Кларк Смит – Зібрання творів (страница 107)

Нарешті я побачив світло, а також чорну смугу, що спала з очей і, скрапуючи моєю власною кров’ю, звисала мені на щоку. І, навіть звисаючи, вона ще й досі корчилася, тож я зірвав її, а тоді клапоть по кривавому, слизявому клаптю позривав рештки тієї істоти зі свого чола та голови. Після чого я, похитуючись, рушив до виходу, і тьмяне світло перетворилося на далеке полум’я, що, даленіючи, танцювало переді мною, коли я похитнувся і випав назовні з тієї каверни — на полум’я, подібне до останньої зорі творіння, що сяяла, плинучи над розверстим, нестійким хаосом і забуттям, в які я провалився… 

Мені розповіли, що непритомність тривала недовго. Першим, що я побачив, коли отямився, були таємничі лики двох провідників-марсіан, які схилилися наді мною. Моя голова повнилася гострим болем, а непевні жаскі спогади опосіли мій розум, неначе тіні гарпій, що злетілися на здобич. Я перекотився на бік і поглянув на вхід до каверни, коло якого марсіани знайшли мене і потому, схоже, трохи відтягли звідти. Той отвір зяяв під оперезаним терасою кутом зовнішньої будівлі, в межах видимості з нашого табору. 

Я збриджено і зачаровано вдивлявся в той чорний отвір і розгледів у внутрішньому мороці якийсь примарний рух — то корчилися й комашилися істоти, що тиснулися вперед із темряви, проте не виповзали на світло. Очевидно, ті створіння позаземної ночі та запечатаного впродовж багатьох циклів розкладу не витримували сонця. 

Саме тоді мною остаточно опанував жах і саме тоді почалося моє безумство. Попри всю відразу, що поволі сильнішала, попри підштовхуване нудотою бажання втекти якнайдалі від того отвору, який нуртував тінями, в мені пробудилася огидно суперечна спонука повернутися, пройти навспак крізь усі ті катакомби, як це зробила решта мого загону; спуститися туди, куди ще ніколи не ступала жодна людина, за винятком їх, проклятих і приречених на немислиму загибель; і вже під жахливим примусом знайти шлях до підземного світу, якого людська думка не здатна собі змалювати. У склепах мого мозку засяяло чорне світло, залунав беззвучний поклик: щось вабило мене до себе, Воно, немов усепроникна чаклунська отрута, навіювало мені думки про повернення. Воно манило мене до тих підземних дверей, які народ Йог-Вомбіса замурував, вимираючи, щоб ув’язнити за ними безсмертних пекельних п’явок, тих темних паразитів, які прищеплюють свої мерзенні життя на напівз’їдені мізки мерців. Воно кликало мене до найглибших глибин, в яких живуть огидні незнані Хтось, наділені некроманською могуттю, для яких ті п’явки з усією їхньою вампірською й диявольською силою є лише найменшими з посіпак… 

Лише ті двоє айгаї завадили мені повернутися. Я пручався, я шалено відбивався, коли вони намагалися стримати мене своїми губчастими руками; але, напевно, мене цілковито виснажили надлюдські пригоди того дня, і незабаром я знову провалився у незглибиму нічогість, з якої вряди-годи виринав, щоб усвідомити, що мене несуть через пустелю в бік Іґнара. 

Що ж, оце й уся моя історія. Я намагався розповісти її докладно і доладно, хоча й ціною, що була б немислимою для людини при здоровому глузді… я намагався розповісти її, перш ніж мною знов опанує безумство — воно вже просто зараз бере наді мною гору… Так, я розповів свою історію… а ви записали її всю як є, адже так? Тепер я мушу повернутися до Йог-Вомбіса — знову здолати пустелю, спуститися до катакомб і, пройшовши їх, потрапити до значно більших склепів, що лежать під ними. Щось у моєму мозку наказує мені й поведе мене… Кажу вам, я мушу йти324… 

 

 

 

 

 

Мешканець безодні 

 

 

 

Над видноколом планети, швидко розростаючись і підносячись у височінь, як джин, визволений з котрогось із Соломонових глеків325, здіймалася хмара. Завихрившись іржавим величезним стовпом, вона посунула над мертвою рівниною на тлі небес, темних, неначе ропа пустельних морів, які зміліли й перетворились на пустельні калюжі. 

— Схоже, якась бісова піщана буря, — зауважив Маспік. 

— А що ж іще то може бути? — коротко й доволі різко відказав Беллман. — Про інші різновиди бурі в цих краях і не чувано. Це клятий чорторий, який айгаї називають зоортом326, — і до того ж він суне просто на нас. Гадаю, саме час шукати прихисток. Мені вже випадало потрапляти в зоорт, і я не раджу набирати повні легені тієї іржавої пилюки. 

— Онде, праворуч, у старому річковому березі — печера, — втрутився Чиверс, третій учасник їхнього загону, який оглядав пустелю неспокійними та пильними, як у сокола, очима. 

