Кейт Мосс – Гробниця (страница 38)

Мередіт їхала не поспішаючи, відстежуючи напрям по мапі в рекламній брошурі. Для настрою вона ввімкнула радіо, бо довколишня сільська тиша була майже мертвою. Позаду неї лишився великий лісовий масив. Над нею розкинувся безкраїй простір нічного неба, на якому де-не-де сяяли зорі. Навколо не було жодних ознак життя: ні тобі лисиці, ні навіть кота.

Знайшовши на мапі дорогу на Сугрень, Мередіт звернула ліворуч. Вона потерла очі, знаючи, що вже надто втомлена, щоб керувати автомобілем. Здавалося, кущі й телеграфні стовпи обабіч дороги хитаються й вібрують. Кілька разів їй здалося, що хтось іде вздовж дороги у світлі її фар, але, порівнявшись, вона пересвідчувалась, що то лише дороговказ або символічна придорожня могила.

Мередіт намагалася сконцентрувати увагу, але її стомлені думки розбігалися навсібіч. Після денної метушні — ворожіння на картах Таро, перегони на таксі через Париж до аеропорту, поїздка сюди, до Рен-ле-Бена, — вона відчула, що сили покинули її. Мередіт могла думати тільки про гарячий душ, склянку вина й вечерю. А потім — тривалий-тривалий сон.

О Господи!

Мередіт щосили натиснула на гальма. Просто посеред дороги хтось стояв. То була жінка в довгому червоному плащі з капюшоном, накинутим на голову. Мередіт закричала й побачила у вітровому склі відображення свого спотвореного страхом обличчя. Вона рвонула кермо вбік, знаючи, що зіткнення уникнути неможливо. Наче в уповільненій зйомці, вона відчула, що колеса відриваються від дороги й машину заносить. Мередіт уперлась у кермо руками, приготувавшись до удару. Останнє, що вона побачила, була пара широко розплющених зелених очей, що уставилися просто на неї.

Ні, ні!

Авто загальмувало. Потім крутнулося навколо своєї осі — раз, удруге. І зупинилося за кілька сантиметрів від кювету. Навколо запанувала оглушлива тиша, схожа на безперервний барабанний бій, що линув зусібіч. Він гримів і гупав по нервах Мередіт, лякаючи й паралізуючи її. Минув деякий час, перш аніж вона усвідомила, що то лише кров, яка пульсує в її скронях.

Мередіт розплющила очі.

Кілька секунд вона сиділа, ухопившись за кермо, наче боячись його відпустити. Потім на неї накотилася хвиля холодного страху, і вона збагнула, що їй доведеться пересилити себе й вийти з авта. Бо ж вона на когось наїхала. Явно когось убила.

Заледве намацавши кнопку, вона відімкнула двері й вийшла з машини. Ноги її тремтіли. Боячись страшної знахідки, Мередіт обійшла автомобіль, готуючись побачити під колесами понівечене тіло.

Однак під колесами нічого не було. Не знаючи, що й думати, Мередіт недовірливо-ошелешено роззирнулася, глипнула ліворуч, потім праворуч, а згодом — у тому напрямку, звідки їхала. Туди, де світло фар губилось у непроглядній темряві.

Нікого й нічого. У лісі панувала тиша. І жодних ознак життя.

— Агов! — гукнула дівчина. — Тут є хто-небудь? З вами все гаразд? Агов!

Нічого. Лише відлуння її власного голосу.

Мередіт спантеличено нагнулась і обдивилася передок автомобіля. Вона не сумнівалася, що на дорозі хтось був. І витріщався на неї з темряви. Їй це не наверзлося. Чи наверзлося? Вона зиркнула в дзеркало, але побачила в ньому лише своє перелякане зблідле обличчя. Раптом із темряви вигулькнуло страшне й безпорадне обличчя її рідної матері.

Невже я з глузду з’їхала?

Мередіт протерла очі, почекала ще кілька хвилин, а потім увімкнула двигун. Налякана тим, що сталося, вірніше, тим, чого не сталося, вона поїхала тепер повільно й дуже обережно, залишивши відчиненим вікно, щоб провітрити та прояснити голову. Трохи збадьоритись.

Нарешті вона з полегкістю побачила дороговказ до готелю. Звернувши зі шляху, що вів на Сугрень, Мередіт поїхала звивистою вузенькою дорогою, котра круто підіймалася схилом. За кілька хвилин вона опинилася перед двома кам’яними колонами зі стулчастою чорною брамою з кованого заліза. На стіні висіла сіра табличка — «ДОМЕН ДЕ ЛЯ КАД».

Спрацювавши від фотосенсора, брама повільно розчинилася, впускаючи Мередіт на територію готелю. Було щось химерне в довколишній тиші, у клацанні замкового механізму, у шерхотінні гравію, і по спині Мередіт побігли мурашки. Дерева були ніби живі. Здавалося, вони рухались, дихали та спостерігали за нею недобрим поглядом. Їй закортіло якомога швидше заховатися в приміщенні готелю.

Шерехтячи колесами по гравію, авто Мередіт повільно рухалося під’їзною алеєю, уздовж якої завмерли, наче вартові, європейські їстівні каштани. Обабіч алеї тягнулися широкі галявини, гублячись десь у темряві. Нарешті, за некрутим поворотом Мередіт побачила попереду будинок готелю.

