Кларк Смит – Зібрання творів (страница 49)

Мертві чорнороби змусили палацові сади квітнути для магів давно зів’ялими квітами; трупи та скелети гарували на них у копальнях або зводили величні, фантастичні вежі, і ті їхніми трудами здіймалися до вмирущого сонця. Вельможі та принци давніх часів стали їхніми виночерпіями, а струни музичних інструментів їм на втіху перебирали тендітні руки імператриць, золотаве волосся яких не потьмянішало навіть у могильній ночі. Найвродливіших з-поміж них, які були не надто спотворені моровицею та червою, чаклуни узяли собі за полюбовниць і змусили вдовольняти їхню некрофільську хіть. 

 

  II 

 

Покірні волі Мматмуора та Содосми, мерці Сінкору повсякчас і повсюди виконували усі ті дії, що притаманні й живим. Вони говорили, вони рухалися, вони їли та пили, як і за життя. Вони чули, бачили та відчували, зберігши якусь подобу тих чуттів, які мали до смерті, одначе мізки їхні були поневолені страхітливими некромантськими чарами. Лиш украй невиразно пригадували вони своє колишнє буття; і те животіння, до якого їх викликали чаклуни, було порожнім і неспокійним, подібним до існування тіні. Холодною була їхня кров і повільно струменіла вона їхніми жилами, змішана з водами Лети, а очі їм застилали пеленою летейські випари. 

Безсловесно корилися вони велінням своїх деспотичних володарів, не повстаючи й не протестуючи, і сповнювала їх лиш невиразна, проте безмежна втома, відома лише небіжчикам, які, спивши вічного сну, були прикликані назад і мусили повернутися до гіркоти смертного буття. Більше не відали вони ані пристрастей, ані бажань, ані втіхи. Відколи їх пробудили з летейського забуття, відчували мерці саме лише чорне томління та сіру, неминущу тугу за перерваним сном. 

Наймолодшим і останнім імператором із роду Німботів був Іллейро, який помер у перший місяць моровиці й до пришестя некромантів дві сотні років пролежав у своєму високому мавзолеї. 

Піднятий разом зі своїм народом і своїми прабатьками, щоб обслуговувати тиранів, Іллейро ніс тягар порожнього животіння, не ремствуючи й не відчуваючи подиву. Власне воскресіння та воскресіння своїх пращурів він прийняв так, як то часом уві сні сприймають кривду та дива. Він знав, що повернувся до краю під побляклим сонцем, до порожнього й примарного світу, до ладу, в якому йому було призначене упосліджене місце покірної тіні. Одначе спершу його, як і решту, непокоїла лише невиразна знемога та непевне прагнення віднайти втрачене забуття. 

Обмарений чарами своїх поневолювачів, ослаблий від столітньої нічогості смерті, Іллейро неначе сновида споглядав усю ту мерзенну наругу, якій піддавали його прабатьків. А втім, минуло ще чимало днів, і сталося так, що в отупілому присмерку його розуму зажевріла квола іскра. 

Неначе щось безповоротно загублене у страхітливих безоднях, воскресла в пам’яті Іллейро та пишнота, з якою він панував у Єтлиреомі; пригадалися йому та щаслива гордість і торжество, які сповнювали його, коли був молодий та живий. І, згадуючи це, відчув він, як усередині ледь помітно заворохобилося бажання повстати проти загарбників, примара обурення супроти магів, які силоміць покликали його до цієї злощасної пародії на життя. Юного імператора почала огортати темна журба за своєю загиблою державою, а усвідомлення того, в якій скруті опинилися його пращури та народ, сповнювало Іллейро скорботою. 

День у день прислуговуючи як виночерпець у залах, де сам у давнину владарював, Іллейро бачив діяння Мматмуора та Содосми. Він бачив їхні жорстокі та хтиві примхи, їхнє дедалі нестримніше пияцтво та обжерливість. Іллейро спостерігав, як потопали вони у своїх некромантських розкошах і вже почали підупадати на силі від бездіяльності та мерзеннішати від потурання власним забаганкам. Чаклуни занедбали вивчення свого мистецтва, забули чимало заклять. Одначе некроманти, могутні та грізні, й далі правили краєм; і, розлігшись на ложах пурпурової та рожевої барви, збиралися вони повести військо мерців супроти Тінарату. 

Мріючи про завоювання та поширення своїх чарів на нові неозорі простори, ставали вони дедалі гладшими та зледащілішими, неначе хробаки, які облаштувалися у склепі, поряснілім тлінню. І що нестримнішими ставали їхні розбещеність і тиранія, то вище здіймалося в оповитому тінями серці Іллейро полум’я непокори, бурхаючи, ніби вогонь, який силкується пробитися крізь летейську вільгість. І потроху, мірою того, як наростав його гнів, до юного імператора почала повертатися дещиця сили та завзятості, що були притаманні йому за життя. Споглядаючи ницість гнобителів і розуміючи, яку кривду заподіяли вони безпорадним небіжчикам, зачув він у мозку своєму гомін приглушених голосів, які волали про помсту. 