П’ять днів тому ці троє землян, загартовані труднощами шукачі пригод, знехтувавши послугами провідників-марсіан, вирушили з віддаленого селища Айгум до незаселеного краю, що називався Чор. Подейкували, ніби там, у сухих руслах великих річок, якими вже багато циклів не плинули води, можна було знайти цілі купи блідого, схожого на платину марсіанського золота, яке залягало там, неначе поклади солі. Якщо фортуна буде сприятливою, то роки їхнього вимушеного вигнання на червоній планеті невдовзі добіжать кінця. Землян застерігали проти відвідин Чору, а в Айгумі вони чули якісь дивні оповідки про причини, через які проспектори327, що приходили перед ними, так звідти і не повернулися. Одначе небезпека, байдуже яка страшна чи екзотична, була всього-на-всього частиною їхньої щоденної рутини. Вони б залюбки спустилися навіть у долину Гінном328, якби знали, що наприкінці тієї подорожі матимуть гарні шанси знайти гори золота. 

Запас їхніх харчів та контейнери з водою несли на своїх спинах трійко чудернацьких ссавців, яких називають вортлапами і які своїми видовженими ногами і шиями та вкритими роговими пластинами тілами нагадують якесь небачене поєднання лами та ящера329. Ці тварини, хоч і вкрай потворні, були приручені та покірні, а до того ще й добре призвичаєні до мандрів пустелею, адже мали здатність обходитися без води кілька місяців поспіль. 

Упродовж двох минулих днів земляни простували висохлим річищем якоїсь безіменної прадавньої ріки, що сягало цілої милі завширшки й звивалося поміж пагорбами, які за еони відшаровування перетворилися на невеличкі височини. Дорогою золотошукачам не траплялося нічого, крім пошерхлих валунів, ріні та дрібного іржавого піску. Дотепер у небесах над ними панували безвітря та безрух, і ніщо не ворушилося на річковому дні, всіяному каменями, на яких не збереглося навіть мертвих лишайників. Зловісний стовп зоорта, що, крутячись і розростаючись, поступово наближався до них, був першою ознакою пожвавлення, яку вони побачили в тому безживному краї. 

Підганяючи своїх вортлапів стрекалами із залізними вістрями, за допомогою яких лише й можна було домогтись якогось пришвидшення руху від цих вайлуватих чудовиськ, земляни попрямували до поміченого Чиверсом входу в печеру. Печера була розташована десь за третину милі від них, високо в товщі похилого берега. 

Золотошукачі ще не встигли дістатися підніжжя прадавнього берегового схилу, а зоорт уже затьмарив сонце, і вони просувалися вперед, наче крізь лиховісний присмерк, забарвлений у колір засохлої крові. Вортлапи, заперечливо ревучи своїми неземними голосами, почали спинатися спадистим берегом, прикметним низкою більш або менш рівних східців, що позначали повільне зменшення рівня води, яка колись його омивала. Щойно земляни підійшли до входу, стовп піску, здіймаючись дедалі вище та грізно вируючи, дістався протилежного берега. 

Каверна зяяла у помережаному залізними прожилками скелястому схилі невисокої кручі. Вхід був захаращений кучугурами іржі і стертого на порох темного базальту, але місця цілком вистачило, щоб земляни та їхні нав’ючені тварини могли пройти досередини. Внутрішній простір оповивала важка, неначе зіткана з чорної павутини, темрява. Троє землян не могли скласти уявлення про розміри печери, аж поки Беллман, зрештою, не дістав із тюка зі своїми пожитками електричного ліхтарика та не спрямував його допитливий промінь у навколишні тіні. 

Ліхтарик прислужився лише для того, щоб вихопити з пітьми початок печерної камери, що мала невизначені розміри і тяглася у протилежний від них бік, занурюючись у ніч. Підлога цієї камери була гладко вилизана, немовби відполірована щезлими водами. 

Аж ось налетів зоорт, і вхід печери поринув у темряву. Вуха дослідників сповнилися химерними завиваннями, що скидалися на стогони збентежених демонів; землян обвіяло дрібними, немов атоми, частинками піску, і ті жалили їм долоні та обличчя, неначе розтертий на порох адамант. 

— Буря триватиме щонайменше пів години, — озвався Беллман. — Може, зайдемо глибше у печеру? Навряд чи ми знайдемо там щось надто цікаве чи цінне, але за оглядинами хоч якось згаємо час. А може, натрапимо на кілька фіолетових рубінів або бурштиново-жовтих сапфірів, які часом виявляють у таких-от пустельних кавернах. Ви теж обоє візьміть свої ліхтарики, будете присвічувати на стіни та долівку. 

Його побратими визнали цю пропозицію вартою того, щоб на неї пристати. Вортлапи, які у своїй лускатій броні були цілковито нечутливими до дошкульного буревію, що жбурляв у них піском, залишилися коло самого входу. Чиверс, Беллман і Маспік рушили далі печерою, що ставала дедалі ширшою, і промені їхніх ліхтарів проривали загуслий морок, який за всі попередні цикли, мабуть, ніколи не стикався зі світлом. Іржаві долівка і стіни не повертали ані відблиску, ані іскри від світла ліхтарів, яке на них вигравало. Підлога печери полого спускалася вниз, а обабіч її стіни на висоті шести-семи футів позначила смугами вода. Очевидно, в давноминулі еони ця каверна була каналом, яким струменіло якесь підземне відгалуження річки. Печера була чисто виметена — ніякого детриту, й скидалася на внутрішній простір якогось циклопічного водогону, що міг сягати чогось на кшталт Ереба в надрах Марса.