Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 7)
— Ну, я точно першим не піду, — сказав Тоббл. Плавець він був хороший, але все одно бентежився.
Постановили на тому, що зайдемо всі одночасно. Берег здіймався над водою приблизно на фут, отже, ми мали стрибати в непевні глибини. Ми, за звичкою, глибоко вдихнули, а коли Ренцо полічив на пальцях: раз, два, три! — стрибнули в незнане.
І опинилися по кісточки у воді.
Я не великий знавець облич натітів, але, по-моєму, Дельґарот всіма силами стримувався, аби не засміятися.
Ну а Кхара аж за боки бралася від сміху. Отак почалася моя справа посланниці.
Як описати це химерне відчуття, коли йдеш під водою, а при тому зовсім не мокнеш? Звичайно, то була теургія, а повністю покладатися на чари — остання річ, але в Дельґарота працювали дуже сильні заклинання. Навіть по шию в крижаній каламутній воді я не намокла.
— Тут швидко стає глибше, — попередив нас Дельґарот, стрибаючи в річку. — Я вас проведу.
Я зупинилась і побачила, як Ренцо робить крок (води було йому по пояс), потім ще раз обережно ступає. Ще трохи — і він, махаючи руками, впав у воду і з криком «А-а-а!» зник у бистрій річці.
За мить він піднявся, стоячи по груди у воді, — тобто там уже було глибше за мій зріст, не кажучи вже про Тоббла, котрий тримався біля берега.
— Слухайте, воно працює! — сказав Ренцо. — І лоскочеться!
— Пішла! — вигукнула я.
Затримала подих і занурилася. На мою радість і полегшення, теургічні бульбашки оточили всю голову. Я обережно вдихнула. Бульбашки пішли в ніс, трохи поколюючи.
Повітря!
Якщо ходити під водою непросто, то дихати ще складніше. Усі чуття кричать тобі: не можна! А проте ось я, дихаю під водою маленькими ковточками, від яких поколює в горлі й хочеться сміятися.
Хоч я й раніше бувала в підводному царстві, зараз було по-іншому. Нас штовхала не хвиля вряди-годи — доводилося мати справу з постійною течією. Як і передбачав Дельґарот, мені важко було тримати ноги внизу.
— Рятуйте! — почула
Тоббл гарячково дриґав коротенькими лапками, коли його понесло повз мене в окремій бульці. Я спробувала схопити його за задню лапу, але промахнулася. Ренцо, з іншого боку, тільки й міг, що махати руками й ногами.
Понесло кудись Тоббла, вобика в бульбашці. Аж ніяк не щасливого вобика.
Я вже зібралася спливати й пробувати його наздогнати вплав, аж тут мимо з неймовірною швидкістю щось метнулося. То був Дельґарот у власній стихії. Посол натітів легко спіймав Тоббла. Він дістав зі сріблястої наплічної торби якусь цеглинку і вручив її Тобблу.
— Тримай оце, друже вобику, — мовив Дельґарот. — Це курц. Важкий метал, який видобувають на дні морському.
Із курцом у руках Тоббл важив більше й перебував коло дна. Я тримала його за плече, щоб і собі не перевертатися.
— Ну, це було незабутньо, — тремтячим голосом мовив Тоббл.
— Усе буде гаразд, — запевнила я його.
— Я б почувався певніше, коли б не чув, як ти тремтиш.
— У мене є ще курц, — сказав Дельґарот, позирнувши на нас із Ренцо, — якщо треба.
Ми мовчки відмовилися. Щит і корона давали достатній баласт, щоб нам було легше, аніж Тобблу.
— Ідіть за мною, і якщо раптом щось буде негаразд, крикніть, — гукнув Дельґарот.
— Так, так, крикнемо, — сказав Ренцо. Голос у нього, як і в мене й Тоббла, звучав глухо. А в Дельґарота голос, на диво, став дзвінкішим. Є в голосів натітів така властивість — під водою вони звучать майже як музика.
Повз нас, невдоволено позирнувши на мене, проплив великий сом. Я постійно відчувала напір течії, але, хилячись у її бік, могла добре триматися на ногах. Дно річки — таке з поверхні рідко побачиш — було все в кольорових закручених смугах піску й блискучих камінцях. Тут і там видніли сплутані пасма водоростей або росло щось схоже на високу траву в синю смужку.
Нарешті — напевне, на самій середині ріки — ми дісталися чогось такого, що не було ні піском, ні каменем, ні рибою, ні рослиною. То було судно: воно висіло над дном на висоті трохи більшій за мій зріст. Хоч і не таке велетенське, як океанський корабель, довжину воно мало приблизно в десять моїх зростів. І не було в нього однієї важливої частини морського корабля — вітрил. Гострокінечне спереду і ззаду, воно блищало приглушеними веселковими кольорами, мінилося в променях сонця.
— Це зветься баркабрена, — пояснив Дельґарот.
— А з чого вона? — спитала я, сподіваючись почути щось заспокійливе.
— З рогу, — мовив Дельґарот. — Власне, з двох рогів. Рогів нарвалія — такої риби.
— Роги? У риби?
Дельґарот, мабуть, усміхнувся.
— У глибинах більше таємниць, аніж ви можете собі уявити, посланнице Биш.
