Кларк Смит – Зібрання творів (страница 33)

Тоді й відчув Амброуз, що потрапив у тенета найнечестивішого та безпримірного чаклунства, став жертвою чортовиння, про яке не згадують у жодному з християнських реєстрів. 

Від усвідомлення того, що у сьому становищі будь-яка заувага, заперечення чи навіть молитва виявилися б недоречними, ченцеві аж мову відібрало. Аж раптом понад верхівками сосен, які височіли неначе башти, обабіч стежини, якою вони з Моріаміс простували, юнак угледів кам’яну вежу з невеликими ромбовидими віконцями. 

— Ось і мій дім, — мовила Моріаміс, коли вони нарешті вийшли з-під затінку дерев, яких ставало дедалі менше, й опинилися коло підніжжя невисокого пагорба, де й була розташована та вежа. — Будьте моїм гостем, брате Амброузе. 

Амброуз не годен був відхилити запропоновану гостинність, хай навіть і відчував, що Моріаміс навряд чи можна вважати підхожою господинею для цнотливого та богобоязливого ченця. А втім, до благочестивих побоювань, які вона у нього викликала, домішувалося почуття захвату. Крім того, він, наче загублене дитя, чіплявся за єдиний захист, який був приступний йому у сьому краї страхітливих небезпек і приголомшливих таємниць. 

Внутрішня обстава вежі була охайна та по-домашньому затишна, хоча меблі виявилися грубішої роботи, ніж ті, до яких Амброуз звик, а на стінах висіли розкішні, але грубо ткані гобелени. Служниця, така ж висока, як і сама Моріаміс, принесла йому велику миску молока та буханець пшеничного хліба, й чернець нарешті зміг угамувати голод, який так і не встиг вдовольнити на постоялому дворі. 

Сівши до своєї простої трапези, чернець усвідомив, що Книга Ейбона ще й досі лежить за пазухою його ряси, важким тягарем тиснучи на груди. Він видобув ту книгу назовні й з острахом подав Моріаміс. Її очі розширилися, проте вона утрималася від зауваг, аж поки юнак закінчив їсти. А тоді мовила так: 

— Воістину, ся книга є власністю Азедарака, який раніше був моїм сусідом. Я знала того негідника доволі добре — насправді, аж надто добре. — Вона замовкла на мить, і груди її здіймалися та опадали від якогось неясного почуття. — Був він наймудрішим і наймогутнішим із чаклунів, а до того ж іще й найпотайнішим, адже ніхто не відав ані про те, коли і як прибув він до Аверойну, ані про те, в який то спосіб йому вдалося роздобути прадавню Книгу Ейбона, рунічні письмена котрої лежать поза межами розуміння решти чаклунів. Був він владарем над усіма чарами й усіма демонами, а також знаний тим, що варив потужні зілля. Були серед них певні настоянки, які він змішував, промовляючи слова могутніх заклять, від чого зілля ті набували виняткових якостей та могли перенести того, хто їх вип’є, назад або вперед у часі. Здається мені, одне таке зілля дав вам випити Мельшір, або Жеан Мовесуар; що ж до самого Азедарака, то він разом зі своїм слугою скористалися іншим, — і то, либонь, не вперше, — вирушивши з теперішньої доби друїдів у пору панування християнства, що до неї належите і ви. Фіал із криваво-червоним зіллям призначався для мандрівки у минуле, фіал із зеленим — для подорожі у майбутнє. Погляньте-но сюди! Я маю ті зілля, кожного по одному, хоч Азедаракові і невтямки було, що відала я про їхнє існування. 

Жінка відчинила невеличку шафку, в якій зберігалися розмаїті обереги та цілющі зілля, висушені на сонці трави та змішані при світлі місяця есенції, якими послуговувалася чаклунка. З-поміж усього того чаклунського знаряддя вона видобула два фіали, один з яких містив рідину кольору крові, а другий — яскравий смарагдовий плин. 

— Одного дня суто з жіночої цікавості я поцупила їх із Азедаракового сховку, в якому той тримав усі свої зілля, еліксири та найпотужніші трунки, — провадила далі Моріаміс. — Якби я того захотіла, то могла б податися в майбутнє слідом за тим шельмою, однак мене цілком удовольняє життя в моїй епосі, а крім того, я не належу до тих жінок, що ладні переслідувати збайдужілого та знеохоченого коханця… 

— Отже, — мовив збентежений сильніше, ніж будь-коли, але сповнений надії Амброуз, — коли б я випив вміст зеленого фіала, то зміг би повернутися до своєї епохи? 

— Достеменно так. І, судячи із того, що ви розповіли, я певна, що ваше повернення завдасть Азедаракові чимало прикрості. Адже се так на нього схоже — дістати собі зисковну церковну посаду. Він завжди вмів скористатися зі слушної нагоди, повсякчас дбав лише про власні вигоди та добробут. І я впевнена — його навряд чи потішить, якщо ви таки добудетеся до архиєпископа… За вдачею своєю я не мстива… одначе, з другого боку… 

— Несила мені збагнути, як то хтось міг би до вас збайдужіти, — галантно мовив Амброуз, помалу осягаючи своє становище. 

