Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 20)
— Я думала про це, — відповіла Чет, — але ми програємо. Минулого разу, коли ми намагалися втекти, загинуло двоє Хоробрих і п'ятеро в'язнів.
— Ми все одно можемо готуватися, — стояла на своєму Ґлік, — і мріяти.
У головному таборі набагато більше в'язнів. До того ж, можливо, ми отримаємо допомогу ззовні. — Вона не знала, як скоро Пенда зможе відправити сюди армію із Судерри.
— Я буду готова, — мовила Хоробра. — У будь-якому випадку.
Ґлік дозволила собі ледь чутно засміятися. Навіть такий тихий звук здався їй чимось незвичним.
Охоронець спрямував свого ауґа до них.
— Побережіть свої сили для переходу. — Він замахнувся списом, збираючись стукнути Ґлік по голові, але, перш ніж він встиг це зробити, Чет схопила держак його списа. Лютий загарчав, намагаючись висмикнути свою зброю, але Хоробра міцно тримала її. Вони обоє вп'ялися гнівними поглядами одне в одного.
— Я можу відібрати твій спис, — тихо промовила Чет. — Можу показати, якщо хочеш.
Лютий не припиняв спроб вивільнити власну зброю, але Чет була непорушною, немов статуя. Нарешті вона відпустила спис, і обурений охоронець смикнув його до себе. Перш ніж він встиг покарати її за непокору, маг Івун, що рухався на ауґові в голові колони, закричав:
— Давайте швидше. Ми майже вдома!
В'язні нічого не відповіли, а ауґи захропли, відчуваючи, що табір вже близько. Дехто з охоронців прискорив хід. Супротивник Чет злобно зиркнув на неї, потім від'їхав убік.
— Завтра, — крикнув Івун виснаженим людям, — ми призначимо вам нову роботу.
Невдовзі вони дісталися переповненого людьми табору, обмеженого високими скелястими стінами. Сотні рабів у лахміттях горбилися за столами, сиділи на землі або тулилися під навісами. Вони виготовляли щити, держаки списів, стріли, луки; дехто шив шкіряні обладунки, а інші робили кийки із залишків деревини. У кузнях, розташованих глибоко в каньйоні, виплавляли шматки заліза, які люди-раби прикріплювали до щитів і палиць. З інших шматочків металу майстрували наконечники стріл.
В'язні, що повернулися з розкопок, привезли цілий віз уламків димчастого скла, які мали піти на озброєння армії Судерри. Король Адан начебто пообіцяв, що його солдати воюватимуть за королеву By, проте Ґлік знала правду.
Перш ніж їм дозволили відпочити, Ґлік і Чет отримали наказ допомогти розвантажити скрипучий старий віз. Руки Ґлік були всі в порізах і пухирях, але вона взялася носити чорні уламки. Рухаючись важко й повільно, як і інші робітники, вона зберігала на обличчі маску байдужості. Поки Чет несла великий шмат димчастого скла, Ґлік зробила вигляд, що складає розбиті уламки в загальну купу, але, схилившись нижче, щоб іншим не було видно її рухів, вона непомітно запхала тонкий і гострий уламок завдовжки з долоню за пояс своїх подертих штанів.
Чет помітила це й коротко всміхнулася. У той самий момент один з робітників випустив з рук великий лист димчастого скла, який, упавши, тріснув посередині. Люті закричали на нього, раб злякано зіщулився. Поки охоронці відволікайся, Хоробра, скориставшись моментом, непомітно схопила й собі шматок обсидіану, який швидко зник під її одягом.
— У мене є вже біля двадцяти одиниць зброї, схованих по розщелинах неподалік, — прошепотіла Ґлік. — Я довго готувалася, але не знала, що доведеться робити.
— Чим більше в нас буде зброї, тим більше в нас буде бійців, — відповіла Чет. — Коли настане час.
Більшість ослаблих в'язнів були кепськими воїнами, хоча деяких з них змушували брати участь у простих бойових тренуваннях. Вони наскакували один на одного, розмахуючи палицями та саморобними мечами, а якщо билися недостатньо завзято, охоронці-Люті демонстрували на них смертельні прийоми бою.
Чет глянула на кам'яне житло мага Івуна, будівлю з гладенькими стінами, зведену з каменю каньйону.
— Там є краща зброя, — зауважила вона. — У мага зберігаються реймери, відібрані в Хоробрих, яких вони схопили.
—
— У наших життях буває чимало такого, що здається не дуже можливим, — відказала на те Чет.
Група новоприбулих в'язнів провела багато тижнів на розкопках у рівнині Чорного скла, і тепер у жодному закутку цього великого табору Ґлік не почувалася як удома. Колись давно вона зробила собі навіс із тканини, який давав затінок під час денної спеки та захищав від поривчастих вітрів по ночах. Тепер її старе місце зайняли троє інших в'язнів, і дівчина вирішила, що сперечатися за нього не варто.
— Я вже звикла спати там, де знайду для себе куточок, — сказала Ґлік. — Мій дім — у моїй голові... і він не тут.
Чет роззирнулася довкола.
— Ми підготуємо собі місце для ночівлі разом.
