Кларк Смит – Зібрання творів (страница 29)
Безгучно увійшли служниці, засвітили розкішні золоті лампи з вигадливими різьбленнями й поставили перед нами тарелі з пряним м’ясом, з незнаними смачними фруктами та міцними винами. Одначе небагато скуштував я, а п’ючи ви́на, був спраглий солодшого вина́ — Нікеїних вуст.
Не відаю, коли ми заснули, проте вечір той сплинув, немов одна зачарована мить. Обважнілий від щастя, полинув я в непам’ять на шовковистій хвилі дрімоти, а золоті лампи та обличчя Нікеї розпливлися в блаженному тумані й більше не були видимі.
Коли се раптом щось змусило мене зринути з глибин мого позбавленого видінь сну і цілковито прокинутися. Якусь мить не міг я навіть усвідомити, де перебуваю, а ще менше міг збагнути, що са́ме мене розбудило. Тоді почув я звуки кроків у відчинених дверях покою і, визирнувши з-понад голови Нікеї, побачив у світлі лампи абата Ілера, який зупинився на порозі. На обличчі його закарбувався вираз абсолютного жаху. Угледівши мене, він почав швидко й невиразно промовляти латиною, і тон його голосу був сповнений страху, змішаного з фанатичною ненавистю та відразою. Побачив я також, що абат тримав у руках велику пляшку та кропило. Я був упевнений, що пляшка та наповнена святою водою, і, звісно, здогадався, для якого вжитку вона призначалася.
Глянувши на Нікею, помітив я, що вона також прокинулась і свідома абатової присутності. Вона обдарувала мене дивною усмішкою, в якій прочитав я ніжний жаль, поєднаний із втішанням, яким жінка зазвичай заспокоює налякане дитя.
— Не бійся за мене, — прошепотіла вона.
— Мерзенна вампірице! Проклята ламіє! Пекельна зміюко! — зненацька загримів абат, переступивши поріг до покою та здійнявши догори кропило. І сієї-таки миті плавним і неймовірно швидким рухом Нікея ковзнула з ложа та зникла у прочинених дверях, що виходили до лаврового лісу. А у моїх вухах, ніби долинаючи з неосяжної далечіні, бринів її голос:
— Наразі прощавай, Крістофе. Не май страху. Ти знову мене знайдеш, якщо будеш хоробрим і терплячим.
Коли слова стихли, свята вода з кропила бризнула на підлогу покою і на ложе, на якому Нікея лежала поруч мене. Пролунав гуркіт багатьох громовиць, і золоті лампи згасли у пітьмі, що здавалася цілковитою від порохняви та уламків, які дощем спадали додолу. Я знепритомнів, а коли отямився, виявив, що лежу на купі битого каміння в одному зі склепів, які перетинав удень. Наді мною схилявся Ілер зі світочем у руці та виразом обличчя, сповненим глибокої турботи й безмежного жалю. Коло нього лежали пляшка та кропило, з якого стікала вода.
— Сину мій, дякую Богові за те, що знайшов вас вчасно, — мовив він. — Сього вечора, повернувшись до абатства та довідавшись, що ви пішли, здогадавсь я про все, що трапилося. Знав я, що за відсутності моєї ви прочитали той окаянний рукопис і підпали під дію його згубного чару достоту так само, як і чимало інших людей до вас, і навіть преподобний абат, один з моїх попередників. Усі вони — на жаль! — починаючи сотні років тому, від Жерара де Вентейона, полягли жертвами ламії, яка мешкає у тих склепах.
— Ламії? — перепитав я, заледве чи усвідомлюючи значення його слів.
— Так, сину мій, прекрасна Нікея, яка сієї ночі лежала у ваших обіймах — то ламія131, прадавня вампіриця, котра утримує у сих бридких склепах свій палац блаженних ілюзій. Вона прадавня, яко сама поганська віра; її знали греки, її брався виганяти Аполлоній Тіанський132; і якби ви могли уздріти Нікею такою, якою вона є насправді, то замість її любострасного тіла побачили б кільця мерзенної та страхітливої змії. Усіх, кого вона кохає та обдаровує гостинністю, Нікея зрештою пожирає після того, як виточує з них усе життя та снагу диявольською втіхою своїх поцілунків. Укрита лавровим лісом рівнина, яку ви бачили, мармуровий палац і уся його внутрішня пишнота — усе то не більш ніж сатанинська мана, принадна бульбашка, що здійнялася з пороху та плісняви предковічної смерті, з прадавнього тліну. Вони розпалися від поцілунку святої води, що я приніс її з собою, коли пішов за вами. Одначе Нікея — на жаль! — урятувалася втечею, і боюсь я, що житиме вона й надалі, аби відбудувати свій палац демонічних чарів і коїти знову та знову невимовну скверну гріхів своїх.
Коли Ілер попровадив мене склепами замку Фоссфламм, покірливо подавсь я за ним слідом, ще й досі перебуваючи в якомусь заціпенінні через руйнацію свого новознайденого щастя і через надзвичайні абатові одкровення. Він зійшов нагору сходами, якими я був спустився, а коли абат наблизився до верхніх сходинок і був змушений трохи нахилитися, велика кам’яна плита вгорі обернулася, впускаючи потік прохолодного місячного сяйва. Ми вийшли з підземелля, і дозволив я відвести мене назад до монастиря.