Моріаміс усміхнулася. 

— Се гарно сказано. А ви і справді чарівливий юнак, дарма що маєте на собі сесю похмуру мантію. Я рада, що порятувала вас від сих друїдів, які б вирвали вам серце із грудей та офірували його своєму демонові, Тараніту. 

— То зараз ви відправите мене назад? 

Моріаміс трохи насупилась, а тоді набрала якнайспокусливішого вигляду. 

— Хіба аж так ви прагнете полишить господиню? Ви ж бо нині живете в іншому сторіччі, тож якийсь там день чи тиждень, чи й місяць анітрохи не вплинуть на те, якої днини повернетеся назад. А крім того, я зберегла у пам’яті Азедаракові формули; мені відомо, як ними користатись, і з їхньою допомогою я зможу підсилити дію зілля, якщо у тому стане потреба. Що ж до перенесення у часі, то зазвичай воно відбувається точно на сімсот років уперед або назад, одначе дію зілля можна трохи посилити або послабити. 

Сонце вже скотилося за верхівки сосен, і м’який вечірній смерк почав заповнювати внутрішній простір вежі. Служниця покинула покої. Моріаміс підійшла до Амброуза, який сидів на грубій лаві, та сіла коло нього. І досі всміхаючись, вона прикипіла до нього поглядом своїх бурштинових очей, в глибинах яких палало млосне полум’я, й здавалося, неначе полум’я те розгорялося яскравіше мірою того, як довкола густішали сутінки. Не кажучи ні слова, вона почала повільно розплітати свою важку косу, й від її волосся линули пахощі, тонкі та солодкі, наче пахощі гіацинта. 

Від її чарівної близькості Амброуз геть зніяковів. 

— Не певен я, чи правильно вчиню, коли залишусь. Що подумає архиєпископ? 

— Мій любий хлопчику, таж архиєпископ іще навіть не народився, й спливе принаймні шістсот і п’ятдесят років, перш ніж він з’явиться на сей світ. А коли ти, зрештою, повернешся, усе те, що ти робив упродовж свого перебування зі мною, залишиться в минулому, віддаленому від твоєї доби не менш як сімома століттями… сього часу цілком достатньо для відпущення будь-якого гріха, байдуже, скільки разів його було повторено. 

Неначе той, хто втрапив у тенета якогось фантастичного сновидіння та виявив, що сновидіння те аж ніяк не можна назвати неприємним, Амброуз піддався й скорився сим незаперечним жіночним доводам. Він заледве розумів, що́ мало статися, проте, зваживши на виняткові обставини, на які йому вказала Моріаміс, юнак зрозумів, що суворі приписи чернечого послуху цілком можна буде послабити майже будь-якою мислимою мірою, та ще й до того ж се не матиме своїм наслідком ані духовної загибелі, ані навіть серйозного порушення обітниць. 

 

  IV 

 

Місяць по тому Моріаміс із Амброузом стояли коло друїдського вівтаря. Був пізній вечір, і понад спорожнілою галявиною сходив місяць на підповні, гаптуючи своїм срібним мереживом верхівки дерев. Теплий подих літньої ночі був ніжний, немов зітхання сповитої дрімотою жінки. 

— То після всього ти мусиш іти? — сповненим благання та жалю голосом запитала Моріаміс. 

— Се — мій обов’язок. Я мушу повернутися до Климента з Книгою Ейбона та рештою зібраних мною доказів, які свідчать проти Азедарака. 

Щойно злетівши з його вуст, слова ті видалися Амброузові дещо удаваними; він щосили намагався переконати себе у незаперечності та вагомості власних доводів, але намарно. Його перебування з Моріаміс було справжньою ідилією, і, хоч як дивно, він не годен був засудити її як гріховну. Та ідилія надавала усьому, що їй передувало, якоїсь похмурої нереальності. Цілий місяць юнак жив, наче щасливий поганин, вільний від будь-якої відповідальності й обмежень, цілком забувшись у блаженному сні, і отепер, спонукуваний невиразним відчуттям обов’язку, мусив повернутися до сумного існування середньовічного ченця. 

— Не намагатимуся тебе спинити, — зітхнула Моріаміс. — Однак я сумуватиму за тобою й пам’ятатиму як гідного коханця та милого товариша в забавах. Ось твоє зілля. 

Коли Моріаміс наливала зелену есенцію до невеличкої чаші, яку невдовзі подала Амброузові, рідина під місяцем видавалася холодною і майже безбарвною. 

— Чи ти цілком упевнена в його дієвості? — запитав чернець. — Чи впевнена ти, що я повернуся до таверни «Бон Жуісанс» невдовзі після свого зникнення звідти? 

— Авжеж, — відказала Моріаміс, — бо ж зілля се завжди несхибно діє. Але зажди-но, я принесла іще фіал — він для минулого. Візьми його з собою: хто зна, можливо, колись тобі захочеться повернутися і знову навідатись до мене. 

Амброуз узяв червоний фіал і заховав його за пазухою ряси, поруч із прадавнім чаклунським манускриптом із Гіпербореї. А тоді, як слід розпрощавшись із Моріаміс, він з несподіваню рішучістю осушив чашу.