Кларк Смит – Зібрання творів (страница 102)
— Куди? — мляво запитав він. — Полум’я згасло, його джерело знищене, і Внутрішнього Виміру більше не існує. Шкода, що я не помер, як Еббонлі, — чи, може, таки помер, судячи з того, як я почуваюся.
— Треба знайти шлях назад, до Кратер-Ріджу, — пояснив я. — Певна річ, ми зможемо це зробити, лише якщо міжвимірні портали не було знищено.
Не було схоже, щоб Енґарт мене почув, одначе він слухняно пішов слідом за мною, коли я узяв його попід руку та почав шукати виходу із серця храму, прямуючи коридорами, що лишилися без стель, і пробираючись поміж перекинутими колонами…
Мої спогади про повернення вкрай туманні, безладні та сповнені втоми, немов якесь нескінченне марення. Пригадую, я озирнувся на Еббонлі, який лежав, білий та нерухомий, під тією масивною колоною, якій судилося послужити для нього вічним надгробком; пригадую й ті величні, наче гори, руїни міста, серед яких ми, схоже, були єдиними живими істотами. Тепер місто було пусткою хаотично розкиданого каміння, розплавлених, схожих на обсидіан блоків, там досі лилися струмки розтопленої лави, зникаючи в глибоких ущелинах або падаючи потоками у незглибимі провалля, що відкрилися у землі. А ще пригадую, що на тому румовищі я бачив серед уламків обвуглені тіла тих смаглявих колосів, які були мешканцями Ідмоса й хранителями Полум’я.
Неначе пігмеї, заблукалі в зруйнованій фортеці велетів, ми невпевнено просувалися вперед, раз у раз спотикаючись, задихаючись у мефітичних312 і металічних випарах, відчуваючи запаморочення від жару, що струменів звідусіль, накочувався на нас і бив важкими хвилями. Шлях нам заступали повалені будівлі, загрозливо навислі вежі та верхівки мурів, на які, докладаючи великих зусиль і вельми ризикуючи, ми мусили видиратися, щоб пройти далі; і зчаста ми були вимушені збиватися на манівці та відхилятися від прямого курсу, щоб оминути велетенські розколини, які, здавалося, розтинають підмурівки самого цього світу.
Коли ми хисткою ходою перебралися через розколоті, безформні, неначе вкриті застиглою лавою бескиди, рештки того, що донедавна було міськими валами, рухомі вежі гнівливих Зовнішніх Володарів уже віддалилися, а їхні війська зникли, попрямувавши кудись рівниною, що лежала за Ідмосом. Перед нами не було нічого, крім спустошеної землі — лише почорнілий від вогню обшир розпростерся під склепінням випарів, і не залишилося на ньому жодного дерева і жодної травинки.
Пройшовши тим пустищем, ми, зрештою, знайшли шлях до порослого фіолетовою травою схилу над рівниною, який лежав поза межами дії руйнівних блискавиць. Моноліти-дороговкази, зведені на тому пагорбі народом, про який ми ніколи не дізнаємося нічого, навіть ймення, і досі дивилися вниз, на пустелю, що курилася димом, і на величне розвалище Ідмоса. І там, на пагорбі, ми таки натрапили на сірувато-зелені колони, які були брамою між світами313.
Передмова
Коли я працював інтерном в Іґнарі, у шпиталі для землян, мені доручили вельми незвичайну справу Родні Северна, єдиного з учасників експедиції Октейва до Йог-Вомбіса, який залишився живий, і під диктування якого я записав наведену нижче історію. Северна принесли до шпиталю марсіани — провідники тої експедиції. Він сильно страждав: його скальп і чоло були вкриті жахливими рваними ранами та запалені; напади гарячкового шалу повторювалися, і часами він потерпав від такого несамовитого марення, що його доводилося припинати до ліжка; шал цей неможливо було пояснити з огляду на надзвичайне виснаження хворого.
Ті рвані рани, як стане зрозуміло з історії Северна, були заподіяні головним чином його власною рукою. Межи ними рясніли невеликі круглі ранки, які легко було відрізнити від ножових порізів і які були розташовані рівними колами. Саме крізь ці круглі ранки у Севернів скальп було впорснуто якусь невідому отруту. Складно пояснити, що́ заподіяло йому таких ран, хіба що взяти на віру те, що історія Северна була правдою, а не вигадкою, яку породила його хвороба. Щодо мене, то у світлі дальших подій я відчуваю, що не маю іншої ради, крім як повірити у правдивість його розповіді. Дивні речі трапляються на червоній планеті, і я можу лише підтримати побажання, яке приречений археолог висловив про наступні дослідження.
Наступної ночі, вже після того, як він закінчив оповідати мені свою історію, і коли за ним мав би наглядати інший лікар, Северн якимось чином спромігся втекти зі шпиталю — поза сумнівом, під час одного з тих дивних нападів, про які я вже згадував. Приголомшливий вчинок: адже після тривалої напруги, якої потребувала його жахлива розповідь, він видавався мені слабшим, ніж будь-коли, і з години на годину можна було очікувати його смерті. Та ще приголомшливішим був той факт, що сліди його босих ніг знайшли у пустелі. Вони вели у бік Йог-Вомбіса й невдовзі щезли, заметені легкою піщаною бурею; одначе жодного сліду Северна досі так і не знайшли.