Коли розум мій почав прояснюватися, а плутанина думок, в яку я поринув, розв’язалася сама собою, в мені швидко почало наростати відчуття обурення — відчуття сильного гніву на Ілерове втручання. Попри те, що абат урятував мене від жахливих фізичних і духовних небезпек, оплакував я той прекрасний сон, якого він мене позбавив. У пам’яті моїй м’яким вогнем палали поцілунки Нікеї, і знав я, що хай хто вона така — чи жінка, чи демониця, а чи змія, — в усьому світі не було нікого, хто б колись пробуджував у мені таке кохання і таку втіху. Одначе подбав я про те, аби приховати свої почуття від Ілера, усвідомлюючи, що, коли я викажу їх перед ним, то се хіба що змусить його дивитися на мене як на пропащу душу, якій годі сподіватися на спасіння.
На ранок, пославшись на те, що потребую невідкладно повернутися додому, полишив я Периґон, а зараз, у книгозбірні батьківського дому неподалік Мулена, пишу сей звіт про свої пригоди. Спогади про Нікею досі магічно ясні та невимовно дорогі, немовби вона ще й досі поруч зі мною, і досі бачу я розкішні драпування опівнічного покою, підсвічені лампами з вигадливо різьбленого золота, і досі чую її прощальнії слова:
— Не май страху. Ти знову мене знайдеш, якщо будеш хоробрим і терплячим.
Невдовзі повернусь я, аби знову навідатися до руїн Шато де Фоссфламм і знову спуститися до склепів під трикутною плитою. Проте, попри близькість Периґонського абатства до замку Фоссфламм, попри усю мою повагу до абата, попри мою вдячність за його гостинність і попри захват його незрівнянною бібліотекою, сього разу я таки знехтую нагодою знову навідати мого друга Ілера».
I
— Присягаюся Бараном із Тисячею Овець133! Присягаюся хвостом Даґона134 та рогами Деркето135! — вигукнув Азе́дарак, торкнувшись пальцями крихітного череватого фіала із рідиною цинобрової барви, який стояв на столі перед ним. — Доведеться щось вдіяти з надокучливим братом Амброузом. Дізнавсь я, що архиєпископ Аверойнський відрядив його до Зіма136 з тією лиш метою, щоб зібрати докази моїх потаємних зв’язків із Азазелем137 і Великими Древніми. Той юний чорноризець підглядав за моїми прикликаннями у підземних склепах, він почув таємну формулу та уздрів істинну подобу Ліліт138 і навіть самих Іоґ-Сотота139 і Содаґві140, тих демонів, які є прадавнішими за сей світ; а днесь уранці, не більш як годину тому, сів він верхи на свого білого віслюка та вирушив у зворотну мандрівку до Війона. Існує два способи чи, радше, у певному сенсі, лише один спосіб, завдяки якому зможу я уникнути клопотів і невигод, які неминуче потягне за собою суд за звинуваченням у чаклунстві: Амброуз мусить випити вміст отсього фіала, перш ніж дістанеться кінцевої мети своєї подорожі, або ж, якщо сеє не вдасться, мені самому доведеться зажити такого самого трунку.
Жеан Мовесуар141 поглянув на фіал, а тоді — на Азедарака. Його не вжахнули й не здивували ані та божба, невластива особі, удостоєній єпископського сану, ані ті дещо неканонічні висловлювання, які він щойно почув від єпископа Зімського. Він знав єпископа надто довго і надто близько, зробив йому надто багато вельми своєрідних послуг, аби зараз чомусь дивуватися. Насправді, він знав Азедарака ще задовго до того, як сей чаклун надумав стати прелатом, і був свідком тієї віхи його життя, про яку мешканці Зіма навіть не підозрювали; що ж до Азедарака, то за весь час їхнього знайомства мало було речей, які він волів би втаїти від Жеана.
— Розумію, — відказав Жеан. — Можете бути певні, що вміст сього фіала буде спожито. Навряд чи брат Амброуз зможе надто поквапитися, їдучи однохіддю на своєму білому віслюкові; йому не вдасться дістатися Війона раніше завтрашнього полудня. Ще вдоста часу, щоб його наздогнати. Звісно, він мене знає — принаймні, знає Жеана Мовесуара… Але се легко можна виправити.
Азедарак із розумінням посміхнувся.
— Передаю сю справу — і сей фіал — у ваші руки, Жеане. Звісно, незалежно від того, чим усе завершиться, а для мене, зважаючи на усі ті сатанинськії та досатанинськії засоби, що є у моєму розпорядженні, тії благуваті святенники великої загрози не становитимуть. Одначе надто вже зручно улаштувавсь я тут, у Зімі, а доля християнського єпископа, який живе в оточенні пахощів фіміаму та побожности, перебуваючи тим часом у злагоді з Лукавим, є, поза сумнівом, ліпшою за сповнене знегод і небезпек життя зневаженого та цькованого чаклуна. Я волію, щоб мене ніхто не діймав і не порушував мого спокою або ж не намагався усунути мене з моєї синекури142, коли сьому можна якось запобігти.