Кейт Мосс – Гробниця (страница 35)

Водій «пежо» вийшов з машини й попрямував до робітників, щось невдоволено вигукуючи. Мередіт зачекала, а коли ще двоє водіїв вибралися зі своїх авт і пішли розбиратися, вона зробила те саме. У цей час чоловік із «пежо» вже поспішав назад. Йому було за п’ятдесят, він мав сивувате волосся на скронях і трохи зайвої ваги, але вона не заважала йому жваво рухатись. Привабливий, із поставою та манерами людини, звиклої досягати свого. Його аж надто офіційний одяг упав в око Мередіт — чорна куртка, чорні брюки й краватка, до блиску начищені черевики.

Вона зиркнула на номерний знак. Він закінчувався на II. Отже, місцевий.

— Qu’est-ce que se passe,? Що там сталося? — спитала вона чоловіка, коли він із нею порівнявся.

— Дерево впало й перегородило дорогу, — різко відказав він, не звертаючи на Мередіт уваги.

Її чимало здивувало те, що він відповів їй англійською. Невже в неї такий жахливий акцент?

— А вони не сказали, скільки триватимуть роботи? — не відставала вона.

— Принаймні, півгодини, — відповів незнайомець, сідаючи в авто. — А по-місцевому «півгодини» може тривати аж до ночі або навіть до завтрашнього ранку.

Він явно кудись поспішав. Мередіт підійшла до «пежо» й поклала руку на дверцята.

— А об’їзду немає?

Цього разу чоловік нарешті зволив подивитися на неї. Сталево-сірі очі, прямий та відвертий погляд.

— Є. Назад до Куїзи, а потім через гори та Рен-ле-Шато, — відповів він. — Хвилин сорок, не менше, а скоро вже почне сутеніти. Я ліпше почекаю, бо в темряві можна заблукати. — Чоловік глянув на руку Мередіт, а потім — знову їй у вічі. — Дозвольте, будь ласка.

Мередіт почервоніла.

— Дякую за підказку, — сказала вона, відступаючи на крок від авта. — Незнайомець тим часом здав задки до тротуару, вийшов із машини й рушив головною вулицею.

— Із цим типом краще не жартувати, — пробурмотіла дівчина, сама не розуміючи, чому він так її роздратував.

Дехто з водіїв незграбно розвертався в три прийоми на вузькій вуличці та їхав у зворотному напрямі. Мередіт на якусь мить завагалася. Хоч як грубо повівся з нею той незнайомий тип, проте його порада все ж видалась їй слушною. Який сенс ризикувати? Уночі й справді можна загубитися в горах.

Натомість вона вирішила походити пішки й подивитися місто. Підігнавши свій орендований автомобіль до тротуару, вона припаркувала його біля блакитного «пежо». Мередіт не знала напевне, чи й справді її предки походили з Рен-ле-Бена чи то була звичайна випадковість, що молодика у військовій формі сфотографували саме тут, а не деінде. Утім, то були єдині зачіпки, які вона мала. Тож пошуки можна було почати вже сьогодні ввечері.

Простягнувши руку до пасажирського сидіння, вона взяла з нього сумку — її лякала сама думка про те, що хтось може поцупити її переносний комп’ютер, — а потім перевірила, чи замкнений багажник, у якому лежала її велика дорожня сумка. Замкнувши авто, Мередіт піднялася сходами до будівлі кліматично-термального курорту.

На дверях висіло написане від руки оголошення, що заклад зачинено на зиму: з першого жовтня до тридцятого квітня. Мередіт отетеріло витріщилась на аркуш. Вона не сумнівалася, що курорт працюватиме цілорічно. Слід було їй заздалегідь зателефонувати!

Засунувши руки в кишені, Мередіт трохи постояла біля входу. Вікна були темні, а будівля порожня. Так, вона приїхала сюди переважно для того, щоб знайти хоч якісь сліди Ліллі Дебюссі, але на цю установу теж покладалися чималі надії. Тут могли лишитися старі записи, фотографії кінця дев’ятнадцятого й початку двадцятого сторіч, коли Рен-ле-Бен був одним із найпрестижніших курортів у цих краях…

І ось виявляється, що якби в цій водолікарні й були якісь відомості про Ліллі, котра приїздила сюди поправити здоров’я влітку 1900 року, або ж про молодого чоловіка у військовій формі, то все одно Мередіт не судилося до них добутись.

Можна було переконати якогось чиновника з мерії впустити її в приміщення, але вона на це майже не сподівалася. Невдоволена собою через те, що не до кінця все продумала, Мередіт відвернулась і вийшла на вулицю.

Праворуч від курортних споруд тягнулась алея Бен де ля Рен. Загортаючись у куртку від дужого вітру, який щойно здійнявся, Мередіт пройшла цією алеєю аж до берега річки повз великий плавальний басейн, із якого випустили воду. У безлюдному солярії панувала атмосфера запустіння й занедбаності. Надбиті блакитні кахлі, луска облізлої рожевої фарби, поламані пластикові крісла. Важко було повірити, ідо басейном узагалі користувалися.