Розповідь Родні Северна
Якщо лікарі не помиляються у своїх прогнозах, мені лишилося жити кілька марсіанських годин. Я докладу всіх зусиль, аби за ці години розповісти про ті надзвичайні та страхітливі події, що поклали край нашим дослідженням у руїнах Йог-Вомбіса, і нехай ця розповідь стане засторогою для усіх, хто може піти нашими слідами. Якимось чином я, попри свій знесилений стан, маю зуміти розповісти цю історію, адже більше нема нікого, хто міг би це зробити. Але розповідь моя буде стомливою і переривчастою; і коли я закінчу, мене знов охопить шаленство, й кільком чоловікам доведеться тримати мене, щоб я не покинув шпиталю і, здолавши чимало пустельних ліг, не повернувся до тих мерзенних склепів, скоряючись примусові згубного та зловорожого вірусу, який розливається моїм мозком. Можливо, смерть звільнить мене від ненависного контролю, який силуватиме мене спуститися до тих бездонних, сповнених жаху лабіринтів підземного світу, подібних до яких не існує на жодній з притомніших планет Сонячної системи. Я кажу
Нас, які вирушили в супроводі місцевих провідників з Іґнара, торгової метрополії на Марсі, щоб оглянути стародавнє й покинуте впродовж багатьох еонів місто, було восьмеро. Кожен був професійним археологом і мав більше чи менше земного та міжпланетного досвіду. Аллан Октейв, наш офіційний керівник, утримував першість, оскільки знав про марсіанську археологію більше за усіх інших землян на цій планеті; багато хто з нашого загону, приміром Вільям Гарпер і Джонас Галґрен, вже брали участь у багатьох його попередніх дослідженнях. Я, Родні Северн, був радше новачком, оскільки провів на Марсі лише кілька місяців, а переважна більшість моїх позаземних наукових розвідок обмежувалася Венерою.
Мені часто доводилося чути про Йог-Вомбіс — здебільшого непевні чутки та легенди, я ніколи не отримував такої інформації з перших джерел. Навіть всюдисущий Октейв ще ніколи не бачив того міста. Збудоване вимерлим народом, історія якого загубилася в пізніші ери занепаду планети, воно залишалося туманною та захопливою загадкою, до розуміння якої ніхто ще навіть не наблизився… і яка, хочеться вірити, може навіки-віків залишитися для людини незбагненною. Безперечно, я сподіваюся, що ніхто вже не піде нашими слідами…
Усупереч тому враженню, що склалося у нас з оповідей марсіан, ми виявили, що ті напівказкові руїни лежали не так і далеко від Іґнара з його земною колонією та консульствами. Оголені місцеві мешканці з широкими губчастими грудьми стримано розповідали, що перш ніж дістатись Йог-Вомбіса, доведеться перетнути неозорі пустелі, де невпинно вирують піщані бурі; і попри те, що ми пропонували щедру винагороду, знайти провідників для нашої мандрівки виявилося вкрай складно. Ми забезпечили себе більш ніж достатнім запасом провізії та заздалегідь приготувалися до будь-яких непередбачуваних обставин, які могли виникнути під час подорожі, тож були неабияк втішені та здивовані, коли натрапили на ті руїни за якихось сім годин переходу пласкою — жодного деревця — теракотово-жовтою пусткою, що розкинулася на південний захід від Іґнара. З огляду на меншу силу тяжіння, мандрівка була не настільки втомливою, як міг би сподіватися той, хто незнайомий з марсіанськими умовами. Але через по-гімалайському розріджене повітря і небезпеку перенапруження серця ми були обережні та старалися не поспішати.
Мить, коли ми натрапили на Йог-Вомбіс… це було несподівано і видовищно. Спинаючись пологим, голим і глибоко вивітреним кам’яним схилом узвишшя, яке простяглося на лігу в довжину, ми зненацька побачили перед собою поруйновані стіни місця нашого призначення. Найвищі вежі виглядали зарубками на маленькому і далекому сонці, яке сяяло приглушеним багрянцем крізь пливкий серпанок дрібного піску. Якийсь час нам здавалося, що ті трикутні вежі без бань і зламані моноліти належали якомусь іншому місту, про яке не лишилося навіть легенд; геть не тому, яке ми шукали. Але розташування руїн, які утворювали щось на кшталт дуги, що охоплювала майже весь обшир пологого ґнейсового314 узвишшя, а також прикметний тип архітектури невдовзі переконали нас, що ми дісталися мети наших пошуків. Жодне інше з прадавніх міст на Марсі не було розплановане подібним чином, а дивні терасовані контрфорси315 товстих мурів, схожі на сходи забутих анакімів, були притаманні саме тій доісторичній расі, яка збудувала Йог-Вомбіс. Ба більше, Йог-Вомбіс був єдиним позосталим прикладом такої архітектури, якщо не брати до уваги тих нечисленних фрагментів в околицях Іґнара, які ми оглянули раніше.