Кэтрин Эпплгейт – Перша серед усіх (страница 12)
— Натомість вона просить трохи заліза, трохи недаррської кераміки і два маленькі острови в затоці неподалік Саґурії.
— Це дрібниці, — примружилася Кхара. — Має бути щось іще.
— Так і є.
Я підвелася й вийшла на середину намету. Чому — сама не розумію. У ролі посланниці це видавалося доречним, особливо з огляду на те, що я збиралася сказати.
— Це не так просто, — почала я. — Якщо я десь щось забуду, мені допоможуть Тоббл і Ренцо.
Кхара кивнула й підбадьорливо всміхнулася мені.
— Як ви знаєте, довгий час лишалося таємницею, як натіти можуть передавати повідомлення на величезні відстані. Коли людина платить натітам податок у Боссипі, звідки про це дізнаються натіти Крішернського моря? Як вони вміють так далеко перемовлятися? Як дізнаються те, що знає якийсь інший натіт, якого вони в очі не бачили?
— Я скажу, — втрутився Лови-Удачу. — Коли це теургія, то зовсім не така, як та, що нею займаються люди, фелівети, раптидони чи тераманти. Перебуваючи на острові вчених, я вивчав, серед іншого, і таємницю їхнього спілкування. Натіти, яких я зустрічав на острові, мені нічого про це не відкривали.
— Це не теургія, — сухо відказав Ренцо. — Я сам бачив, як це робиться. Коли б там були чари, я б їх помітив.
— Як робиться що? — спитала Кхара. — Хто це робить? Як?
— Кити, — мовила
Кхара насупила брови.
— Кити?
— Кити, — повторила я. — Моряки знають, що кити мають голос.
— О так! — вигукнув Тоббл. — Вони співають! Ще й як!
— Цей звук, — продовжила я, — у воді поводиться не так, як на повітрі. Пісні китів чути не тільки тим, хто поблизу. Від них іде луна на сотні миль.
Кхара коротко розсміялася:
— Я маю повірити, що натіти вміють спілкуватися з китами? Натіти — один з панівних видів. А кити — ну, вони просто тварини.
Я похитала головою:
— Я не відчула неправди, коли королева розповіла нам... ну, і вона сказала таке, у що тобі може бути важко повірити.
— Розказуй! — мовила Кхара.
— Натіти — це кити, — почала я. — А кити — це натіти. Я не маю на увазі, що вони зовсім однакові, але для натітів кити є близькою ріднею. Вони називають китів братами і сестрами, батьками й матерями. Натіти вірять, що походять від китів. Що за дуже довгий час деякі кити змінились, і то настільки, що стали вже не китами, а зовсім іншими істотами — натітами.
Я перевела подих. Хто ж знав, що послам треба так багато говорити? Тим часом Кхара чекала — і я не могла розгледіти, які почуття відображувалися в неї на обличчі. Вона сумнівається? Дратується? Їй цікаво?
— Коли королева розповіла нам про все, вона розуміла, що ми можемо їй не повірити, і дещо показала, — продовжила я. — Попросила мене назвати морську істоту. Я вибрала кальмара. Королева почала... співати, мабуть, так це було би правильно назвати. То була коротка пісня, повільне хвилясте коливання. — Я трохи помовчала. — За менше часу, аніж потрібно, аби посмажити вівсяний млинець...
— А це дуже мало, — втрутився Тоббл. — Там головне — не пересмажити!
— Як я казала, — продовжила я, — за менше часу, ніж...
— Три хвилини з одного боку і хвилину з другого, а то він... — Тоббл притих. — Все-все. Вибачте, що перебиваю. Це було з мого боку неввічливо. Продовжуй.
— За отой короткий час, за який готується вівсяний млинець, — сказала я, — з глибин виплив маленький кит.
— Якщо під словом «маленький» мати на увазі дуже-дуже великого, — додав Ренцо.
— За командою королеви, — продовжила я, — він роззявив широку пащу, і в нього там виявився великий і дуже роздратований кальмар.
Кхара сиділа й не ворушилася. Я бачила: це не тому, що вона не зрозуміла нашу оповідь, а якраз навпаки. Ця сила не доступна ні людині, ні феліветі, ні раптидону, ні тераманту, ні дейрну. Це за межами теургії.
Усі мовчки засвоювали цю новину, хоча ми з Ренцо й Тобблом уже всю дорогу міркували над таким одкровенням. Якщо натіти здатні передавати відомості на великі відстані, то їхня сила може зрівнятися зі здатностями дейрнів. Цієї сили такі тирани, як Мурдано і Казар Сґ’дріт, без сумніву, боятимуться.
