Кларк Смит – Зібрання творів (страница 36)

А ми, що живемо у страсі Божому та відчуваємо відразу до діянь Сатани, можемо лише молитися, аби недовідомий бич той здійнявся ген понад землею і відлетів від нас разом із тою кометою. 

[ЗАУВАГА. Невдовзі після запису наведеного вище свідчення брата Жерома знайшли мертвим у його келії. Тіло його було у такому самому стані й вчинили з ним те саме, що й з іншими жертвами Звіра]. 

 

  II. Лист Теофіля до сестри Терези 

 

…Тобі, моя сестро в Бозі, яко же й сестро по крові, звіряюсь я в тривогах своїх, аби ти (коли се ще можливо) їх потамувала. Знову пишу я тобі про тую страхітливую істоту, яка завелася поблизу Периґона, адже істота она вкотре завдала удару — сього разу просто у стінах абатства. Пробралася вона всередину у темряві, не видаючи ані звуку та в жоден інший спосіб себе не проявляючи, окрім як отим своїм флеґетонським сяйвом, що оповиває її тіло та кінцівки. 

Уже розповідав я тобі про смерть брата Жерома, якого було вбито уночі в його келії, коли він саме переписував один александрійський166 манускрипт. Нині те диявольське поріддя стало навіть зухвалішим, адже минулої ночі проникло воно у дорміторій, де спали браття, — вдягнені у ряси та підперезані, — аби бути напоготові та в разі потреби негайно підвестися. І, не розбудивши решти ченців, на яких він, либонь, наклав якісь летейські167 чари, забрав той Звір брата Авґустина, котрий спочивав на своєму солом’янику та лежав скраю. І про лютеє діяння те не довідався ніхто — аж до самого світання, коли чернець, який спав найближче з усіх до Авґустина, пробудився та побачив його тіло, що лежало долілиць, а ряса на спині та плоть під нею перетворилися на криваве шмаття. 

Сього разу Звіра не уздрів ніхто, одначе зазвичай, і то доволі часто, його бачили неподалік абатства. Підступність і зухвалість його є такими, що годі й повірити, хіба лиш припустити, що істота, наділена сими рисами, — то сам архидиявол. 

Й не відаю я, коли настане край сьому жахіттю, оскільки ані молебствування й промовляння екзорцизмів, ані окроплення усіх дверей та вікон святою водою не змогли перешкодити вторгненню Звіра; а Отець і Син, і усі святі глухі до молитов наших. 

Не маю я потреби оповідати тобі ані про жах, що наліг на весь Аверойн через сю істоту, ані про горе та кривду, яких вона заподіяла поза межами абатства, оскіль звістки про усе те однаково до тебе дійдуть. Але тут, у Периґоні, коїться багато такого, чому я не хотів би надавати прилюдного розголосу, аби не постраждала добра слава абатства. Вбачаю я приниження, зневагу та опоганення святості нашої у тому, що мерзенний диявол може безперешкодно входити до обителі нашої, коли йому лиш заманеться. Дивнії поголоски ходять поміж братії, нібито сам Сатана повстав, аби переслідувати нас. 

Дехто бачив Звіра навіть у каплиці, де той лишив по собі невимовно блюзнірський знак присутності своєї. Марні супроти нього засуви та замки, і марно здіймати розп’яття, щоб його прогнати. Він приходить і йде геть, коли cам того забажає, а ті, кому трапляється його уздріти, притьмом тікають, пройняті нестримним жахом. 

Ніхто не відає, де са́ме Звір нападе знову, а поміж братів є й такі, що вважають, ніби він чигає на мене, обраного абата Периґонського, адже багато хто бачив, як Звір плавкою ходою ступає коридором повз двері моєї келії. А брат Костянтин, келар168, який нещодавно повернувся був поночі після відвідин Війона, присягається, що бачив у місяцевім світлі, як звір той дерся стіною нагору, до вікна моєї келії, яке виходить на могутній ліс. І, побачивши Костянтина, тая істота зіскочила на землю, мов яка велетенська мавпа, та щезла межи дерев. 

Скидається на те, що всі, опріч мене, вже уздріли були сеє чудовисько. А зараз, сестро моя, мушу я звіритися тобі у дивовижі, що над усе інше свідчить про силу впливу, яку має Пекло у справі сій, та про ширяння крил Асмодеєвих понад Периґоном. 

Щоночі від появи комети, а з нею і Звіра, рано йшов я до своєї келії, збираючись перебути години нічні у молитві та чуванні, як робив то зазвичай. Проте щоночі, щойно схилю коліна перед Христом на срібному розп’ятті, опосідає мене заціпеніння, і забуття занурює чуття мої у сон, міцний, як після маківок, і лежу я на холодній долівці без сновидінь аж до самого світання. 

Не відаю нічого про те, що коїться в абатстві на ту пору. Звір міг би заподіяти смерть усім братам, у свій незмінний спосіб розтрощити та висмоктати їхні хребти, а я про те й не відав би. 

Волосяницю одягав я і колючки та реп’яхи розкидав долівкою, щоб пробудили вони мене від того лихого й незборимого сну, подібного до дії якогось східного зілля. Проте колючки та реп’яхи правлять мені за ложе райського затишку, й не відчуваю я їх аж до світанку. 