Після настання темряви Ґлік прослизнула до розколини в стіні каньйону поруч з іншим пошарпаним наметом. У глибокій тіні, куди не долинало світло розкиданих по табору маленьких вогнищ, дівчина сховала вкрадений уламок димчастого скла. З нього вийде чудовий ніж.
Обернувшись, вона побачила худющу жінку, яка витріщилася на неї з-під навісу. Її рот був широко роззявлений, виднілися потріскані губи. Ґлік завмерла, наче її спіймали на вбивстві, але рабиня лише кліпала очима. Ґлік заспокійливо посміхнулася до неї.
— Це просто зброя. Ми готуємося. Нам на визволення йде армія, проте усім нам доведеться битися.
Жінка дивилася на Ґлік безтямно, наче з неї вийняли всю душу й розум.
— У мене є й інша зброя, щоб озброїти нас, коли настане час! — продовжила Ґлік.
Жінка мовчки вклалася під своїм навісом.
Засмучена Ґлік повернулася до Чет і присіла поруч. Її подруга нахилилася до неї й прошепотіла:
— Я передала звістку іншим Хоробрим. Вони готові битися, але решта цих людей... — Вона глибоко зітхнула. — Слабкі та зломлені. Якщо вони отримають можливість втекти, то просто поховаються по кутках.
— Не всі, — запевнила Ґлік. Вона відчула це серцем. — Коли прийде час, ми зробимо свою справу. Іншим потрібна лише іскра.
19
У дворі замку Феллстафф Елліель та Шадрі практикувалися метати ножі — на всяк випадок. Вчена дівчина, хоча й була надзвичайно розумною, виявилася безпорадною, коли потрібно було проявити фізичні здібності. Вона не влучала в мішень щонайменше в половині спроб. Шадрі могла пояснити все і про траєкторії, і про обертання, і про криві польоту, але їй ніяк не вдавалося змусити вістря ножа влучити в мішень.
Тон з цікавістю спостерігав за ними, але сам метати не пробував.
— Якби в мене був ніж, навіщо б я кидав його у щось? Більше того... ніж би мені не знадобився.
Елліель мусила визнати, що він має рацію. Вона зробила крок назад і кинула два кинджали, один — лівою рукою, інший — правою. Обидва, крутнувшись, прорізали повітря і встромилися в мішень, якою служили солом'яні тюки.
Поглянувши на пару ножів, які вона й досі тримала в руках, Шадрі метнулася вперед і з усією люттю всадила їх в тюк.
— Отак! У мене буде краще виходити в ближньому бою.
У двір влетів захеканий посланець, веснянкуватий хлопчик років дванадцяти. Його волосся стирчало в усі боки, а очі сяяли від усвідомлення важливості дорученого йому завдання.
— Охоронці на воротах відправили мене зі стіни бігом у замок! Там якийсь чоловік, каже, що прийшов з-за гір з надзвичайним посланням для короля. — Гонець уставився на Елліель, потім на Тона. — Він схожий на вас!
— Ще один Лютий? — спитав Тон.
— Що ти маєш на увазі? Хоробрий? — зажадала відповіді Елліель, підійшовши ближче.
Хлопчик показав на свою щоку, але йому не вдалося дібрати потрібних слів.
Зрозумівши, що він має на увазі руну забуття, яка була в них обох з Тоном, Елліель сказала:
— Нам варто піти подивитися.
Занадто втомлений, щоб іти разом з ними, хлопчик-гонець просто вказав вниз на звивисті вулиці:
— Східна брама.
Елліель і Тон швидко рушили кривими вуличками до східної брами в зовнішніх стінах, яка була відчинена для щоденної торгівлі, а Шадрі поспішала за ними, як могла, поступово відстаючи. Біля брами вартові зупинили світловолосого молодого чоловіка у запилюженому після багатоденної подорожі одязі. Незнайомець зачерпнув води з бочки для дощу, а хтось із натовпу, що вже збирався довкола, дав йому яблуко.
Юнак підняв на них погляд — і Елліель завмерла. Він справді мав характерні очі напівкровки, але був одягнений не в чорний однострій Хоробрих, а у вільну коричневу сорочку й штани, підперезані шматком мотузки, а на ногах мав неоднакові черевики. На його обличчі виднілося добре помітне ганебне татуювання.
— Хто ти? — запитала Елліель.
Незнайомець поглянув на неї й розвів руками.
— Мене звати Ондер. Колись я був Хоробрим. — Він витягнув складений лист, немов збираючись зізнатися в скоєному. — Тут написано, що зі мною сталося, що я зробив. — Він змусив себе продовжити. — Уто написав це.
Від цих слів Елліель здалося, наче хтось простромив її гострим крижаним клинком. Вона згадала день, коли прийшла до тями, лежачи у возі, що тягся багнистою дорогою під проливним дощем, і не мала жодного уявлення, хто вона така. Шкіра на обличчі ще боліла від голок, якими робили татуювання, а в кишені вона знайшла жахливого листа, в якому описувалися криваві злочини, які вона начебто скоїла.
Елліель узяла листа, якого хлопець тримав тремтячою рукою.
— Дай подивлюся. — Вона, як ніхто, добре знала, що такі листи не завжди правдиві.