Мередіт рушила далі. Берег ріки теж був пустинним, без будь-яких ознак людської присутності. Як після пікніка старшокласників, коли на галявині залишається сміття та сліди від автомобілів. Уздовж стежини стояли металеві лавки — погнуті й де-не-де поламані. Їхній вигляд навіював смуток і пригніченість. Неподалік виднілася поіржавіла похила альтанка у формі корони. Усередині неї була дерев’яна лавиця. Альтанка мала такий вигляд, ніби до неї вже роками ніхто не навідувався. Мередіт зиркнула вгору й помітила на ній кілька металевих гачків, на які, вочевидь, чіплялося щось на кшталт навісу від сонця.

Підкорюючись звичці, жінка машинально полізла в сумочку й витягла звідти фотоапарат. Налаштувавши діафрагму на погане освітлення, вона зробила кілька знімків, не надто сподіваючись, що з них вийде щось путнє. Мередіт спробувала уявити, що на одній з лавок сидить Ліллі в білій сорочці та чорній сукні; її обличчя ховається в тіні крислатого капелюха, вона мріє про Париж і Дебюссі. Мередіт спробувала також уявити молодика в уніформі, котрий прогулюється вздовж річки, можливо, під ручку з дівчиною. Спробувала, але не змогла. Сама атмосфера цього місця була негодящою. Усе було занехаяним, покинутим. Життя тривало далі, а курорт залишився на його узбіччі.

Несподівано відчувши тугу та ностальгію за минулим, якого вона ніколи не знала, Мередіт неквапливо пішла берегом. За вигином річки їй трапився плаский бетонний місток. Вона трохи постояла, вагаючись — переходити на той бік чи ні? Протилежний берег видавався майже диким. На ньому явно мало хто бував. Недоречно тинятися незнайомим містом з дорогим комп’ютером у сумці.

Особливо в сутінках.

Утім, Мередіт відчула, як щось штовхає її вперед. «Дослідницький дух, — подумала вона, — дух пригод». Їй закортіло проникнути за фасад міста, у його справжнє нутро, яке налічувало вже не одне сторіччя, а не обмежуватись оглядом лише головної вулиці із сучасними автівками та кафе. І якщо їй таки вдасться відчути якийсь особистий зв’язок із цим містечком, то, значить, вона недаремно проведе в ньому цей короткий відрізок часу. Перекинувши ремінь сумки через голову, Мередіт рушила через місток.

На протилежному боці річки атмосфера була зовсім іншою. Тут відчувався більш солідний ландшафт, на який значно менше вплинули люди та мінлива мода. Здавалося, грубий, засіяний гострими виступами схил гори підіймався перед нею просто з-під землі. Строкато-плямисті кольори зелених, коричневих та мідно-золотавих кущів ставали дедалі насиченішими в сутінках, які щохвилини густішали. Цей ландшафт був би приємним для ока, але щось у ньому, здавалося, було не так. Він виглядав якимось двовимірним, схожим на пласку декорацію, за якою ховався справжній характер цієї місцевості.

Жовтневий вечір повільно переходив у ніч, і Мередіт обережно пробиралася по полеглій траві крізь сміття, нанесене вітром, та перерослі кущі шипшини. Угорі, по автомобільному мосту, прогуркотіла машина, і її фари на мить вихопили з сутінків сіру кам’яну стіну в тому місці, де гори впритул наближалися до містечка.

Потім шум двигуна завмер удалині, і навкруги знову стало тихо. Мередіт ішла стежиною, аж поки та не урвалася. Вона побачила, що опинилася біля входу в темний тунель, що вів під дорогою вглиб гори.

Може, якийсь дощовий водостік?

Поклавши руку на холодну цегляну кайму входу, Мередіт нахилилася вперед, зазирнула всередину — і відчула, як сперте вологе повітря підземелля торкнулося її щоки. У цьому місці річка текла швидше, бо скеровувалась у вузький канал. Вода стрибала через гострі зубчасті валуни й пінилася, б’ючись у цегляні стіни водоводу. Усередині тунелю був вузький виступ, якраз задосить широкий, аби на ньому можна було стояти.

Мабуть, заходити до тунелю — не найкраща ідея.

Однак Мередіт таки нагнула головуй, спираючись правою рукою об мур, зробила кроку непроникний морок. І відразу наштовхнулася на стіну сирості, дрібних бризок і запаху плісняви. Вона просунулася по слизькому виступу трохи далі. Потім іще трохи. Іще трохи. Аж поки аметистові сутінки позаду не перетворилися на слабке мерехтіння, а берег річки щез із-перед очей.

Нахиливши голову, щоб не забитись об вигнуту стелю, Мередіт зупинилась і глянула вниз, на воду. Маленькі чорні рибки заметушилися в зелених водоростях, що витягнулись уздовж течії; по воді пішли дрібні мережива хвильок, розбиваючись об краї валунів, що стирчали над поверхнею потоку.

Заколисана тихим плескотом води, Мередіт сіла навпочіпки. Її очі втратили перспективу. Тут, у тунелі, було тихо й спокійно. Він був ніби потаємна схованка, у якій набагато легше покликати до себе минуле. Вдивляючись у воду, Мередіт легко уявила собі босоногих хлопчаків у бриджах по коліно й дівчаток із кучерявим волоссям, зав’язаним іззаду сатиновими стрічками; вони бавляться під цим старим місткому піжмурки. Уявила відлуння голосів дорослих, що гукають своїх підопічних із протилежного берега річки.