Кларк Смит – Зібрання творів (страница 113)

— Схоже, те місце намагалося тобою заволодіти, — мовив я, неабияк вражений його незвичайною промовою і виразом наляканої, хворобливої переконаності, який не полишав мого друга, поки він її виголошував. 

Вочевидь, він мене не почув, адже ніяк не відповів на ту заувагу. 

— Ця справа має ще один аспект, — провадив він далі з гарячковою напругою в голосі. — Як ти пам’ятаєш, під час перших відвідин тієї луки у мене склалося враження, ніби якийсь старигань чаїться за межами поля зору і спостерігає за мною. Так от — я бачив його знову. Я вже багато разів помічав його самим краєм ока, а впродовж двох останніх днів він з’являвся відкритіше, хоча й у якийсь химерний, частковий спосіб. Іноді, коли я особливо пильно вдивляюсь у мертву вербу, то бачу його нахмурене обличчя з брудними вусами й бородою як частину стовбура. Інколи воно коливається, плаваючи поміж безлистим гіллям, немовби застрягло в ньому. Часом зі ставка крізь шар водоростей, що вкриває його плесо, виринає вузлувата рука, пошарпаний рукав куртки, немовби на поверхню з глибини здіймається тіло потопельника. А тоді за мить — або й одночасно — подоба того старого з’являється між вільхами чи серед рогозу. Ці примарні образи завжди виникають лише на якусь коротку мить, а щойно я намагаюся уважніше їх роздивитися, вони тануть, розчиняючись у довколишньому краєвиді, наче пелена випарів. Але той старий поганець, хай ким або чим він може бути, є лише чимось на кшталт невіддільної частини тієї луки. Він — не менш мерзотний, ніж будь-що інше в тому місці. А втім, я відчуваю, що старигань не є головним елементом тієї мерзоти. 

— Боже праведний! — вигукнув я. — Оце тобі наввижалося! Якщо не заперечуєш, завтра по обіді я прийду й ненадовго складу тобі товариство. Ця загадка починає мене спокушати. 

— Звісно ж, я не заперечую. Приходь. 

Та манера, в якій він промовив ці слова, несподівано й без жодної відчутної причини відновила його неприродну мовчазність останніх чотирьох днів. Він кинув на мене скрадливий погляд — похмурий і майже неприязний. Між нами немовби знову постав якийсь непомітний бар’єр, який лише тимчасово було прибрано. Стало очевидно, що мого друга знов оповили тіні того дивного понурого настрою, і на усі мої подальші спроби продовжити розмову він віддячив мені лише кількома короткими відмовками — наполовину буркотливими, наполовину неуважними. Я ж, відчуваючи, як у мені пробуджується не образа, а радше занепокоєння, вперше помітив незвичну блідість його обличчя та яскравий, лихоманковий блиск очей. Мені здалося, що мій друг мав дещо недужий вигляд — немов якась частина бурхливої життєвої сили полишила його, а на її місці залишилась чужинська енергія сумнівної та менш здорової природи. Я мовчки облишив будь-які спроби повернути його з того потайного присмерку, в який він поринув, і решту вечора вдавав, ніби читаю роман, а тим часом Ембервіль і далі зберігав свою виняткову відстороненість. Я доволі безрезультатно сушив собі голову над цією справою, аж поки настав час лягати спати. Однак я вирішив, що таки навідаюсь на Чепменову луку. У надприродні явища я не вірив, але здавалося очевидним, що те місце справляло на Ембервіля якийсь згубний вплив. 

Наступного ранку, коли я піднявся, мій слуга-китаєць повідомив, що художник уже поснідав і пішов з дому, прихопивши мольберт і фарби. Мене занепокоїв цей черговий доказ його одержимості, однак я до самого передполудня неухильно зосереджував увагу виключно на своєму письменстві. 

Одразу по обіді я проїхав по шосе, тоді звернув на вузеньку ґрунтову дорогу, що відгалужувалася від нього в напрямку Ведмежої річки, й залишив свою автівку на порослому густим сосновим лісом пагорбі над садибою старого Чепмена. Хоча мені ще ніколи не випадало нагоди бувати на тій луці, я доволі чітко уявляв її розташування. Нехтуючи напівприхованим буйно розрослими травами путівцем, який вів до горішньої частини земельної ділянки, я почав продиратися навпростець крізь бір до невеличкої, прихованої від сторонніх очей долини, не раз помічаючи на схилі навпроти себе вмирущий сад, в якому росли яблуні та груші, й напівзруйновану хатину, яка колись належала Чепменам. 

Була тепла жовтнева днина, і на тлі спокійної самоти лісу та осінньої м’якості світла й повітря сама думка про щось згубне чи зловісне видавалася геть неможливою. Спустившись до тієї луки, я вже ладен був підняти на глум Ембервілеві враження від неї; та й сама та глушина з першого погляду справила на мене враження радше журливої й гнітливої місцини. Обриси тутешнього краєвиду були достоту такими, як їх так виразно описав мій друг, однак я не зміг виявити того зла, що так відкрито прозирало зі ставка, з верби, з вільх і рогозів на його малюнках. 

