Кларк Смит – Зібрання творів (страница 60)
Скидалося на те, що жерці не звертали анінайменшої уваги на Фаріома з Ілейт, які просто стояли й дивилися на них, ніби поринувши в якийсь зловісний транс. Але один із них — він ішов останнім, перш ніж приєднатися до тих створінь, які напосілися на Вемба-Тсіта, — розвернувся до юної пари й промовив до них хрипким, глухим голосом, який нагадував гавкіт, що луною розлягається в гробниці:
— Йдіть собі, адже Мордіґґіан — бог справедливий, він вимагає для себе лише мерців і не зачіпає живих. А ми, жерці Мордіґґіана, на свій лад дамо раду з тими, хто надумав порушити його закон, забравши мертве тіло з храму.
Фаріом з Ілейт, яка досі спиралася на його плече, вийшли у темний коридор, чуючи за спиною мерзенний гамір, у якому крики людей змішалися з гарчанням, схожим на шакаляче, та реготом, неначе у гієни. Коли вони удвох увійшли до святилища, осяяного синюватим світлом, і проминули його, рушивши до зовнішнього коридору, той гамір ущух, і безгоміння, що сповнило храм Мордіґґіана, який вони залишали позаду, було таким само глибоким, як безгоміння мерців на чорному жертовному столі.
Таса́йдоне, семи пеке́л владарю,
В яких лиш Змій живе, що їх оповиває,
І кільцями сягнув з долішнього в горішнє,
Крізь безмір полум’я і темряву кромішню.
Тасайдоне, о сонце в попідземних небесах,
Твоє прадавнє зло не згине у віках,
Адже повік твоя похмура велич осяває
Затоплені світи, що імені не мають,
Й людська душа тебе підносить над усіх царів,
Попри блюзнірство віроломних чаклунів.
Зотік, останній континент Землі, сонце більше не осявало так яскраво й чисто, як за часів свого розквіту, а було неясне й потьмяніле, немовби затуманене випарами крові. На небесах з’явилися нові зорі, яким не було ліку, і тіні позамежжя насунули на Землю. І з тіней тих повернулися до людей прадавні боги: ті боги, що були забуті від часів Гіпербореї, від часів Му222 та Посейдоніса223, від часів, коли вони хоч і носили інші ймення, проте мали ті ж, їм одним притаманні риси. Повернулися й прадавні демони, що знову, як колись, усмак розкошували, відгодовуючись димом зловісних жертовників, і знову заохочували споконвічне чаклунство.
Численними були некроманти й маги континенту Зотік, і з часом їхня лиха слава та дивовижні діяння перетворилися на легенди, що ходили по усіх усюдах, одначе не було з-поміж них величнішого за Намірру, який накинув чорне ярмо на міста імперії Зайлак, а згодом, охоплений нестямною гординею, уявив себе не абиким, а рівнею самому Таса́йдонові, володареві Зла.
Намірра збудував собі оселю в Уммеосі, головному місті Зайлаку, до якого він приїхав зі спустошеного краю Тасуун, і та похмура слава, якої він зажив, творячи свої дива, прийшла за ним слідом, наче хмара піску, здійнята пустельною бурею. І не відав ніхто, що, прибувши до Уммеоса, він повернувся до міста, в якому народився, адже усі вважали його за корінного мешканця Тасууну. Далебі, ніхто й помислити не міг, що великий чаклун був тим самим хлопчиком-жебраком Нартосом, сиротою сумнівного походження, який колись жебрав на хліб насущний по вулицях і базарах Уммеоса. Він зростав у злиднях, самотній і зневажений; ненависть до цього жорстокого, сповненого пишноти міста зростала в його серці, неначе затаєне полум’я, дожидаючи часу, коли воно перетвориться на велетенську пожежу та поглине все суще.