Навіть після всього пережитого того вечора несподівана краса цієї споруди вразила її уяву. Готель являв собою елегантну триповерхову будівлю, чиї побілені мури оповивав яскраво-червоний та зелений плющ. Його листя блищало у світлі фар наче відполіроване. На другому поверсі виднілися балюстради, на горішньому — ряд круглих вікон; вочевидь, колись там жили слуги. Будинок мав бездоганні пропорції, це було взагалі дивовижно, враховуючи, що частину оригінальної споруди знищила пожежа. Уся будівля виглядала цілком автентичною.

Залишивши авто на невеличкій стоянці перед готелем, Мередіт потягла свій багаж по дугоподібних кам’яних сходах. Вона раділа, що прибула до готелю цілою та неушкодженою, проте їй однаково не вдавалося позбутись неприємного відчуття, що тиснуло на груди. Бо ж вона ледь не загинула. А ще отой химерний випадок у тунелі…

Я просто перевтомилася, — вирішила Мередіт.

Вона негайно відчула себе краще, щойно ввійшла до просторого й елегантного вестибюля. Підлога з червоних та чорних кахляних квадратів нагадувала шахівницю, а стіни були обклеєні вишуканими кремовими шпалерами з жовтими та зеленими квітами. Ліворуч від парадного входу, перед високими опускними вікнами, стояли два глибокі дивани з пухкими подушками. Вони стояли один навпроти одного обабіч каміна. На камінній решітці було виставлено багато вазонів із квітами. Повсюдно свічада й скло віддзеркалювали світло люстр і мерехтіння позолочених рамок та скляних настінних канделябрів.

Прямо по центру розташовувались широченні головні сходи з наполірованими поручнями, котрі поблискували в розсіяному світлі скляної люстри. Праворуч знаходився куточок адміністрації — не звична конторка, а стіл із пазуроподібними ніжками. Стіни були завішені чорно-білими та сепієвими світлинами. Чоловіки у військовій формі, на перший погляд, наполеонівської епохи, а не часів Першої світової, дами з рукавами-ліхтариками та в широких спідницях, родинні портрети, краєвиди Рен-ле-Бена давно минулих часів. Мередіт посміхнулася: вона матиме багато роботи в наступні кілька днів!

Вона підступила до реєстраційного столу.

— З приїздом, мадам.

— Привіт.

— Ласкаво просимо до готелю «Домен де ля Кад». Ви бронювали номер?

— Так, на прізвище Мартін. М-а-р-т-і-н.

— Ви в нас уперше?

— Так, уперше.

Мередіт заповнила бланк і представила дані своєї кредитної картки, уже третьої за цей день. Їй видали план готелю з прилеглою територією, план навколишньої місцевості, а також старомодний мідний ключ із червоною стрічечкою та брелоком з назвою кімнати: la Chambre Jaune, Жовта кімната.

Раптом по спині Мередіт пробіг легенький холодок. Їй здалося, що хтось підійшов до неї ззаду й став аж надто близько. Вона навіть відчула на шиї чиєсь дихання. Мередіт обернулася. Нікого.

— Жовта кімната — на другому поверсі, мадам Мартін.

— Перепрошую? — повернулася Мередіт до реєстраторки, не розчувши.

— Кажу, ваша кімната розташована на другому поверсі. Ліфт — напроти консьєржки, — відповіла жінка, вказуючи на виразну вивіску. — Замовлення на вечерю приймаються до дев’ятої тридцять. Може, замовити вам столик?

Мередіт зиркнула на годинник. Чверть на восьму.

— Це було б дуже добре. Можна на восьму тридцять?

— Прекрасно, мадам. Бар на веранді — вхід до нього через бібліотеку — працює до півночі.

— Чудово. Дякую.

— Вам допомогти з багажем?

— Ні, дякую, не треба.

Зиркнувши через плече на порожній вестибюль, Мередіт піднялася сходами на солідну площадку другого поверху. Звідти вона глянула вниз і помітила гранд-фортепіано, засунуте в закапелок під сходами. Судячи з його вигляду, то був прекрасний інструмент, із незрозумілих причин запханий у зовсім недоречне місце. Його кришка була опущена.

Ідучи коридором, Мередіт не могла стримати посмішки, бо всі кімнати мали не номери, а назви: Анжуйський люкс, Голуба кімната, «Кастильський сліпець», «Генріх IV».

Власники готелю підкреслюють його історичне минуле.

Її кімната виявилась майже в самому кінці. З легким дрожем нетерпіння, що його Мередіт завжди відчувала, коли вселялася в готель, вона, трохи помучившись із важким ключем, відімкнула двері, розчинила їх легеньким поштовхом носка кросівка й увімкнула світло.

І широко посміхнулася.

Посеред кімнати стояло величезне ліжко з червоного дерева. Туалетний столик, стінна шафа та дві тумбочки — усе було виготовлене з темно-червоного дерева. Розчинивши дверцята шафи, Мередіт виявила в ній міні-бар і телевізор із дистанційним пультом. На бюрку лежали глянцеві журнали, готельний довідник, сервісне меню кімнати й брошура з історії тутешнього краю. На дерев’яній етажерці, розміщеній на бюрку, стояли кілька старих книжок. Мередіт пробігла поглядом по їхніх корінцях — звичайні трилери та класичні твори, довідник якогось музею капелюхів в Естеразі й кілька студій з місцевої історії.