Кларк Смит – Зібрання творів (страница 10)
Хай там як, а насамперед необхідно було дістатися на стрімчак, який височів над ними, а це вже саме собою було складною і небезпечною справою. По один бік того довгого осипу, на якому мисливці зараз стояли, стіною тяглася вгору вузька звивиста розколина, що звужувалася й зникала за тридцять футів від вершини, а далі височіла лише прямовисна гладенька поверхня. Вправний скелелаз, просунувшись тією розколиною до її верхнього краю, міг би закинути мотузку з гаком і зачепитися за край вершини.
Доцільність зміни місця їхнього теперішнього розташування на якесь краще лише підкреслила злива каміння та покидьків, яка сипнула на них із печер. Мисливці помітили, що серед тих покидьків траплялися людські рештки, добряче погризені й зогнилі. Ралібар Вуз, сповнившись гнівом проти тих лиходіїв так само сильно, як і мисливським запалом, рішуче повів двадцять шість своїх прибічників угору. Невдовзі він дістався краю розколини, де збоку на похилому виступі скелі ледь вистачало місця, щоб поставити ногу. Тоді він почав кидати мотузку, і з третьої спроби йому вдалося зачепитися гаком за скелю; а тоді, перебираючи руками, Ралібар Вуз піднявся на стрімчак.
Він опинився на широкому та відносно рівному виступі найнижчого з чотирьох вулканічних конусів Воормітадрета, який, однак, здіймався ще на дві тисячі футів над ним, схожий на крутосхилу піраміду. На виступі перед мисливцем лежали кутасті брили застиглої чорної лави, що утворювали незліченні низькі гребені та дивні на вигляд завали, схожі на п’єдестали гігантських колон. Де-не-де у невеличких заглибинах, заповнених темнявим ґрунтом, росли сухі, вбогі трави й зів’ялі гірські квіти; в розколотій скелі вкорінилося кілька чи то вражених блискавицею, а чи то просто хирлявих кедрів. Серед чорних гребенів і, на перший погляд, зовсім поруч, здіймалася цівка диму, яка дивним чином зміїлася у нерухомому полуденному повітрі й линула вгору, щезаючи у неймовірній височині. З тієї ознаки Ралібар Вуз вирішив, що на цьому виступі мешкала якась істота, ближча у своєму розвитку до цивілізованого людства, ніж воормі, що не відали, як користуватися вогнем. Здивований таким відкриттям, він не став чекати, поки його люди приєднаються до нього, а одразу вирушив на пошуки джерела закрученої цівки диму.
Він гадав, що джерело те розташоване лише за кілька кроків, за першою з ґротесних лавових борозен. Але, вочевидь, перше враження було оманливим: адже він видерся спочатку на один гребінь, тоді — на інший, обійшов навколо багатьох дивовижних дольменів42 і величезних доломітових43 скель, які незбагненним чином виростали перед ним там, де ще за мить до того, як йому здавалося, були лише звичайнісінькі валуни, а бліда, звивиста цівка диму і далі соталася в небеса, немовби залишаючись на тій самій відстані.
Така поведінка диму водночас спантеличила та роздратувала Ралібара Вуза, верховного магістрата і завзятого мисливця. Та й вигляд скель навколо нього був бентежно та неприємно оманливим. Він гаяв забагато часу на пошуки, марні та геть не дотичні до справжньої мети того дня, але не в його звичках було полишати будь-яку розпочату справу, хай навіть найдріб’язковішу, не довівши її до кінця. Голосно гукаючи своїх людей, які до цього часу вже мали б піднятися на скелю, він рушив у бік невловного диму.
Раз або двічі він ніби чув, як супутники щось кричали йому у відповідь, але крики ті були ледь чутні та невиразні, ніби долинали з другого боку провалля завширшки з милю44. Він знову на повен голос гукнув їх, однак цього разу не почув, аби бодай хтось озвався на його поклик. Пройшовши ще трохи далі, він почав розрізняти серед поближніх кам’яних брил якесь своєрідне розмовне дзижчання та бурмотіня, в якому, схоже, брали участь четверо чи п’ятеро різних голосів. Здавалося, вони були набагато ближчими до мисливця, ніж загадковий дим, який саме розвіявся, наче міраж. Один із тих голосів явно належав гіперборейцеві, але решта мали тембр і вимову, які Ралібар Вуз, попри непогане знайомство з багатьма народами, так і не зміг пов’язати з жодною відомою людською гілкою чи спільнотою. Їхнє звучання у вкрай неприємний спосіб вражало його слух і навпереміну наводило на думку то про гудіння велетенських комах, то про потріскування вогню і дзюркотіння води, то про скрегіт металу.
Ралібар Вуз видав дужий та дещо розгніваний рев, щоб оголосити про свій прихід невідомим, які зібралися серед скель. Його зброя та спорядження гучно брязнули, коли він подерся на гострий лавовий гребінь, прагнучи дістатися до джерела голосів.
