Кларк Смит – Зібрання творів (страница 26)

З любовною та педантичною дбайливістю приносив абат Ілер том за томом, аби я їх переглянув. Чимало тих книг я ніколи раніше не бачив, а деякі були мені геть невідомі — ані своєю славою, ані за поголосками. Ілера, вочевидь, неабияк втішили моя збуджена цікавість і щирий захват, адже зрештою абат натиснув якусь приховану пружину в одному з бібліотечних столів і витягнув із нього довгу шухляду, в якій, як він мені сказав, зберігалися деякі скарби, які він волів показувати на повчання та втіху лише небагатьом, про саме́ існування яких ченці й гадки не мали. 

— Отут, — провадив абат далі, — три оди Катулла115, яких ви не знайдете у жодному із будь-коли виданих зібрань його творів. А тут — оригінальний манускрипт Сапфо116, повна копія поеми, що дійшла до загалу лише у вигляді коротеньких уривків; отут — дві втрачені Мілетські117 оповідки, тут — лист Перікла118 до Аспасії119, ось — незнаний загалові діалог Платона та давньоарабська праця з астрономії невідомого автора, в якій той викладає теорії, що на багато років випереджають у часі теорії Коперніка. І, насамкінець, отут — твір, який має дещо недобру славу: книга «Histoire d’Amour», написана Бернаром де Вальянкером120, яка була знищена відразу після публікації і з усього накладу якої залишився лише ще один відомий примірник. 

Зі змішаними відчуттями святобливості й цікавості роздивлявсь я ті нечувані скарби, які мені показував абат, аж ось в одному куті шухляди побачив я щось схоже на тоненький зшиток у палітурці з темної шкіри. Я наваживсь його підняти й побачив, що то рукопис, і складався він лише з кількох аркушів, рясно змережаних давньофранцузькою мовою. 

— А що тут? — запитав я, підводячи погляд на Ілера, обличчя якого, на мій подив, раптово набрало журливого та неспокійного виразу. 

— Ліпше було б не питати, сину мій. — Промовляючи так, він перехрестився, і голос його більше не був густим і приємним, а залунав різко, схвильовано та сповнився скорботної бентеги. — Прокляття лежить на сторінках, які ви нині тримаєте у руках своїх: лихе закляття, згубна сила долучена до них, і той, хто насмілиться у них вчитатися, наразить звідтоді свої душу й тіло на жахливу небезпеку. — Говорячи так, він забрав у мене тоненьку книжечку і повернув її до шухляди, а зробивши се, знову ревно перехрестився. 

— Але ж, отче, — наважився заперечити я, — як таке може бути? Яку небезпеку можуть містити кілька аркушів пергаменту? 

— Крістофе, існують речі, що лежать поза межами вашого розуміння, речі, знання про які не піде вам на користь. Могутність Сатани виявляється по-різному та у різноманітні способи; існують й інші спокуси, ніж спокуси сього світу та плоті, існує чимало зла, яке є не менш витонченим, аніж невідпорним, існує прихована єресь і чорні чари, відмінні від тих, які застосовують чаклуни. 

— Про що ж то йдеться на тих сторінках, якщо у них ховається така потаємна небезпека, така нечиста сила? 

— Я забороняю вам запитувати. — Абат мовив сі слова тоном, в якому звучали така велика суворість та остаточність, що враз віднадив мене від подальших розпитувань. 

— Для вас, мій сину, — провадив він далі, — небезпека була б удвічі більша, адже ви — юнак палкий і сповнений бажань та допитливості. Повірте мені, краще вам забути, що ви колись бачили сей рукопис. — Він зачинив приховану шухляду, і журливий та неспокійний вираз його обличчя змінила колишня добросердість. 

— А зараз, — сказав він, обертаючись до однієї з книжкових полиць, — я покажу вам копію твору Овідія, що колись належала поетові Петрарці. 

Ілер знову зробився приємним ученим мужем, доброзичливим, товариським господарем, і стало мені очевидно, що у розмові він вже більше не згадуватиме того таємничого рукопису. Одначе дивна абатова бентега, ті темні та жахливі натяки, якими він був прохопився, ті непевні та жаскі вислови, в яких він сформулював свою заборону, — усе те послугувало лише тому, що пробудило в мені найнесамовитішу цікавість; і хоч я й вважав, що ця настирлива ідея була геть нерозважливою, одначе решту вечора не міг думати ні про що інше. Я висловлював належний захват інкунабулами, які Ілер так обережно знімав з верхніх полиць, аби мене втішити, а тим часом у моєму мозку нескінченною ходою проминали розмисли найрозмаїтіших ґатунків — фантастичні, нісенітні, обурливі, сміховинні, страхітливі. 

