свою історію доказами, юнак сягнув рукою за пазуху, збираючись дістати звідти криваво-червоні яблука, які поцупив у саду, але приголомшено виявив, що плоди зникли, й не знав, чи то він загубив їх у пітьмі, а чи, либонь, вони пощезли під дією якихось усепроникних темних чарів. 

Порнос, постійно перебиваючи хлопцеву розповідь бурчанням, спершу сприйняв його слова з явною недовірою. Одначе мірою того, як юнак продовжував оповідати про свою пригоду, старий поступово принишк, і коли Зітрина історія була розказана, вигукнув тремким голосом: 

— Лихий був цей день, адже ти блукав у зачарованім краї. Далебі, нема серед цих пагорбів такого озера, як те, що ти допіру описав; і о цій порі року жоден чередник не знаходив такого пасовиська. Ці речі були маною, насланою, щоб звести тебе на манівці; а печера та, я достеменно відаю, була не справдешньою печерою, а входом до пекла. Чув я, прабатьки мої казали, що сади Тасайдона, володаря семи попідземних пекел, лежать близько до поверхні земної у цьому краї; і було вже, що печери відкривалися отак, неначе брами, й сини людські, самі того не знаючи, потрапляли до тих садів і, спокушені виглядом плодів, їли їх. Але від того охоплював їх безум, і велика скорбота, і тривале прокляття, адже Демон, кажуть, не забуває жодного вкраденого яблука, і врешті-решт доконче стягне його ціну з винуватця. Горе! горе! таж від трави того чародійського пасовиська козине молоко буде кислим цілий місяць; і після того, як я змарнував на тебе стільки харчів і стільки дбав про тебе, мушу я шукати іншого хлопчака, щоб доглядав за отарою. 

І поки Зітра слухав, полум’яна хмара видива знов огорнула його. 

— Старче, я тебе не знаю, — розгублено мовив він. А тоді, вдаючись до слів люб’язності, половини з яких Порнос не розумів, провадив далі так: — Здається, я збився зі шляху. Прошу тебе, скажи, в якому боці звідси лежить королівство Каліз? Я — тамтешній король і нещодавно був коронований у високому місті Шатері, над яким мої прабатьки правили тисячу років. 

— Ай! Ай! — заголосив Порнос. — Хлопчина геть стратився розуму! Отакі думки опосідають того, хто з’їсть Демонове яблуко. Облиш-но оці свої балачки та допоможи мені доїти кіз. Ти ж бо не хто інший, як дитя моєї сестри Асклі, яка привела тебе на цей світ дев’ятнадцять років тому, після того, як її чоловік Утот помер від різачки. Асклі ненадовго його пережила, і я, Порнос, виростив тебе як власного сина, а кози вигодували тебе. 

— Я мушу знайти шлях до свого королівства, — правив своєї Зітра. — Я загубився у пітьмі серед недоладності й не можу пригадати, як сюди потрапив. Старче, я волів би дістати у тебе поживу та нічліг. На світанку я вирушу до Шатера, міста над широким східним морем. 

Порнос, тремтячи і щось бурмочучи собі під ніс, підняв глиняного ліхтаря й підніс його хлопцеві до обличчя. Йому здалося, що перед ним стоїть незнайомець, у широких і сповнених подиву очах якого незбагненним чином відбиваються вогні золотих ламп. У Зітриній поведінці не було ані знаку навіженості, лише щось на кшталт шляхетної гордовитості та нетутешності; навіть вбраний у драну сорочку, юнак вражав дивовижною вишуканістю. Та хай там як, а він, безсумнівно, збожеволів; адже його манери та мова змінилися до невпізнаваності. І Порнос, щось ледь чутно промимривши, проте більше не примушуючи хлопця йому допомагати, розвернувся та й пішов доїти кіз…