Й неясні та бентежні чуття мої, коли прокидаюсь я, й глибока млість поневолює кінцівки мої. І день у день смертельна слабкість охоплює мене, і слабкість тую приписують святим цілонічним бдінням у молитві та аскезі. 

Певно, став я жертвою чарів і лиховіснеє закляття поневолює мене, тимчасом як бестія блукає на волі та коїть свої пекельнії діяння. 

У незбагненній мудрості своїй небо карає мене за гріх, не знаний мною, і віддало мене сповна у сю неволю та вкинуло мене до боліт стигійського169 відчаю. 

А надто переслідує мене моторошна думка, що Звір щоночі зіходить додолу з червоної комети, яка пропливає над Аверойном, наче вогненний віз, а вдень повертається на комету, наївшись вдосталь того харчу, якого шукав. І лише коли комета згасне, страхіття те полишить чинити напади на наш край та не рискатиме більше Периґоном, але не відаю я, чи думка ся є божевіллям, а чи шепотом, що долинає з Пекла. 

Молися ж, Терезо, за мене, зачарованого й зневіреного, оскільки Бог мене полишив і спіткало мене ярмо пекельне; нічого не можу я вдіяти, щоб захистити абатство від лиха сього. А я й собі молитиму Бога, аби сеє зло ані не торкнулося, ані навіть не наблизилося до тебе під тихими склепіннями зімського жіночого монастиря… 

 

  III. Розповідь Люка ле Шадроньє170 

 

Старі літа, неначе міль у побляклих гобеленах, дочасно роз’їдять мої спогади, як роз’їдають вони спогади усіх людей. Затим і пишу я cей звіт про правдиве походження та вбивство створіння, знаного як Аверойнський звір. І коли завершу я писання своє, звіт cей буде запечатано у латунну скриньку, а скриньку ту помістять у потаємному покої мого дому в Зімі, аби ніхто не довідався страхітливої істини, перш ніж спливуть роки й десятиріччя. 

Воістину, не годилося б оприлюднювати такі лихі дива, допоки бодай котрийсь із тих, хто брав участь в тих подіях, ще досі залишається по сей бік Чистилища, а поки що правда відома лише мені та ще кільком особам, котрі заприсяглися зберігати її в таємниці. 

Однак спустошення, що чинив Звір, відомі усім, і вже перетворилися на казки, якими лякають дітей. Кажуть, що влітку року Божого 1369-го Звір ніч у ніч убив п’ятдесятьох людей, у кожнім разі пожерши кістковий мозок з їхніх хребтів. Рискав той Звір здебільшого довкола абатства в Периґоні, а ще коло Зіма, Сен-Зенобі та Ла-Френе. 

Де народився той Звір і де його лігвище — се загадки, ніхто не міг розв’язати; і церква, яко і держава, були безсилі вгамувати чинені ним плюндрування, тож неймовірний жах опосів сей край, і люди блукали, неначе накриті тінню смерті. 

Зважаючи на те, що сам я дотичний до окультних речей та маю справи з духами темряви, Звір від самого початку став предметом мого занепокоєння. Знав я, що не був він ані створінням земним, ані породженням якогось земного пекла, але прийшов із потойбіччя разом із полум’яною кометою. Проте спочатку міг я довідатись про його характер, властивості та походження анітрохи не більше, аніж будь-хто інший. 

Намарно шукав я відповідей у зірках, даремно звертався до геомантії, та й фамільяри, яких я розпитував, відверто визнали, що нічого не відають; лишень сказали, що Звір той — цілком несьогосвітній і незбагненний для земних дияволів. 

І згадав я тоді про перстень Ейбона, який успадкував від прабатьків своїх, які також були чаклунами. Казали, наче перстень сей походить із прадавньої Гіпербореї. Відлито його із золота червонішого, аніж те, яке породжувала земля у пізніші цикли свої, й оздоблено великим пурпуровим самоцвітом, який був похмурий і неначе жеврів ізсередини, й подібного до нього нині годі й шукати. А в самоцвіті тому був ув’язнений прадавній демон — дух зі світів та епох, що існували до появи людей; і міг той демон відповідати чаклунам, які його розпитують. 

Отже, видобув я зі скриньки, яку нечасто відчиняв, перстень Ейбона та здійснив приготування, необхідні для випитування демона. І коли перевернув я пурпуровий камінь і потримав його над невеличкою жаровнею, наповненою вугіллям, що гаряче палало, відповів мені демон, і звучав його голос, неначе тріскотливий спів вогню. 

Він оповів мені про походження Звіра, що належав до раси зоряних демонів, які не відвідували Землі відтоді, як Атлантида занурилася на дно океану. Оповів він мені й про властивості Звіра, який у притаманному йому вигляді є безтілесним і невидимим для людей, а проявляти себе може лише у вкрай мерзенний спосіб. 

Ба більше, повідав мені демон, яким чином можна вигнати Звіра, якщо заскочити його тоді, коли перебуватиме той у тілесній подобі. І навіть для мене, дослідника темряви і зла, стали ті одкровення джерелом подиву та жаху.