Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 16)
— Це давня мова, мова зла, — здригнувшись, сказала Бодікка.
— Але ж той чаклун, мабуть, давно помер? — з надією промовила я. — І закляття його, певне, розвіялися, правда?
Бодікка спробувала всміхнутися: вона сумнівалася.
— Та мабуть, — сказала вона. — Але я відчувала, що вас усе-таки слід попередити.
І тепер, перед цілим військом темних, велетенських дерев, ми пригадали попередження Бодікки. Але й без того я б відчула, що цей ліс чимось не такий, як усі.
Навіть якби вона не сказала нам, що «езкутак» тією давньою мовою означало «жах».
— Багато століть тому, — бурмотів під ніс Тоббл, коли ми в’їжджали в ліс. — Це було багато століть тому.
— Так, — погодилася я, вдихаючи сирий запах моху та розпаду. — Дуже-дуже давно. І цей ліс великий, тягнеться на багато миль. Хай там що робив той чаклун чи не робив, а було це на якійсь невеликій ділянці — на весь ліс воно б не поширилось.
— Авжеж, — погодився Тоббл.
Ми рухалися вперед, намагаючись розмовою відволіктися від страхів. Але коні слів не розуміють. Вони розуміють лише відчуття. А що Розбій крокував сторожко й нахилив голову, то йому теж не подобався цей ліс. Зовсім не подобався.
І, як виявилося, не без причини.
15 Езкутак Ґадзіко
Ми вступили в той похмурий ліс, і стежка скоро зникла: нам довелося прокладати шлях самим. Поки сонце було на небі, ми розуміли, куди їхати, але дні вже коротшали: насувалася зима.
Щойно посутеніло, нам не стало видно зірок крізь густе листя вгорі.
На межі лісу ми спочатку бачили високі, прямі хвойні дерева, гілки в яких розташовувалися так високо, що їх здебільшого можна було легко обминути. Але в глибині на зміну їм прийшли дуби, криві, наче їх викрутила якась лиха сила, і дерева тиру з чорним листям і гіллям, що звисало ледь не до землі.
Ми рухалися далі, розуміючи, що дорога кожна хвилина. Але стало так темно, що я вже не бачила навіть Розбоєвого носа.
Я спробувала якомога бадьоріше промовити:
— Ну що ж, доведеться стати тут табором. Земля рівна, сухо. Поряд є струмок. Принаймні води в міхи наберемо.
— Мені тут не подобається, — сказав Тоббл: його мої роблені веселощі не ввели в оману.
— Ну Тоббле, ми що, будемо боятися якогось давно минулого зла?
— Так, — сказав Тоббл. — Ще й як будемо.
— Коли розпалимо багаття, тобі буде краще. Невелике таке багаттячко. Ось що нам треба.
Ми назбирали хмизу й натягали повалених стовбурів, але було так темно, що все доводилося шукати навпомацки, ледь не поповзом. Лише за годину ми змогли розвести пристойне вогнище, і за той час обоє добряче зголодніли.
Навіть при багатті було видно лише на кілька кроків у кожен бік. Повечеряли ми мовчки, слухаючи дзюрчання струмка. Шукати його вирішили вже зранку. Поївши, я повісила Розбоєві на шию торбу з вівсом, і ми з Тобблом розстелили ковдри.
Я була така стривожена, що не очікувала сну. Тоббл теж урочисто пообіцяв усю ніч не спати. Але вже за кілька хвилин я почула знайоме хропіння — і через цей звук, а також те, що я цілий день пробула в сідлі, моя втома зрештою перемогла страх.
Уранці я прокинулася й підскочила. На мене, поклавши лапу на плече, дивився Тоббл. Очі в нього були ще більші, ніж зазвичай. І він тремтів.
Я кліпнула, звикаючи до кволого сірого світла, і спитала:
— Що таке?
Тоббл не міг і слова мовити, тільки дивився. Я підвелась — і побачила.
Менш ніж за сто ярдів від нас виднілася похмура галявина. Посеред неї, в десять разів вищий за мене, здіймався курган. Курган, повністю складений з кісток.
— Це... це якесь... — почала я, але зовсім не розуміла, що це. Яке може бути природне пояснення отакій горі кісток? А коли воно і є, ним не можна пояснити те, що ми побачили далі.
Дерева довкола були не просто стовбурами, гіллям і листям: усі вони проросли крізь кістяки й навколо них.
Найближче можна було розгледіти щось ніби людський скелет над землею. Його нога витикалася з темного листя. З низької гілки його рука наче показувала в небо. Коли я мимоволі придивилася, то побачила, як на мене дивиться порожніми очницями череп із глибокої розвилки.
Тоббл обхопив мене за пояс і сховався мордочкою в хутрі.
— Що це за місце? — здушено спитав він. — Що за чудовисько таке зробило? Ми не мо... не можемо йти далі! Це прокляте місце!
Я пригорнула його за плечі, заспокоюючи. Якби ще й мене хто заспокоїв, бо Тоббл говорив слушно. То лихе місце.
— Що це було? — скрикнув Тоббл.
— Що? — спитала я.
— Я щось почув. Ніби шепіт.
Дейрни мають чудовий слух. Але вухо вобика ще гостріше. Тоббл увесь тремтів і показував кудись ліворуч.
Я почекала. І теж почула. Замогильний голос промовляв вірш або наспів:
Ми стривожено перезирнулися. Нічого нам з Тобблом так не хотілося, як утекти з цього моторошного місця. Але ці прості рядки чимось вабили, зачаровували, і ми хотіли знати, хто їх промовляє.
Мимохіть ми пішли в бік голосу.
І, не вірячи власним очам, побачили, хто це.
На широкому пні розташувалася голова. Не було ні тулуба, ні рук, тільки голова і шия, прирощені до кілець давнього дерева. Із пня витикалися зелені пагони, обплітаючи шию.
Голова була не людська, не належала вона ні феліветі, ні будь-якій іншій істоті, яку я в житті бачила. Вона була абсолютно лиса, шкіра на ній криваво-червона й посмугована товстими помаранчевими рубцями. Посеред обличчя дві вертикальні щілини то розширювалися, то звужувались: певне, так істота дихала, хоча як і куди при цьому йшло повітря, я навіть не наважувалась уявити.
Трикутна губа там, де мав бути рот, створювала подобу моторошної посмішки. Два малих чорних ока мали зміїний розріз. А вінчали голову три кручені роги.
Ми так і застигли на місці, не здатні навіть моргнути, а голова все промовляла свої вірші — жахливі слова в подобі дитячої лічилки:
— Що це таке?! — прошепотів Тоббл.
Я поволі мотнула головою:
— Не знаю, Тоббле.
Очі голови, які до того дивилися просто перед собою, ворухнулися й глянули на мене.