Кларк Смит – Зібрання творів (страница 5)
Серед інших речей, які нам вдалося прихопити дорогою, був великий шкіряний міх, повний пальмового спирту. Ми вже не раз прикладалися до того полум’яного трунку, і це допомагало збавляти одноманітність нашої подорожі; зараз він мав неабияк стати нам у пригоді. Ми зробили по добрячому ковтку, і невдовзі джунглі вже не викликали такого шанобливого трему; нам випадало лише чудуватися, як то ми дозволили тиші та мороку, витрішкуватим кажанам і навислим неозорим просторам лягти тягарем нам на душі, хай навіть на якусь хвильку. Здається, після другого ковтка ми почали співати пісень.
Коли врешті-решт зовсім посутеніло й приховане денне світило зайшло за обрій, а високо у небесах засяяв місяць на підповні15, ми були вже такі сповнені завзяттям до пригод, що вирішили докласти зусиль, але поквапитися й тієї-таки ночі дістатися Комморіома. Ми повечеряли вкраденими у селян харчами і кілька разів передавали один одному шкіряний міх. І тоді, вже добряче під’ївши й підпивши та переповнившись сміливістю й відвагою досягти нашої піднесеної мети, ми продовжили подорож.
Далебі, йти залишалося не надто багато. Поки ми із запалом, який робив непомітною тривалість мандрівки, обговорювали, до яких із казкових скарбів Комморіома візьмемося передовсім, то й незчулися, як побачили у місяцевім світлі понад верхівками дерев полиск мармурових бань, а тоді поміж гілками та стовбурами з’явилися бліді колони огорнутих тінями портиків16. Ще кілька кроків — і ось ми вже ступали брукованими вулицями, що розбігалися обабіч від головного шляху, яким ми простували, та губилися у високому пишному лісі, де листя могутніх пальмоподібних папоротей височіло над дахами прадавніх будинків.
Ми зупинились, і безгоміння давньої пустки знову наклало печать мовчання на наші вуста. Будинки були тихі, мов усипальниці, а глибокі тіні, що лежали на них і навколо них, були холодні, лиховісні й таємничі, неначе тінь самої смерті. Здавалося, ніби над цим місцем вже багато століть не сяяло сонце, що нічого теплішого від примарних променів мертвотно-блідого місяця не торкалося цього мармуру та граніту з часів переселення, до якого спонукало людей пророцтво Білої Сивілли Поляріону.
— Хотів би я, щоб зараз світило сонце, — промимрив Тірув Омпалліос. У низькому тоні його голосу лунав дивний присвист, неприродно гучний у мертвій тиші.
— Тіруве Омпалліосе, — відказав я, — не віриться мені, що ти з доброго дива стаєш забобонним. Та й не хотілося б мені навіть думати, що ти піддаєшся дитинним примхам юрби. Хай там як, а нумо випиймо ще.
Ми відчутно полегшили шкіряний міх, адже відчули потребу як слід прикластися до його вмісту, і завдяки цьому навдивовижу підбадьорилися — аж настільки піднеслися духом, що відразу ж заходилися досліжувати широку вулицю, що лежала ліворуч від нас. Вулиця та, дарма що була бездоганно прямою та розпланованою з математичною точністю, на невеликій відстані від нас уже губилася за вкритими пишним листям гілками дерев. Тут, трохи осторонь інших будівель, посеред чогось на кшталт площі, ще й досі не цілком поглинутої джунглями, ми помітили невеликий і давній на вигляд храм, який справляв враження старшого навіть за прилеглі громаддя. Від них він різнився ще й своїм матеріалом, оскільки був збудований з темних базальтових блоків, укритих щільною кіркою лишайників, які здавалися такими ж прадавніми, як і сам камінь. Храм був квадратним і не мав ані бань, ані шпилів, ані фасаду з колонами, лише кілька вузеньких віконець видніли високо над землею. Нині такі храми є рідкістю в Гіпербореї, проте ми упізнали в ньому храм Тсатоґґуа, одного зі прадавніх богів, якому більше не поклоняються люди, але кажуть, що часом бачать, як скрадливі й люті звірі джунглів — то мавпа, то велетенський лінивець, то шаблезубий тигр — присягають цьому богові перед його попелястими вівтарями; і чують іноді, як вони виють або скавулять, возносячи до нього свої безсловесні молитви.
Храм, як і решта будівель, від часу майже не постраждав; єдині знаки руйнації виднілися хіба на верхній частині різьблення навколо входу, що в кількох місцях викришилося та вкрилося тріщинами. Самі двері з темної бронзи, геть позеленілої від часу, були злегка прочинені. Знаючи, що всередині має бути якийсь ідол із коштовними оздобами, не кажучи вже про різноманітний вівтарний посуд з дорогоцінних металів, ми відчули спокусу якнайшвидше туди потрапити.
