Кларк Смит – Зібрання творів (страница 41)
А коли незабаром повернулися до ченців зір і решта чуттів, виявили брати, що руки їхні зв’язані міцними путами з вичинених кишок, і що були вони нині цілковито безпорадні та не могли більше послуговуватися ані розп’яттями, ані кропилами зі святою водою, які вони принесли із собою.
І в отакому принизливому становищі почули вони голос лихого коротуна, що велів їм звестися на ноги. Скорилися ченці, хоча й незграбно та з превеликими труднощами, адже робили се без допомоги рук. Бернар, якому ще й досі було зле від отруйних випарів, яких він був удихнув, двічі падав, перш ніж йому нарешті вдалося стати прямо; і зніченість його спричинила серед чаклунів, які згуртувалися навколо, несамовитий напад мерзенного та безсоромного реготу.
Коли ж ченці, зрештою, звелися навстоячки, то стали предметом коротунових глузувань. Він кпив і збиткувався з них, обсипаючи їх такими приголомшливими блюзнірствами, які промовляти міг би хіба що наймит Сатани. Врешті-решт, як засвідчили ченці під присягою, мовив він так:
— Повертайтеся до своєї буди, ви, щенята Ялдабаотові192, та заберіть із собою cеє послання:
Аж ось, скоряючись страхітливій формулі, яку промовив коротун, двійко фамільярів, які мали форму велетенських примарних звірів, наблизилися до трупів Ле Луґару та брата Теофіля. Один із мерзенних демонів, ніби той туман, що просочується у болотяну твань, проникнув у закривавлені ніздрі Ле Луґару, щезаючи дюйм за дюймом, аж поки його рогата звіряча голова зникла з виду. Другий демон подібним чином увійшов крізь ніздрі брата Теофіля, чия голова на зламаній шиї лежала химерно перехняблена, похилившись до плеча.
І вже коли демони тії остаточно оволоділи тілами, лячно було ченцям уздріти, як підводилися мерці із замкової підлоги: один — зі сплутаними нутрощами, що звисали з його розпанаханих ран, другий — з головою, що звісилася йому на груди.
Тоді, оживлені своїми дияволами, трупи підійняли грабові хрести, які Стефан із Бернаром були зронили, і, послуговуючись хрестами тими як палицями, змусили ченців вдатися до ганебної втечі із замку під бурхливі завивання пекельного реготу коротуна та його некромантської спілки. А голий труп Ле Луґару разом із вбраним у рясу трупом Теофіля ще довго переслідували ченців порізаними ущелинами схилами попід замчищем, завдаючи їм таких замашних ударів хрестами, що спини двох цистерціанців перетворилися на суцільні криваві синці.
Опісля такої безславної та нищівної поразки нікому з ченців вже не ставало відваги вийти на бій супроти Ілурні, відтоді уся монастирська братія самовіддано присвятила себе потроєній аскезі та почетвереним молитвам. Усі вони дожидали, коли ж то Бог явить їм свою недовідому волю, яко ж і Диявол — свої неясні оборудки, та підтримували в собі благочестиву віру, яка через тривогу вже дещо підупала.
Трохи згодом, завдяки козопасам, які відвідували ченців, оповідка про Бернара та Стефана поширилася усім Аверойном, долучившись до жахливого сум’яття, яке спричинило повсюдне зникнення мерців. Ніхто не знав ані того, що насправді коїться у замешканому примарами замку, ані де ж то розмістилися сотні мандрованих мертвяків, бо те світло, яке кинула на їхню долю чернеча історія, дарма що полум’яне і жаске, було, втім, геть непереконливе, та й послання коротунове було надто таємничим.
А проте кожен відчував, що за мурами поруйнованого замку визріває якась гігантська загроза, якісь чорні, пекельнії чари. Люди аж надто охоче стали ототожнювати зловорожого вмирущого коротуна зі зниклим чаклуном Натаїром, а підлеглі його, ясна річ, були Натаїровими учнями.
IV. Вихід Ґаспара дю Нора
Сам-один у своїй кімнаті на піддашші, Ґаспар дю Нор, дослідник алхімії й чаклунства та колишній учень Натаїра, раз у раз шукав відповідей у люстерку, довкруж якого вилася оздоба у вигляді гадюк. Одначе пошуки ті щоразу були марні. Скло залишалося непрозорим і затьмареним, немов його застилав полудою чад із сатанинських аламбіків або лиховісних некромантських жаровень. Виснажився та змарнів Ґаспар за довгі ночі спостережень, а проте знав він, що Натаїр був ще недремніший за нього.
З тривогою, ретельно споглядаючи загальне розташування зірок, виявив Ґаспар провісників великого зла, що насувалося на Аверойн, однак природа того зла не відкрилася йому ясно.
А тим часом огидні воскресіння та мандри мерців тривали. Увесь Аверойн тремтів від розмаїтих страхіть.
Немовби та нескінченна ніч, яка впала карою на землі мемфійські193, повсюдно оселився жах, і про кожне нове страхіття люди говорили причаєним шепотом, не наважуючись оповідати свіжий мерзенний переказ на повний голос. І до Ґаспара, як і до решти люду, доходили сі поголоски, і вже по тому, як на початку середліття жах, здавалося, вщух, дійшла до нього, як і до решти, приголомшлива історія цистерціанських ченців.