Урешті-решт, вже ближче до півночі, абат попровадив мене до кімнати — кімнати, що призначалася виключно для відвідувачів і була сповнена різноманітних вигод. В її драпуваннях, килимах і ліжку, встеленому пухкою стебнованою ковдрою, вгадувалася справжня розкіш, навряд чи дозволена у келіях ченців або навіть у покоях самого абата. Навіть коли Ілер пішов і я із задоволенням пересвідчивсь у м’якості призначеного мені ліжка, у мозку моєму і далі вирували запитання щодо забороненого рукопису. Хоча гроза вже вщухла, я ще довго не міг заснути; втім, сон, коли він зрештою прийшов, був глибокий та позбавлений сновидінь. 

Коли я прокинувся, крізь вікно струменів потік сонячного світла, чистого, неначе розтоплене золото. Гроза вже цілковито минула, ніде на усьому ясно-блакитному жовтневому небі не було видно ані клаптика найлегшої хмаринки. Я підбіг до вікна і став пильно вдивлятись у світ осіннього лісу та полів, які виблискували діамантами дощових крапель. Усе було прекрасне, усе було ідилічне такою мірою, яку може гідно оцінити лише той, хто, подібно до мене, довго жив серед міських мурів, оточений високими будівлями замість дерев і брукованими хідниками — замість трави. Та хай який чарівливий був той ближній краєвид, а проте утримав мій погляд лише на кілька митей, бо ж тоді понад верхівками дерев побачив я пагорб, розташований не далі як за милю, а на вершині його височіли руїни старого шато, поруйнований стан обвалених мурів і веж якого було ясно видно навіть на віддалі. Той замок притягував мій погляд невідпорно, з нездоланною силою романтичної принадності, яка чомусь видавалася такою природною, такою невідворотною, що вдивлявсь я, ані на мить не відриваючись, аби обміркувати та задуматися над побаченим; уздрівши його, не міг я вже відвести очей, натомість хтозна-як надовго затримався при тім вікні, уважно та скільки було змоги ретельно розглядаючи деталі кожної побитої часом вежі та бастіона. Якась чарівність, яку годі й визначити, була притаманна самій формі, обширу та розташуванню того громаддя — чарівність, подібна до впливу, який справляють на людину музика, магічне поєднання слів у поезії та риси коханого обличчя. Вдивляючись у ті руїни, загубивсь я у мріях, яких не міг пригадати згодом, але які залишили по собі те саме болісне відчуття невимовної втіхи, яке часом залишають по собі забуті нічні видіння. 

До дійсності мене повернув легкий стук у двері, й усвідомив я, що геть забув одягнутися. То був абат, він прийшов запитати, як я перебув ніч, і сказати, що сніданок буде готовий у будь-який час, коли я зволю піднятися. Не знаю чому, але мені було трохи ніяково, ба навіть соромно, що мене заскочили замріяного, і, хоч у тому, безсумнівно, не було потреби, вибачивсь я за свою забарність. Ілер, видалося, кинув на мене гострий запитальний погляд, який, однак, швидко зник, коли абат із запопадливою чемністю доброго господаря запевнив мене, що немає в тім нічого такого, за що я маю перепрошувати. 

За сніданком я, велемовно висловивши вдячність за його гостинність, сказав Ілерові, що мені вже час продовжити подорож. Однак його жаль через мій від’їзд був такий непідробний, а його запрошення затриматися ще бодай на одну ніч — таке щиросерде, таке неудавано наполегливе, що я погодився залишитися. Правду кажучи, мене не треба було надто припрошувати, адже крім того, що я направду перейнявся симпатією до Ілера, залишалася ще таємниця забороненого рукопису, яка цілковито полонила мою уяву, тож і не мав я великої охоти полишати сеї обителі, не довідавшись якнайбільше про той манускрипт. А понад те для юнака, схильного до науки, вільний доступ до абатової бібліотеки був привілеєм, дорогоцінною нагодою, якою не годилося нехтувати. 

— Поки я тут, — сказав я, — то хотів би продовжити деякі дослідження, послуговючись вашою незрівнянною колекцією. 

— Сину мій, ви — більш ніж бажаний гість, можете залишатися тут скільки вам завгодно. І ви можете користуватися доступом до моєї бібліотеки у будь-який час, хай би коли того вимагали ваші потреби та схильності. — Сеє кажучи, відчепив Ілер від свого паска ключа й віддав його мені. — Наразі маю обов’язки, — провадив він далі, — які кличуть мене на декілька годин полишити монастирські стіни, ви ж, безсумнівно, бажатимете продовжити свої наукові заняття і за моєї відсутності. 

Трохи згодом він перепросив і пішов собі. Подумки привітавши себе з тим, що жадана нагода так одразу впала мені до рук, поквапливо рушив я до книгозбірні з єдиною думкою — прочитати заборонений зшиток. Заледве глянувши на полиці, що вгиналися під вагою книжок, знайшов я стола з таємною шухлядою і почав навпомацки шукати приховану пружину. По нетривалій тривожній затримці натиснув я на потрібне місце й витягнув шухляду. Мене підганяла до дії спонука, що перетворилася на справжню одержимість, гарячку допитливості, яка межувала зі справжнім божевіллям; навіть якби від того залежала безпека моєї душі, не зміг би я зректися бажання, що змусило мене дістати з шухляди той тоненький томик у простій палітурці без назви.