Припустивши, що, аби відчинити вкриті патиною двері, знадобиться чимало сил, ми зробили по чималому ковтку та взялися до справи. Дверні завіси, певна річ, поїла іржа, тож лише після того, як ми доклали неабияких зусиль, двері вдалося зрушити з місця. А коли ми поновили свої спроби, двері зрештою поволі відчинилися всередину з огидним скрипом і скреготом, такими пронизливими, що майже нагадували крик, і в звуці тому нам вчувся голос якоїсь нелюдської сутності. Перед нами роззявив пащу чорний внутрішній простір храму, і з нього накотилася хвиля запахів, у якій давно ув’язнена в цих стінах прілість змішувалася з якимось дивним і незнайомим смородом. Хай там як, а тоді, охоплені зрозумілим хвилюванням, ми не звернули на це особливої уваги.
Із притаманною мені завбачливістю я ще за дня виламав у джунглях смолистий цурпалок, що, подумав я, може придатися як смолоскип, якщо доведеться досліджувати Комморіом уночі. Я запалив цей смолоскип, і ми увійшли до святилища.
Підлогу храму виклали велетенськими п’ятикутними плитами з того самого матеріалу, з якого було збудовано його стіни. Всередині було майже порожньо, якщо не рахувати статуї бога, яка сиділа на троні у дальньому кінці святилища, двоярусного металевого вівтаря з непристойними зображеннями, що стояв перед статуєю, та величезної дивоглядної бронзової чаші, підтримуваної трьома ногами, яка займала центральну частину долівки. Заледве глянувши на ту чашу, ми побігли вперед, і я підніс смолоскип до обличчя ідола.
Ніколи до того не бачив я статуї Тсатоґґуа, проте завиграшки впізнав його за описами, які доводилося чути. Він був дуже приземкуватий та череватий, голова скидалася радше на голову страхітливої ропухи, аніж якогось божества, а все тіло вкривало щось подібне до короткого хутра, що надавало йому вигляду водночас і кажана, і лінивця. Лупаті очі були напівприкриті сонними повіками, а з рота висолоплювався кінчик дивного язика. Правду сказати, він аж ніяк не був ані гарним, ані показним богом, і не випадало дивуватися, що йому більше не поклонялися, адже за будь-яких часів вшанування подібної істоти могло привабити лише найбрутальніших і найпримітивніших людей.
Побачивши, що ніде — ані на цій огидній статуї, ані в її окремих рисах або кінцівках — не було навіть звичайнісінького напівкоштовного камінчика, ми з Тірувом Омпалліосом в один голос почали лаятися на всі заставки, згадуючи у своїх лайках імена вишуканіших і цивілізованіших божеств. Перед нашими поглядами постала скнарість, якої ще не бачив світ, бо ж навіть очі статуї були вирізьблені з того самого тьмяного каменю, що й решта мерзенної істоти, а її рот, ніс, вуха та всі інші отвори не мали жодних прикрас. Нам залишалося лише дивуватися із захланності чи злиденності тих, хто вирізьбив оцю ні на що не схожу звірину́.
Тепер, коли наші голови вже не обтяжувала надія на негайне збагачення, ми почали уважніше оцінювати обстановку загалом; зокрема нашу увагу привернув той незнайомий сморід, про який я згадував раніше і який тепер украй неприємно подужчав. Ми виявили, що він лине з бронзової чаші, й заходилися її обстежувати, хоч і на гадці не мали, що те обстеження може бути прибутковим або приємним.
Та чаша, як я вже казав, була надзвичайно велика: вона мала щонайменше шість футів17 у діаметрі, була не менш як зо три фути завглибшки й від підлоги до верху сягала плеча високому чоловікові. Три ноги, що її підтримували, вигнуті й масивні, закінчувалися котячими лапами з випущеними пазурами. Наблизившись і глянувши за край чаші, ми побачили, що вона заповнена чимось на кшталт тягучої напіврідкої речовини, непрозорої та чорної, неначе сажа. Саме від неї линув той важкий дух — дух, який, хоч і виявився украй гидким, не був, утім, духом розкладу, а нагадував радше запах якогось огидного й нечистого болотяного створіння. Той дух годі було витримати, і ми вже збиралися відвернутися від чаші, коли раптом помітили, що поверхня речовини злегка зашумувала, наче потривожена зісподу рухами якоїсь зануреної тварини чи іншої істоти. Це шумування зненацька різко посилилося, речовина у центрі чаші роздулася, ніби під дією якоїсь потужної закваски, і ми, пройняті невимовним жахом, спостерігали, як над її поверхнею стала поступово зринати якась недоладна аморфна голова з невиразними банькатими очима, що з первісною злобою втупилися в наші обличчя. Голова була посаджена на шиї, і шия та невпинно видовжувалася. Тоді так само поступово, дюйм за дюймом, над поверхнею з’явилися дві руки, — якщо це можна було назвати руками, — і ми збагнули, що то була не істота, занурена у рідину, як ми допіру думали, а що сама та рідина набрала форми огидної шиї та голови і просто зараз формувала кляті руки, які наосліп потяглися до нас своїми схожими на мацаки відростками, що були у них замість кігтів чи долонь!