Піднявшись на вершину гребеня, він поглянув униз і побачив сцену водночас таємничу та неочікувану. Під ним у круглій западині стояла груба хатина, складена з брил та уламків каменю, за дах якій правило кедрове гілля. Перед тією халупою на величезній пласкій обсидіановій брилі горіло багаття, мінячись синім, зеленим і білим полум’ям, і саме від нього здіймалася та бліда, тоненька спіраль диму, чиє розташування таким дивовижним чином вводило його в оману.
Коло самого багаття стояв якийсь зморшкуватий і пошарпаний старигань у мантії, яка мала не менш стародавній та незугарний вигляд, ніж він сам. Наскільки було видно, старий не куховарив і, з огляду на пекуче сонце, навряд чи потребував того тепла, яке давало забарвлене в химерні кольори полум’я. Та не було тут нікого, крім цього старця, й намарно Ралібар Вуз роззирався навколо, намагаючись побачити учасників приглушеної розмови, яку він щойно був підслухав. Йому здалося, немовби навколо обсидіанової брили затріпотіли зникомі, невиразні, гротескні тіні, одначе тіні ті водномить поблякли та пощезли, а оскільки навколо не було нікого і нічого, що могло б їх відкидати, Ралібар Вуз вирішив, що став жертвою ще однієї з украй неприємних зорових оман, якими, схоже, рясніла ця частина гори Воормітадрет.
Старигань пронизав мисливця вогненним поглядом і, коли той спустився у западину, почав клясти його легкоплинною мовою, хоча й на дещо архаїчний манер. І водночас якийсь птах з довгим, наче в ящірки, хвостом і чорним, як сажа, пір’ям, подібний до якогось різновиду нічних археоптериксів45, заклацав зубастим дзьобом і замахав своїми довгопалими крилами на вирізьбленій у вельми непристойній формі колоні, що правила йому за сідало. Ралібар Вуз спершу не помітив цієї колони, що стояла з підвітряного боку того багаття та дуже близько до вогню.
— А бодай би лайно демонів обгидило тебе від ніг до маківки! — кричав злостивий старець. — О недоладний галасливий бовдуре! Ти зруйнував багатонадійне та вкрай важливе приклика́ння! Як трапив ти сюди, й помислити не можу! Я оточив се місце дванадцятьма колами мани, дієвість яких лише посилена завдяки тому, що кола ті перетинаються. Ймовірність того, що якийсь заброда знайде шлях до моєї оселі, була математично малою та незначною. Лиха доля привела тебе сюди: адже Ті, кого ти щойно сполохав, не повернуться, допоки знову не відбудеться рідкісне та скороминуще сполучення зірок у небесній височині; а доти для мене втрачено стільки мудрості!
— І що б це мало значити, негіднику? — мовив Ралібар Вуз, приголомшений та розгніваний таким вітанням, у якому він мало що зрозумів, окрім того, що його присутність була для старого вкрай неприємною. — Хто ти є, що говориш так неввічливо до магістрата Комморіома та родича короля Гомквата? Раджу тобі приборкати своє зухвальство, адже, коли я того забажаю, в моїй владі вчинити з тобою так, як я чиню з воормі. Хоча, здається мені, — додав він, — що твоя шкура занадто брудна та вошива, щоб бути гідною місця серед моїх ловецьких трофеїв.
— То знай, що я є чаклун Ездаґор, — проголосив старець, і голос його зі страхітливою потугою відлунював серед скель. — З власної волі оселивсь я подалі від міст і людей; а воормі, що замешкують сю гору, ще ніколи не турбували мене в моєму магічному усамітненні. Мені байдуже, хай би ти був хоч магістратом усіх свиней чи родичем самого псячого короля. В покару за те, що звів нанівець мої чари та занапастив усю справу своїм пришелепкуватим вторгненням, я накладу на тебе найстрашніший, назгубніший та найлютіший ґеш.
— Ти говориш словами застарілих забобонів, — одказав Ралібар Вуз, якого мимоволі вразив переконливий ораторський стиль, у якому Ездаґор промовляв ці речення.
Але старий, здається, навіть не чув його.
— Слухай-но, який буде твій ґеш, о Ралібаре Вузе, — прорік старець громоподібним голосом. — Адже я накладаю на тебе ґеш, за яким ти мусиш відкинути усю свою зброю та піти беззбройно до лігв воормі; і, б’ючись голіруч супроти воормі, супроти їхніх самиць та їхнього молодняку, ти мусиш пробитися до потаємної печери, що лежить під лігвами, в надрах Воормітадрету, де від одвічних еонів46 живе бог Тсатоґґуа. Ти пізнаєш Тсатоґґуа за велетенською опасистою постаттю, за схожим на кажаняче хутром і за виглядом великої сонної ропухи, що його він має повсякчас. Не підведеться він зі свого місця навіть для того, щоб угамувати свій лютий голод, а в божественній лінивості чекатиме на жертву. А ти, підійшовши близько до володаря Тсатоґґуа, мусиш сказати до нього: «Я є кривава офіра, яку послав тобі чаклун Ездаґор». Тоді, якщо буде на те його воля, Тсатоґґуа призволиться до своєї офіри.