І ось це й прозвучало з вуст натіта: «посланнице Биш»!
Я вперше в житті маю титул, і для такої, як я, він аж надміру пишний. Але ж я і є посланниця Кхари. Дейрна, яка вестиме перемовини з натітами, виступаючи з боку людей.
Іноді життя просто дивує. Іноді мені б хотілося, щоб воно припинило це робити.
7 На річковому дні
Оглядаючи баркабрену зовні, я побачила: вона справді зроблена з рогу. Точніше, як і сказав натіт, з двох, з’єднаних широкими частинами. Усередині рогів було випиляне місце, так що вийшло водонепроникне приміщення. Я здригнулася від думки, який же завбільшки той нарвалій, коли має на голові такий виріст.
Ще дивовижніше: баркабрена була запряжена кількома десятками однакових риб — здоровенних, із мене завбільшки рудо-плямистих окунів, — і упряж на них була сплетена з водоростей.
На відміну від звичайного судна, баркабрена не мала ні щогл, ні палуби. Натомість на ній були дві круглі ляди: одна вгорі, одна внизу. Дельґарот відкрив нижню і рухом запросив Ренцо заходити. Я дивилася, як хлопець, схилившись, зайшов під дно судна, і потім верхня половина його тіла зникла в ляді. Потім він підібрав ноги й увесь сховався в баркабрені.
— Тут сухо! — гукнув він.
Уже не знаю, чи це такий закон природи, чи річ у теургії натітів, та вода в ляду не затікала.
— Ну що? — звернулася я до Тоббла, який усе стояв, вчепившись у свою цеглину.
— Підійми мене. Будь ласка!
Я підсадила Тоббла в ляду й залізла за ним. У баркабрені справді було сухо, ще й набагато красивіше, ніж я очікувала.
На стінах на однаковій відстані були щедро наставлені довгасті зелені самоцвіти і круглі лазурові кристали.
Я поглянула на Ренцо.
— Що таке? — торкнувшись грудей пальцем, суворо спитав він. — Я зовсім не думаю про те, про що ти гадаєш, що я думаю.
— Ну ти ж розумієш, що я дейрна, правда?
— Ну, може,
Ніби за командою, тут-таки в ляду піднявся й Дельґарот — і то зграбніше, ніж це вдалося нам. Стрибнув догори і закрив за собою ляду.
— Отут вам буде цілком сухо і безпечно, — слово «сухо» Дельґарот вимовив так, наче від нього йому ставало кисло в роті. — Час від часу я гукатиму дельфінів. Вони будуть вдувати сюди свіже повітря, щоб ви не стали сонні.
— Або мертві, — буркнув під ніс Ренцо.
Кімната, де ми опинилися, була невелика, але становила половину судна. Позаду за перегородкою були койки для сну, а ми перебували в більшому відсіку. Там посередині стояв стіл зі стільцями — це нагадувало затишну таверну.
— Чи всім вам зручно? — ввічливо спитав Дельґарот.
Ренцо кивнув:
— Це найкраще, як мені тільки може бути в підводній труні.
— У цих пляшках напої, — Дельґарот показав перетинчастою рукою на стіл. — Гадаю, вам вони підійдуть. Якщо буде жарко чи холодно, просто скажіть про це вголос. Я почую і прикличу істот, які допоможуть. Вугрі-горюни можуть зігріти судно, ну а сама вода, безумовно, охолоджує. Я буду в передньому відсіку чи плаватиму біля баркабрени, тому що довго перебувати на повітрі мені дещо складно. Воно дуже... негостинне.
Дельґарот ввічливо попрощався й вийшов срібними дверми в передній відсік. Я почула, як забулькала вода, а він зітхнув з полегшенням.
Судно різко рушило з місця: запряжені риби попливли. Невдовзі рух став рівним, тільки баркабрену ледь погойдувало. Тоббл, моряк із діда-прадіда, легко походжав по нашому відсіку, як він казав, «морською ходою». Натомість Ренцо хитався, як п’яний, і раз у раз стукався головою об нижчі частини стелі. Ну а я для надійності трималася за стіл, намагаючись пристосуватися до хитавиці.
Дельґарот показав нам ляду нагорі судна і сказав, що звідти ми можемо безпечно визирати й дивитися, куди пливемо. Із деяким острахом я вирішила спробувати. Стала на ослінець і відчинила ляду — і тут наді мною у воду висунулася велика повітряна булька, в яку можна було встромити голову. Визираючи отак із баркабрени, я справді могла відчувати, як швидко везуть нас запряжені окуні: вода аж кипіла від срібних бульбашок. Це було захопливо! Серце в мене калатало, я не могла стримати усмішку. Я бачила світ, який завжди був на тому місці, а проте незнайомий мені. Сюди колишня Биш ніколи б не наважилася помандрувати.
Річкове дно мало свій чарівний рельєф. Синій і жовтий пісок утворював закручені візерунки, ніжні, як мереживо. Тут і там витикалися шпичасті скелі, так що течія навколо них аж пінилась. Окуні легко обминали такі перешкоди, хоч інколи підходили так близько, аж я боялася, що ми налетимо на камінь, розіб’ємося й потонемо.