Гіркими були Нартосові дитячі літа, коли йому доводилося животіти в цьому осоружному місті, та ще гіркішими були озлобленість і лихопомність, які повсякчас викликав у нього тамтешній люд. А одного дня принц Зотулла, лише трохи старший за нього самого хлопчина, їхав верхи на норовливому румакові та й натрапив на нього серед площі перед імператорським палацом; і Нартос став благати милостині. Але Зотулла, презирливо знехтувавши його благання, згорда поїхав уперед, підострожуючи свого румака, і кінь проскакав просто по Нартосові, потоптавши його копитами. І багато годин по тому хлопчина, близький до смерті від того потопту, пролежав без тями, а люди проходили повз, не звертаючи на нього анінайменшої уваги. Отямившись нарешті, Нартос насилу дошкандибав до своєї халупи, та звідтоді він увесь свій вік трохи накульгував, а відбиток одного копита, так до скону і не поблякнувши, тавром залишився на його тілі. Згодом хлопчина покинув Уммеос і швидко був забутий його мешканцями. Прямуючи на південь, до Тасууну, він збився зі шляху в неозорій пустелі й мало не загинув, але врешті-решт зумів добутися до невеличкої оази, де мешкав чарівник на ймення Уфелок — відлюдник, який віддавав перевагу товариству порядних шакалів і гієн перед товариством людей. Розгледівши великі здібності й велику злобу в цьому виснаженому голодом хлопцеві, Уфелок прийшов йому на поміч і прихистив у себе. Чимало років прожив Нартос з Уфелоком, став чарівниковим учнем й успадкував усю ту мудрість, яку старий пустельник виборов у демонів. Дивовижних речей навчився він в оселі того відлюдника, годуючись плодами та збіжжям, які були породжені не поливаною землею, та напуваючись вином, яке не було соком земних виноградних грон. І, подібно до Уфелока, він став обізнаним у диявольській премудрості та пов’язав себе узами з верховним демоном Тасайдоном. Коли Уфелок помер, його учень прибрав собі ім’я Намірра і вже як могутній чаклун рушив далі краєм Тасуун, де йому траплялися лише племена кочівників і поховані глибоко під землею мумії. Але ніколи не забував він страждань своїх дитячих літ в Уммеосі та кривди, якої зазнав од Зотулли; з року в рік снував він у думках своїх чорні тенета помсти. І з часом усе темнішою ставала його слава й сягала вона все далі та далі, й боялись його навіть ті, хто жив далеко за межами Тасууну. Обережним шепотом оповідали вони про його діяння у містах Йоросу та в Зул-Ба-Сері — обителі мерзенного божества Мордіґґіана. Й задовго до самого Намірриного пришестя мешканці Уммеоса знали його як легендарне лихо, страшніше за самум224 або згубну пошесть.
Отже, наступного року по тому, як хлопець на ймення Нартос подався геть з Уммеоса, Пітаїм, батько принца Зотулли, помер від укусу маленької гадюки, яка, осінньої ночі шукаючи тепла, заповзла до його постелі. Дехто казав, що ту гадюку підклав у ліжко Зотулла, одначе цього ніхто не міг стверджувати напевне. По Пітаїмовій смерті Зотулла як його єдиний син став імператором Зайлаку й жорстоко правив краєм зі свого трону в Уммеосі. Ледащим він був, а на додачу ще й тиранічним і схильним до надмірних розкошів і жорстоких вчинків, одначе люди, так само лихі, схвально вітали Зотуллу в його порочності. Тож він процвітав, і не дошкуляли йому ні володарі Пекла, ані володарі Раю. Й чимало разів червоні сонця та попелясті місяці хилилися до заходу над Зайлаком, опускаючись у те зрідка навідуване мандрівцями море, яке, коли вірити моряцьким оповідкам, розливається навсібіч і, ніби дедалі стрімкіша річка, безнастанно несе свої води вперед, повз оповитий лихою славою острів Наат, і тоді, сягнувши далекого прямовисного краю Землі, бурхливим усесвітнім водоспадом рине у нижній простір.