Німотно сновигав Іллейро серед своїх прабатьків залами єтлиреомського палацу, виконуючи доручення господарів, або стояв, очікуючи їхніх велінь. Він наливав у їхні оніксові чаші прадавні бурштинові вина, які некроманти за допомогою чаклунства принесли з виноградників, які розкинулися на пагорбах під молодшим сонцем; він терпів їхні грубощі та образи. І ніч у ніч споглядав Іллейро, як чаклуни куняють, сп’янівши, аж доки падають і засинають, розпашілі та розгодовані, посеред привласненої ними пишноти. 

Небагато розмовляли між собою живі мерці; батько із сином, мати з донькою, коханий з коханою cнували туди й сюди, і взнаки не даючи, що впізнаю́ть одне одного, й не нарікаючи на свою лиху долю. Та врешті-решт якось опівночі, коли тирани лежали, поринувши в сон, і вогники замиготіли у некромантських світильниках, Іллейро пішов просити поради у Гестайона, свого найстаршого пращура, який був уславлений в бувальщинах як великий чарівник і свого часу зажив слави тим, що володів потаємними прадавніми знаннями. 

Гестайон стояв осторонь, у закутку сповненої тіней зали. Був він брунатною й висохлою мумією, загорнутою у напівзотлілі покрови; здавалося, ніби його безсяйні обсидіанові очі незмигно вдивлялися у нічогість. Видалося, він навіть не почув запитань Іллейро, та нарешті озвався Гестайон сухим, шелестким пошептом: 

— Старий я, а ніч усипальниці була довгою й змусила мене чимало забути. А втім, якщо подумки повернутися у пройдешнє, що лежить за прірвою смерті, тоді, можливо, зможу я відновити дещо зі своєї колишньої премудрості, і ми удвох доберемо способу визволити наш народ. 

І Гестайон заходився нишпорити серед уривків пам’яті, неначе той, хто увіходить до геть поточеного хробаками книгосховища та поринає у вивчення таємних, в зотлілих палітурках, архівів прадавніх часів. Врешті-решт щось пригадавши, він прорік: 

— Пригадую, був я колись могутнім чаклуном, і, з-поміж усього іншого, були мені відомі некромантськії закляття; одначе не вдававсь я до них, уважаючи застосовування тих чарів і підіймання мерців украй мерзенними діяннями. А також володів я й іншими знаннями; і, либонь, є серед залишків тієї прадавньої мудрості дещо таке, що може спрямувати нас на правильний шлях. Адже пригадав я неясне, сумнівне пророцтво, проголошене у ті вікодавні часи, коли було засновано місто Єтлиреом і Сінкорську імперію. У пророцтві тому йшлося про лихо, страшніше за смерть, яке у прийдешні часи спіткає імператорів і народ Сінкору; а ще про те, що перший і останній з династії Німботів, порадившись межи собою, доберуть способу, як визволити свій народ і збутися злої долі. Не названо в пророцтві ймення того лиха, та сказано у ньому, що два імператори віднайдуть рішення, розбивши стародавню глиняну подобизну, яка охороняє найглибше підземелля під імператорським палацом в Єтлиреомі. 

Почувши із зів’ялих вуст свого прабатька те пророцтво, поміркував Іллейро трохи та й мовив: 

— Тепер пригадую, як одного пообіддя, ще зовсім дитя, блукав я знічев’я тими підземеллями нашого палацу, якими ніхто не користався. Сповнений цікавості, як і будь-який хлопчисько, спустивсь я аж до останнього підземелля і знайшов у ньому запилюжену, неоковирну глиняну статую, форма та риси якої видалися мені предивними. І, не знаючи того пророцтва, сприкрено розвернувсь я і, так само знічев’я, як і прийшов, подався назад, шукаючи пронизаних порошинками сонячних променів. 

А тоді, тихцем залишивши своїх байдужих до всього родичів і несучи взяті із зали світильники, оздоблені коштовним камінням, Гестайон та Іллейро спустилися потаємними сходами, що вели до підземелля під палацом, і, пройшовши, наче потайні тіні, лабіринтом огорнутих нічною темрявою коридорів, урешті-решт опинилися у найглибшій крипті. 

Тут, як і було провіщено, знайшли вони запорошену чорною пилюкою та обліплену павутинням незапам’ятних часів глиняну подобизну, чиї грубі риси були рисами забутого земного бога. І розтрощив Іллейро ту подобизну на друзки уламком каменя; і видобули вони з Гестайоном з її порожнистого осердя великого меча з неіржавної криці, важкого ключа з непомерклої бронзи та сяйливі латунні скрижалі, на яких було викарбувано різноманітні настанови, виконання яких мало позбавити Сінкор темного правління некромантів і повернути народ краю до забуття смерті. 

Тож Іллейро, керуючись приписами скрижалей, відімкнув ключем із непомерклої бронзи низькі вузенькі двері у самому кінці найглибшого підземелля, за розбитою подобизною; і за дверима побачили вони з Гестайоном, як було провіщено, гвинтові сходи з темного каменю, що вели вглиб, до незвіданої безодні, в якій ще й досі палали пригаслі вогні Землі. Залишивши Іллейро вартувати щойно відчинені двері, Гестайон узяв до своєї тонкої руки великого меча з неіржавної криці та повернувся до зали, де спали некроманти, розпростершись на рожевому та пурпуровому ложах, оточені покірливими лавами блідих, безкровних небіжчиків, які вишикувалися навколо них.