Кэтрин Эпплгейт – Перша серед усіх (страница 1)

Останниця. Єдина і надзвичайна — КЕТРІН ЕППЛҐЕЙТ

ПЕРЕКЛАД

ГАННИ ЯНОВСЬКОЇ

ЗА РЕДАКЦІЄЮ РОМАНА ТРИФОНОВА

ІЛЮСТРАЦІЇ МАКСА КОСТЕНКА

Видавництво «Жорж» 2022

Присвячую Майклові.

Ніколи не треба сумніватися, що маленька група вдумливих, відданих справі громадян може змінити світ; адже тільки так насправді його і змінюють.

Марґарет Мід

Останниця

ім. ж. р.

1. Остання жива представниця виду, зрідка підвиду.

2. Офіційна прилюдна церемонія проголошення виду зниклим; евмонія.

3. розм. Та, що перебуває у відчайдушній ситуації, має виконати химерне й ризиковане завдання.

Останник

ім. ч. р.

Див. Останниця.

Недаррський тлумачник, 3-тє видання

1 Справді гарне питання

Мене звати Биш. Родом я з дейрнів. І мисливиця з мене така собі.

Тож чому я зголосилася йти полювати на есвинів з друзями — Лови-Удачу й Сабіто?

Гарне питання. Справді гарне питання.

— Ти чуєш їх, Биш? — почувся розкотистий хрипкуватий голос Лови-Удачу. — У тебе чуткіший ніс, ніж у мене.

Лови-Удачу — це фелівета, великий котячий звір. Хутро в нього чорне, блищить, наче річкове каміння, тільки на морді білі смуги.

Сабіто — раптидон, великий хижий птах, розмах крил у нього десь такий, як Лови-Удачу завдовжки.

Лови-Удачу швидкий, має гострі пазурі й ікла. Сабіто швидкий, має гострі кігті й дзьоб.

А я? У мене незграбна хода, шовковисте біле хутро і такі зуби, якими й кошеняти не злякаєш.

З іншого боку, як і собаки (яких ми доволі сильно нагадуємо), дейрни мають гострий нюх.

— Чую їх! — гукнула я зі спини Розбоя. Мій сріблястий у яблуках коник бадьоро ступав по камінню мілкого струмка. — Але з таким рвучким вітром не можу точно сказати, де вони.

Коли ми перебралися через струмок, Розбій рушив угору, а я щосили вчепилася в його гриву. Попереду лежала відкрита рівнина, лише де-не-де поросла молодими деревцями, тож ми швидко наздогнали Лови-Удачу, який біг попереду.

Фелівета на полюванні — неймовірне видовище! Ці коти не біжать, а наче летять, ледь торкаючись землі.

Сабіто спустився з висоти й тепер летів у кількох футах в мене над головою. Птах міг ненадовго зависати на місці, ледь ворушачи крилами, — йому допомагало тепло сонця, яке віддає земля.

— Просто попереду, — повідомив Сабіто. — Он там, за високими кипарисами, бачиш?

Там, де мій нюх підвів, раптидонів зір допоміг. Як добре бачать раптидони? Наприклад, Сабіто міг би читати книжку, зазираючи мені через плече.

Зазираючи з висоти в тисячу футів.

— Може, друже Сабіто, — мовив Лови-Удачу, — ти б полетів до них з тилу й був готовий, якщо вони тікатимуть.

— По-моєму, вони збираються дати бій, — сказав Сабіто.

— Ну то гаразд, — сказав Лови-Удачу, — отже, обідати подано.

Колись давно фелівети полювали на моїх родичів. Тепер це не так. Але все ж важко дейрнові, перебуваючи поряд із голодною феліветою, не відчувати деяку тривогу.

Пазурі у фелівет — як наконечники стріл. Щелепи такі, що можуть розкришити камінь. Лови-Удачу, хоч мені він і добрий, вірний друг, здатний бути безжальним і вправним убивцею.

Це знову повернуло мене до питання: чому я зголосилася на це полювання? З нудьги? Відчуваючи, що з мене замало користі в Армії Миру? Чи хотіла довести, що мені не страшно?

Але, звісно, мені було страшно. Фелівета, раптидон і дейрн проти дванадцятьох голодних, роздратованих есвинів? Перевага не на нашому боці.

Есвині — дивні створіння: щось середнє між диким вепром і величезним щуром. Вони мають люті загнуті ікла й звичку нападати на слабших — малих, хворих, кволих. А це стадо есвинів напало на родину шевців, які приєдналися до Армії Миру.

Наше військо зветься Армія Миру, аж ніяк не «Армія, що дозволяє есвиням безкарно нападати на інших». Наша справа — відлякати цих тварин. Якщо їх узагалі можна налякати.

А якщо ні? Ну ось: Лови-Удачу...

На всьому скаку я в’їхала на широку галяву, де вже відцвітали квіти. Копита Розбоя гулко тупотіли. Трава сягала йому по холку, тож есвинь там легко міг би зачаїтися. Але ніщо й ніхто не може сховатися від ока раптидона.

— Засідка попереду, — сказав Сабіто. — Вони розділилися, чекають ліворуч і праворуч, щоб зімкнути ряди, коли ви пройдете між ними.

— Ми готові! — відказав Лови-Удачу.

Може, він і був готовий, а я — ні. Я міцніше вчепилась у вуздечку Розбоя, а він помчав учвал. Вітер куйовдив мені хутро і наповнював ніздрі сотнями запахів — серед інших, гидким смородом есвинів і різким металевим духом мого власного страху.

— Четверо позаду, восьмеро попереду, біля дерев, — повідомив Сабіто. — Ті, що позаду, швидко доганяють!

— Биш! — моторошно спокійним тоном звернувся до мене Лови-Удачу. — Зможеш одну шалену штуку втнути?

— Таку, як піти на це полювання? — задихано спитала я.

— Ти не проти впасти з коня?

— Не проти що?

— Хочу, щоб вони подумали, ніби ти безпорадна.

— Я й так безпорадна!

— Оцей великий кущ тисовини пом’якшить тобі падіння.

Лови-Удачу хотів використати мене як принаду. Тільки така з мене може бути користь на цьому полюванні.

Кожен має свою силу і свою слабкість — і кожен повинен робити для спільної справи те, що може. Принаймні так я казала собі, коли Розбій наближався до того куща.

Я приготувалася: вийняла ліву ногу зі стремена. Ще ближче. Чути гуркіт копит.

Ближче.

З’їжджаючи правим боком Розбоя, я почула власний зойк. На кущ я впала з такою силою, що аж забило дух, але трава й грибні купини пом’якшили мені падіння, і я змогла сісти.

І тут просто переді мною виникла ікласта морда лютого есвиня. Він метнувся на мене, опустивши голову, і я ніяк не встигла б ухилитися.

Есвинь летів на мене, гортанно, переможно рохкаючи: «Ерр-ррУУТ!» З рота в нього капала пінява слина, і він уже передчував, як розірве мене своїми іклами.

— Нііі! — заволала я з жахом, який охопив моє серце, знерухомив тіло.