Аж тепер, нарешті, спантеличений спостерігач знайшов те, що так довго шукав. Ґаспар урешті-решт виявив сховок некроманта-втікача та його учнів, а мета, до якої прямували зниклі мерці, нині чітко простежувалася. Проте ще й досі, навіть для спостережливого Ґаспара, залишалася одна нерозгадана загадка: істинна природа того мерзенного задуму, того пекельно-темного чаклунства, яке Натаїр готував у своєму таємному лігві. Лише в одному Ґаспар був упевнений: вмирущий зловорожий коротун, знаючи, яким коротким є вділений йому час, і ненавидячи люд Аверойну бездонною злобою, приготує якусь воістину страхітливу та згубну магію, рівної якій ще досі не бувало.
Добре знав Ґаспар Натаїрові схильності та був свідомий того, що володів той куцань майже невичерпними запасами глибокого, неначе пекло, чаклунства й знаннями таємних наук, та навіть попри те міг юнак лише будувати туманні й жаскі здогади про задумане тим зло. Одначе з плином часу його охопило відчуття пригніченості, що надалі лише поглиблювалося, передчуття жахливої загрози, яка виповзала з-поза темного краю світу. Несила було Ґаспарові позбутися сього неспокою, тож зрештою він, попри очевидні небезпеки такої виправи, зважився таємно відвідати околиці Ілурні.
Ґаспар, дарма що походив із заможної родини, жив натоді у скрутних умовах, адже батько його не схвалював синового захоплення такими сумнівними науками, тож єдиним його прибутком була скромна грошова допомога, якою юнака забезпечували мати й сестра. Тих коштів Ґаспарові ставало на сякі-такі харчі, плату за ту невеличку кімнатчину, яку він винаймав, та ще на нечисленні книжки, інструменти та хімікалії; одначе на ті гроші аж ніяк не було змоги придбати коня чи бодай скромного мула для мандрівки завдовжки понад сорок миль, у яку хлопець мав намір вирушити.
Та попри таку прикрість, він безстрашно рушив у дорогу пішки, взявши із собою лише кинджал і торбинку з їжею. Час для своїх мандрів обрав Ґаспар так, аби дістатися Ілурні, коли споночіє і саме сходитиме місяць уповні. Більша частина його шляху пролягала через великий похмурий ліс, який на сході підступав аж до самих міських мурів Війона й темним склепінням вкривав увесь Аверойн. Подолавши кілька миль, вийшов юнак з могутнього лісу, що складався із сосен, дубів і модрин; а звідти весь перший день своєї подорожі прямував уздовж річки Ісуаль відкритою залюдненою рівниною. Теплу літню ніч провів юнак під буком неподалік невеличкого селища, не наважившись заснути у відлюдних лісах, де зазвичай жили розбійники та вовки, а також створіння ще лиховісніші.
Надвечір другого дня, пройшовши крізь найдикішу та найстарішу частину предковічного лісу, вийшов Ґаспар до кам’янистої та стрімкосхилої долини, що лежала на шляху до його мети. У долині тій були витоки річки Ісуаль, яка ставала чимдалі меншою, аж поки, зрештою, оберталася на крихітний струмочок. У брунатних сутінках поміж заходом сонця та сходом місяця побачив він вогні цистерціанського монастиря, а на протилежному боці долини понад гострими загрозливими стрімчаками — похмуре й нерівне громаддя поруйнованої твердині Ілурнь, чиї тьмяні вогні мерехтіли за високими стрільницями. Опріч сих вогнів не було жодної ознаки, що у замку хтось оселився, й Ґаспар ще жодного разу не почув тих гнітючих звуків, про які оповідали ченці.
Ґаспар зачекав, допоки круглий місяць, жовтий, неначе око якогось велетенського нічного птаха, почав потроху визирати понад посутенілою долиною. Тоді, украй обережно, адже місцевість ся була йому незнайома, розпочав він свій шлях до темного моторошного замку.
Навіть для того, хто добре призвичаївся спинатися на такі кручі, у цьому сходженні при світлі місяця таїлося чимало труднощів і небезпек. Кілька разів, опинившись просто попід прямовисною скелею, Ґаспар був змушений вертатися назад, залишивши висоту, на яку з такими зусиллями зійшов, і чимало разів його рятували від падіння лише хирляві корчі та чагарники, що пустили корені у неродючий ґрунт. Задиханий, у розірваному вбранні, з обдертими та закривавленими руками, Ґаспар зрештою впритул підступив до стрімчастої вершини просто попід мурами замку.
Тут він зупинився, аби перевести дух і відновити підупалі сили. Зі свого спостережного місця він міг бачити, як угору, на внутрішні стіни високого донжона, відбивався якийсь непевний посвіт, ніби від прихованих вогнів. Він чув глухий відгомін нерозбірливих звуків, відстань до яких та напрямок, звідки вони долинають, були однаково непевні. Часом здавалося, що звуки ті линуть знизу, з чорних зубчастих стін, часом — що зринають із підземних глибин десь далеко у надрах пагорба.