Ембервіль сидів на складаному стільці спиною до мене. Перед ним був мольберт, який він встановив серед ділянки понад ставом, порослої клаптиками темно-зеленого ситнику342. Утім, він, схоже, не працював, а просто прикипів уважним поглядом до краєвиду перед собою, а густо намащений фарбою пензлик бездіяльно звисав поміж його пальців. Осока приглушила звуки моїх кроків, і мій друг не почув мене, коли я до нього наблизився. 

З неабиякою цікавістю зазирнув я через його плече, щоб роздивитися те велике полотно, над яким він працював. Наскільки я міг судити, картину вже повною мірою було доведено до бездоганної технічної довершеності. Вона була майже фотографічним відтворенням вкритої баговинням води, білястого скелета похилої верби, нездорових, напіввикорчуваних вільх і заростів рогозу, на стеблах якого розгойдувалися качалки. Однак у цій картині я таки розгледів той макабричний і демонічний дух, який відчувався в акварельних ескізах: зображена на ній лука немовби чекала й спостерігала за мною, наче злостиво перекошене обличчя. То була сповнена злобою й розпачем пастка, яка лежала осторонь осіннього світу, що розкинувся навколо неї, уражена чумою пляма на тілі природи, навіки проклята й самітня. 

Я знову поглянув на довколишній пейзаж — і побачив, що те місце було достеменно таким, яким його зобразив Ембервіль. Воно шкірилося гримасою божевільного, злостивого та пильного вампіра! І тієї-таки миті я з прикрістю усвідомив ту неприродну тишу, що панувала навкруги. Тут, як і казав художник, не було ані птаства, ані комашви; здавалося, ніби лише виснажені та вмирущі вітри завіювалися до тієї гнітючої улоговини. Тоненький струмок, який точився лукою й губився в болотистому ґрунті, скидався на душу, що лине вглиб, до вічної погибелі. Це також було частиною загадки, адже я не міг пригадати жодного струмка, який джерелував би з долішньої частини того крутого схилу пагорба, вказуючи на вихід підземних вод. 

Ембервілева зосередженість, сама постава його голови й плечей були немов у людини під дією гіпнозу. Я саме збирався повідомити другові про свою присутність, але тієї миті до моєї свідомості раптом дійшло, що на тій луці ми не самі. Мені здалося, що неподалік, одразу за межами поля зору, стоїть у скрадливій позі якась постать, немовби спостерігаючи за нами двома. Я рвучко обернувся — але там нікого не було. А тоді я почув переляканий крик Ембервіля і, розвернувшись, виявив, що він не зводить з мене очей. На його рисах застиг несамовитий вираз жаху та подиву, який, одначе, не зміг цілковито стерти з обличчя мого друга тієї гіпнотичної заглибленості, в яку він поринув. 

— Боже мій! — вигукнув він. — Мені привиділося, що ти — це той старий! 

Не маю певності щодо того, чи хтось із нас сказав іншому ще бодай щось, однак у мене склалося враження, що між нами запала німа мовчанка. Після свого єдиного здивованого вигуку Ембервіль, схоже, поринув у непроникну, відсторонену задуму, немовби взагалі перестав усвідомлювати мою присутність; немовби, впізнавши мене, одразу ж про мене забув. Я, зі свого боку, відчув якийсь химерний та непереборний примус. Той огидний і моторошний краєвид гнітив мене над усяку міру. Здавалося, що болотиста низовина якимось невловним чином намагається затягнути мене у свої тванисті глибини. Гілляччя хворих вільх манило до себе, моторошно вабили мертві води ставу, над яким, неначе сама Смерть у подобі дерева, височіла кощава верба. 

Ба більше, крім лиховісної атмосфери самого краєвиду, я з болем усвідомив, що в Ембервілі відбулася чергова зміна — зміна, що була справжнім відчуженням. Той нещодавній сумовитий настрій, хай чим він був, охопив мого друга з надзвичайною силою: тепер він іще глибше поринув у його хворобливий присмерк і вже не був тією життєрадісною та повнокровною людиною, яку я знав. З ним ніби стався перший напад безумства; сама можливість такого сповнила мене жахом. 

Спроквола, неначе сновида, навіть не поглянувши на мене вдруге, він заходився працювати над своєю картиною, і якийсь час я спостерігав за ним, не знаючи, що́ казати чи робити. Раз у раз він надовго зупинявся і застигав, з мрійливою зосередженістю вдивляючись в якусь деталь краєвиду. У мене зародилася химерна думка про дедалі дужчу спорідненість, якісь украй таємничі взаємини між Ембервілем і тією лукою. Здавалося, що те місце якимось невловним чином забрало щось із самої його душі — й залишило натомість якусь часточку себе. Мій друг набрав вигляду людини, утаємниченої в якийсь нечестивий секрет, людини, що стала послідовником якогось нелюдського знання. В раптовому спалаху страхітливої виразності я побачив те місце як справжнього вампіра, а Ембервіля — як його добровільну жертву.