А імператор ставав усе мерзеннішим, і гріхи його були, немов важкі перестиглі плоди, що дозріли над глибокою безоднею. Одначе легко віють вітри часу, то й плоди ті не впали. І сміявся Зотулла, оточений своїми блазнями, євнухами та коханками, а поголоски про його розкошолюбство сягали далеких країв і переказувалися немудрими чужоземцями як оповіді про дива, рівні тим, які творив своїми чарами Намірра.
І сталося так, що в рік Гієни та місяць зірки Канікули225 Зотулла учинив великий бенкет для містян Уммеоса. Усіх частували незчисленними м’ясними стравами, що були приготовані на екзотичних прянощах зі східного острова Сотар; вогненні, немовби сповнені попідземним полум’ям, вина Йоросу та Зайлаку нескінченним потоком лилися з величезних глеків для усіх охочих. Ті вина пробудили несамовиті веселощі та королівський безум, а згодом принесли із собою сон, не менш глибокий, ніж летейське забуття гробниці. Й отак, п’ючи, гульвіси один за одним падали долу на вулицях, у домівках і садах, немовби спостигнуті моровицею; і Зотулла заснув у своїй оздобленій золотом та ебеновим деревом бенкетній залі, а довкола нього поснули його одаліски 226 та придворці. І коли Сіріус почав хилитися до західного пругу, в усьому Уммеосі не залишилося ні чоловіка, ані жінки, які б не спали міцним сном.
Отож ніхто й не побачив і не почув пришестя Намірри. Але, насилу пробудившись перед полуднем, імператор Зотулла почув збентежене лепетання та стривожений гомін голосів тих своїх євнухів і жінок, які прокинулися раніше за нього. Поцікавившись, через що́ здійнявся такий галас, він дістав відповідь, що за ніч сталось якесь дивнеє диво; а що Зотулла ще й досі був очманілий від вина та сну, то й не збагнув до пуття, про що са́ме йшлося, аж поки зрештою Обекса, його улюблена наложниця, підвела його до східного палацового портика, звідки він міг побачити дивовижу на власні очі.
Палац Зотулли був єдиною будівлею, що стояла у самому осерді Уммеоса, а на півночі, на заході й на півдні від нього широкими смугами простяглись імператорські сади, де рясніли пальми з вишукано схиленими верхівками та бриніли водограї, що високо вгору викидали свої струмені. Але на сході, поміж палацом і маєтками високих достойників, була широка відкрита площа, яка правила за щось на кшталт громадського майдану. І отепер на тій ділянці, яка ще напередодні ввечері була цілковито порожньою, під сонцем, яке вже високо зійшло на небі, височіла колосальна й велична будівля, що постала за одну ніч. Бані тієї будівлі, подібні на якісь страхітливі кам’яні гриби, здіймались урівні з банями палацу Зотулли й були складені з мертвотно-білого мармуру; її велетенський фасад з багатоколонними портиками та широкими балконами був мурований смугами чорного, наче ніч, оніксу, що чергувалися зі смугами багряного, немовби забарвленого драконячою кров’ю, порфіру. І непристойно вилаявся Зотулла та захриплим голосом заходивсь осипати блюзнірствами богів і дияволів Зайлаку; надто вже приголомшило імператора це дивне видиво, яке видавася йому чарівничим творінням. Жіноцтво, що зібралося навколо нього, пронизливо заголосило, пройняте святобливим трепетом і жахом; і дедалі більша та більша кількість його придворців, прокидаючись, долучала свої голоси до загального гармидеру; й огрядні кастрати тремтіли в своїх убраннях із золотої парчі, немовби величезні чорні драглі в золотих мисках. Але Зотулла, свідомий того, що він є імператором, чия влада поширюється на весь Зайлак, постарався приховати свою тривогу, мовивши: