Кларк Смит – Зібрання творів (страница 56)

Він прибрав спокійного вигляду та стишив гарячкову ходу, вдавши, що лінькувато походжає вулицями, аби ніхто не здогадався про те, які гризоти точили його зсередини. Прикидаючись, ніби зацікавився крамом продавця чоловічого вбрання, він втягнув торговця у розмову про Зул-Ба-Сер і тутешні звичаї та ставив йому такі запитання, які міг би поставити будь-який мандрівник із далеких країв. Торговець виявився охочим до розмови, тож невдовзі Фаріом довідався від нього про розташування храму Мордіґґіана, що стояв у самому серці міста. А ще юнак дізнався, що храм був повсякчас відчинений і що люди могли вільно пересуватися в його околицях. Одначе там не виконували жодних ритуалів поклоніння, за винятком тих потаємних обрядів, які відправлялися жрецтвом. Мало хто наважувавсь увійти до святилища через забобонну віру, немов усяка жива людина, яка вдереться до його мороку, вже незабаром повернеться до нього знову, цього разу — як пожива для бога. 

Складалося враження, що в очах мешканців Зул-Ба-Сера Мордіґґіан був божеством милосердним. Доволі дивним видавалося, що йому не приписували жодних особистісних рис. Він був, так би мовити, безликою силою, подібною до стихій — потугою всепоглинною і очисною, неначе вогонь. Його ієрофанти219 були такі самі таємничі, як і він сам; вони жили у храмі й виходили з нього лише для виконання поховальних обов’язків. Ніхто не знав, яким чином їх набирають, але багато хто вважав, що серед жерців є як чоловіки, так і жінки, що давало їм змогу з покоління в покоління поновлювати свою кількість, не вдаючись до зв’язків із зовнішнім світом. Інші вірили, що ті жерці — взагалі не люди, а якийсь орден попідземних істот, які живуть вічно й харчуються трупами, як і сам бог. З оцієї останньої віри кілька років тому навіть постала єресь, нечисленні прибічники якої дотримуються переконання, що Мордіґґіан — то всього-на-всього вигадка жерців, які єдині є пожирачами мерців. Промовивши це єретичне твердження, торговець одразу поквапився з побожним острахом його засудити. 

Фаріом іще трохи побалакав із крамарем на інші теми, а тоді подався далі містом, намагаючись іти до храму навпростець, наскільки дозволяли заюрмлені вулиці, що перетиналися під гострими кутами. Юнак не мав якогось осмисленого плану, але прагнув як слід розвідати місцевість. У тому, що розповів йому торговець одягом, була одна подробиця, яка вселяла у молодика впевненість, а саме: відкритість святилища та його приступність для усіх, хто наважиться увійти досередини. Одначе, зважаючи на те, як рідко там бували відвідувачі, Фаріомова присутність могла викликати підозри, а він над усе бажав уникнути сторонньої уваги. З другого боку, ніхто, здавалося, ніколи не чув про жодну спробу забрати тіла з храму — такого нахабства жителі Зул-Ба-Сера навіть уявити собі не могли. Сама зухвалість його задуму могла допомогти юнакові уникнути підозр і досягти успіху в порятунку Ілейт. 

Вулиці, якими він зараз простував, почали похило збігати донизу й були вужчими, тьмянішими і звивистішими за будь-які з тих, які він проминав дотепер. На мить юнак був подумав, що заблукав, і вже саме збирався попрохати перехожого спрямувати його на правильний шлях, коли це раптом зі стародавнього провулка просто перед ним вигулькнули четверо жерців Мордіґґіана, які несли чудернацькі, схожі на ноші, погребальні мари зі шкіри та кісток. 

На тих марах лежало тіло дівчини, і на хвилю судомного потрясіння та тривоги, яка залишила по собі нестримний дрож, Фаріом подумав, що тією дівчиною була Ілейт. Поглянувши на дроги знову, він побачив, що помилився. Небіжчиця була вбрана в сукню, хай і просту, проте пошиту з якоїсь рідкісної екзотичної тканини. Обличчя тієї дівчини, хоч і бліде, як у Ілейт, було увінчане короною кучерів, подібних на пелюстки важких чорних маків. Її врода, навіть у смерті тепла й принадна, різнилася від світлої чистоти Ілейт, як тропічні лілеї різняться від нарцисів. 

Ступаючи якомога тихіше й розсудливо тримаючись на певній відстані, Фаріом пішов назирцем за постатями у поховальних одіяннях та їхньою вродливою ношею. Він бачив, як люди зі сповненою святобливого страху запопадливістю покірно розступалися, звільняючи шлях для мар; чув, як зненацька нишкли гучноголосі гендлярі й покупці, коли повз них проходили жерці. Випадково почувши приглушену розмову двох містян, юнак дізнався, що тією мертвою дівчиною була Арктела, донька Квеоса, високого вельможі та магістрата Зул-Ба-Сера. Вона померла дуже швидко й за дуже таємничих обставин, а лікарі так і не дізналися причини її смерті, що анітрохи не спотворила й не згубила дівочої вроди. Дехто був переконаний, що дівчина померла радше від отрути, яку неможливо було виявити, аніж від недуги; а дехто вважав її жертвою згубного чаклунства. 

Жерці прямували далі, а Фаріом продовжував тримати їх у полі зору, наскільки це було можливо у сліпій плутанині вуличок. Шлях ставав дедалі крутішим, але нахил вулиць не давав жодної змоги ясно роздивитися долішні рівні, й здавалося, що довколишні будинки щільніше туляться один до одного, наче намагаються збитися докупи й відсахнутися від краю провалля. Врешті-решт юнак слідом за своїми макабричними провідниками вийшов до чогось на кшталт кругової улоговини в осерді міста, посеред якої бовванів храм Мордіґґіана, самотній та відокремлений від решти середмістя площею, брукованою тьмяним оніксом і жалобними кедрами, зелена глиця яких почорніла, немов огорнута непозбувними тінями гробовища, які заповідали їм у спадок давно мертві епохи. 

Громаддя храму було збудоване з якогось дивного каменю того відтінку чорнуватого пурпуру, якого набуває, розкладаючись, плоть; каменю, який однаково твердо відкидав і променисте сяйво полудневого сонця, і світанкову щедроту, і призахідну пишноту. Ця будівля була присадкувата, не мала вікон і формою нагадувала велетенський мавзолей. Її портал у мороці кедрів зяяв могильною пащею. 

Фаріом простежив, як жерці зникли в тому порталі, несучи дівчину, Арктелу, наче примари з примарною ношею. Широка брукована площа між храмом і будинками, що ніби сахалися від нього, наразі була безлюдна, проте він не наважився перетнути її у сліпучому сяйві зрадливого сонця. Обходячи площу по колу, юнак побачив, що до величного святилища вели ще кілька входів, і що усі вони були відчинені й не охоронялися. Й ніде навколо цього кам’яного громаддя не помітив Фаріом ані знаку чиєїсь діяльності, однак його проймав дрож від самої думки про те, що́ було всередині, приховане за стінами, як буває прихований бенкет хробаків у мармуровій гробниці. 

Неначе блювотиння, що вивергається з могильників, у сонячному світлі перед ним постала вся та скверна, про яку він чув раніше, і знов, у розпачі своєму, Фаріом наблизився до безуму, розуміючи, що Ілейт мусить лежати у тому храмі серед мерців, у тій мерзенній тіні; що сам він, охоплений неослабним шалом, мусить чекати, поки опуститься сприятливий покров темряви, перш ніж випаде нагода втілити непевний і сумнівний план порятунку. А тим часом його дружина може прийти до тями й загинути від смертельного жаху, виявивши, в якому оточенні опинилася... або ж, якщо правдиві ті оповідки, що переказують лише пошепки, її могла спостигнути навіть гірша доля… 

 

Абнон-Та, чаклун і некромант, вітав себе з угодою, яку уклав із жерцями Мордіґґіана. Він уважав, і то, либонь, заслужено, що ніхто інший, менш за нього кмітливий, не зміг би замислити та здійснити усіх тих різноманітних та поступових дій, які уможливили цю угоду, за якою Арктела, донька гордовитого Квеоса, стане його безоглядно покірною рабинею. Жоден інший закоханий, казав він собі, не міг бути достатньо вигадливим, аби здобути жадану жінку у такий спосіб. Арктела була заручена з Алосом, тутешнім юним вельможею, і, вочевидь, анітрохи не зважала на чаклунові любовні сподівання. Проте Абнон-Та був не якимось там пересічним чаклуном, але досвідченим адептом чорних мистецтв, якому віддавна були відомі їхні найтемніші та найглибинніші таїни. Він знав закляття, що вбивали швидше й певніше за ніж чи отруту, ще й діяли на відстані; знав також іще темніші закляття, якими можна було оживлювати мертвих навіть після років і віків розкладу. Він убив Арктелу у спосіб, якого ніхто не зміг виявити, застосувавши рідкісну та невловну інвольтацію, що не залишила по собі ані сліду, і нині тіло дівчини лежало серед мерців у храмі Мордіґґіана. А сьогодні ввечері за мовчазної згоди жаских, закутаних у похмурі покрови жерців він поверне її до життя. 

Абнон-Та був родом не із Зул-Ба-Сера. Багато років тому прибув він до цього міста з оповитого лихою славою напівміфічного острова Сотар, який лежав десь на сході від велетенського континенту Зотік. Наче вгодований молодий падальник, облаштувався він у самій тіні могильного святилища та благоденствував, набираючи собі учнів і помічників. 

Ті оборудки, які він провадив із жерцями, були тривалі й далекосяжні, і та угода, яку він допіру з ними уклав, була далеко не перша з числа подібних. Жерці дозволяли йому брати для тимчасового вжитку мерців, які призначалися для Мордіґґіана, ставлячи чаклунові єдину умову — впродовж усіх його вправлянь у некромантії тіла не повинні полишати храму. А що, на думку жерців, такий привілей був до певної міри відступом від усталеного звичаю, то некромант уважав за необхідне їх підкупити — не золотом, однак, але обіцянкою щедро забезпечувати їх матеріалами значно більш зловісними та тлінними, аніж золото. Така домовленість була цілком задовільною для всіх, кого вона стосувалася: трупи потекли до храму потоком, і то значно ряснішим, ніж будь-коли до появи чаклуна; богові не бракувало поживи, Абнонові-Та ніколи не бракувало суб’єктів, на яких він міг випробовувати найзгубніші зі своїх чарів.