Тирани нічого так не страшаться, як правди. А якщо правду дізнаються всі і швидко? Що буде тоді?
Нарешті Кхара обізвалась, і голос у неї чомусь звучав глухо:
— То чого ж просить у мене королева Павіонна?
— Якщо ти повалиш Мурдано —
Лови-Удачу неспокійно засовався:
— Він же тоді всім натітам розповість, що цей новий правитель робить?
— Так, — сказала я. — Новий правитель повинен владарювати відкрито, щоб про це знали всі види. Без таємниць. Ось яка вимога королеви Павіонни.
Кхара коротко кивнула:
— І що ж буде за це?
— За це вона подбає, щоб у твого війська не переводилися гроші на їжу та зброю. І не дасть флоту Мурдано напасти на Дрейландію.
Кхара навіть не мала казати це вголос. Я вже знала відповідь.
Згодом, коли всі пішли по шатрах, Кхара жестом попросила мене залишитися.
— Биш, — сказала вона. — Я хочу тобі подякувати за твою справу. Ти зробила все, на що ми сподівалися. Я відправлю гінця, щоб переказав королеві моє рішення.
Дейрни, звичайно, не червоніють, але соромляться. Я відчула, як під хутром кров приплинула мені до морди.
— Так добре, що все пройшло гаразд, — сказала я. — Я так боялася тебе... нас усіх... підвести.
— Такого, моя подруго, ніколи не станеться, — Кхара поплескала мене по спині.
— Сподіваюся.
Ми вийшли з шатра на прохолодне вологе повітря. Кхарина охоронниця — молода жінка — стала струнко.
— Перша складна справа нам вдалася, Биш, — сказала Кхара. — Тепер наступна. Ми поговоримо про неї на військовій раді за кілька днів. Але спочатку мені треба знати: ти готова діяти далі?
У мене голова йшла обертом від гордості, від Кхариної похвали, і я почувалася нездоланною.
— Готова і рада! — відказала я.
Згодом тієї самої ночі я лежала без сну і дивилася, як місяць перетворює гілки на довгопалі тіні — і до мене повернулися сумніви.
Я готова допомагати. Хочу виконувати свою роль. А чи можу? Чи здатна зробити все, про що попросить Кхара?
Того вечора я не могла заснути, і ще багато інших вечорів. Іноді, навіть чуючи мирне хропіння Тоббла в шатрі, я повіряла свій страх лише мовчазному місяцеві.
12 Військова рада
Я ще ніколи в житті не бувала на військовій раді. Та до того, як Кхара промовила ці слова, я їх ніде й не чула. Ну і, звісно, потрапити на таку раду не очікувала.
А тим більше — брати в ній участь із промовою. Але так вийшло.
Рада зібралася через шість днів після нашого повернення з Джауреджії на галявині посеред чинного табору. Там були генерали й головні радники Кхари, зокрема Бодікка Синя і генерал Варіс, а також інші союзники, які приєдналися до армії ще до моєї подорожі в палац королеви Павіонни.
Майзеній Маррак — мовчазний і здібний чоловік — привів загін з п’ятисот чудово озброєних лучників аж із південного краю Нулльського лісу.
Дуже старий, сивобородий союзник на ім’я Фельдрік — його вважали розбійником із Терійських боліт — теж прибув. Поза законом він опинився, давши бій солдатам Мурдано, коли ті намагалися винищити все його село. Фельдрік привів триста чоловіків і жінок. Ці люди були здебільшого озброєні сокирами й називали себе Болотяні Коти.
Ще прийшов дивний чоловік на прозвання Вайда, з ним була сотня вояків із західних схилів гір Перріччі. Вайда і його бійці були всі в панцирах із товстої шкіри й химерних гостроносих черевиках. Усе обличчя й шия Вайди були в чорних татуюваннях, зроблених так, щоб він нагадував напівлюдину-напівфелівету. На Лови-Удачу це, однак, враження не справило.
З неба спустився ширококрилий зелено-червоний раптидон на ім’я Стімбалл — радник могутнього володаря раптидонів Роріда Черепоруба.
Також у раді брали участь Лови-Удачу, Ренцо, Сабіто, Тоббл і Максин. Максин уже одужав настільки, що міг потроху ходити без милиці, хоч мені й було помітно: йому все одно поки що дуже боляче.