Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 44)

— Звичайно, — тут же відповіла я. Власне, він мене вже давно в усьому переконав, а від своєї теорії про викрадача я й сама відмовилася. Проте Бенове самовдоволення в комбінації з оголеним торсом і моїми спогадами про його вчорашнє воркування із Забулаім’я не давали мені це визнати.　

— По-перше, кольє прибуло тільки сьогодні, а пан Губер більш ніж тиждень тому — чому б це? По-друге, що він шукав минулої суботи в кімнатах персоналу? І, по-третє, чому ти врешті-решт не одягнешся? Думаєш, твій оголений торс мене якось вразить?　

Бен мерщій зіскочив із табуретки. І почервонів. Колір був, правда, не таким томатно-червоним, як учора із Забулаім’я.　

— О ні! — сказав Павел. — Тепер ти напрасувала на сорочці складку, Фанні!　

— Цього й так ніхто не побачить під дурнуватим смокінгом.　

Окрім того, я зробила це навмисне.　

— Сорочка мусить, на жаль, деякий час зачекати, Фанні, — перервав мене м’який голос.　

Я злякано підвела погляд. Мсьє Роше залишав свою кімнату вкрай рідко. І він ще жодного разу за моєї пам’яті не приходив сюди о такій годині. На його руках скрутилася, муркочучи, Заборонена Кішка.

— Тебе тут терміново шукають.　

— Для чого? — поцікавилася я, прислухаючись до голосів, що лунали десь здалеку.　

— Я її зловив, запхав у картонну коробку і заклеїв скотчем. Він мав за нею просто приглянути у своїй кімнаті консьєржа, поки не прийдете ви. Та вас так довго не було… — Це був Ніко, зрадник, а роздратований голос, який йому відповідав, належав не кому іншому, як Роману Монфору.　

— Може, ви хочете мені ще зараз розказати, де і коли я маю бути? — загримів він. — Маєте щастя, що мені й без того потрібно було в підвал.　

Голоси наближалися, і я розуміла, що мушу щось робити. Мсьє Роше очікувально дивився на мене. Якби Роман Монфор сюди заявився, він би побачив тут не лише Заборонену Кішку, а й мене разом зі своїм напівголим сином, якому я щойно зіпсувала «крадену» сорочку.　

— Але це правда! Присягаюсь життям моєї матері, — скиглив Ніко.　

— Вашій матері можна хіба що поспівчувати, — гаркнув Монфор. — Повертайтеся бігом на свій пост нагору! Ви, безтолковий кретин!　

Я залишила праску, вискочила в коридор і тільки встигла зачинити двері до пральні, коли з-за рогу вийшов Бенів батько.　

Прищуливши очі, він наче взяв мене під приціл. Я ледве втрималася, щоб не затулити собою двері й не закричати: «Тільки нічого їм не робіть!»　

— А, ось ви де. На кілька слів, пані ем-м… — сказав він.　

Окей. Він знайшов шерсть Забороненої Кішки на моєму ліжку. І тепер збирається викинути мене геть. Усе ясно і просто. Тоді він нарешті позбудеться практикантки, яка не знає, де її місце, і яка закохалася в його сина і не дає йому проходу.　

— Мені казали, що ви тут, унизу. — Він оглянув мене з ніг до голови. Я щосили трималася. — Ви ж знаєте Смірнових із панорама-люксу, — продовжив Монфор. На ньому був свіжий піджак, уже без пташиної клякси на плечі. І його голос звучав порівняно привітно. Та я вже знала, що це нічого не означає.　

Я обережно кивнула.　

— Смірновим на час балу потрібна буде няня для маленької Наташі, — мелодійно продовжив він. — І пан Смірнов питав мене саме про вас, пані ем-м…　

— Функе, — ошелешено відповіла я.　

— У відпочинковому комплексі завтра буде небагато роботи, тому пан Фіньґергаймер зможе обійтись без вас. Отже, завтра рівно о 19.00 біля панорама-люксу. І, будь ласка, в уніформі.　

Він уже крутнувся, аби йти геть, а тоді ще раз озирнувся.　

— Ви часом не бачили тут мсьє Роше з кішкою? Чи просто кішку?　

Я мовчки похитала головою.　

— Я так і думав.　

Ідучи геть, він прицмокнув. Я зачекала, поки його кроки на сходах затихнуть, а тоді тремтячими ногами зайшла назад у пральню. Мсьє Роше і кішки там уже не було. Вони, мабуть, втекли в безпечне місце, скориставшись одним із задніх виходів. Павел врятував сорочку від безповоротної загибелі й повісив її на вішак. А Бен натягнув футболку.　

Я виснажено впала на стілець.　

— На чому ми закінчили? Ага, якщо пан Губер таки готельний викрадач, то я маю дізнатися про це не пізніше ніж зараз. Тобто перед тим, як залишусь наодинці з маленькою Дашею в панорама-люксі. А озброєний пан Губер буде в кімнаті поруч.　

Бен закотив очі.　

— Ти що, знову за своє? Я ж тобі вже пояснив… Ет, з мене досить. Я йду.　

— Іди-іди, — сказала я йому вслід. — Там точно є ще купа телефонів, які потрібно відремонтувати.

21

— Вона дуже втомлена, — сказав Єгоров, не беручи до уваги той факт, що Даша щойно бадьоро стрибала на велетенському, королівських розмірів ліжку своїх батьків, захоплено вигукуючи моє ім’я. — Гірське повітря та ігри в снігу сприяють тому, що вона швидко засинає.　

Я проїхалась рукою по уніформі, яка сиділа на мені бездоганно, і посміхнулася усмішкою Мері Поппінс. Він ні в якому разі не повинен думати, що непосидючі діти можуть бути для мене якоюсь проблемою. Тим паче вона була сама.　

Даша спробувала зробити перекид. Я не розуміла, що вона говорить, та побоювалась, що це було щось типу: «Ходи, Фанні, спробуй теж перекинутись».　

— Вона вже поїла, почистила зуби, і книжку «на добраніч» я їй теж почитав. — Єгоров якось нервово смикнув свого чорного метелика. Як і всі чоловіки в сьогоднішній вечір, він одягнув смокінг. І хоча його коштував напевно в двадцять разів дорожче, ніж інші, та на вигляд він нічим не вирізнявся.　

Коли я прийшла до панорама-люксу, то Стелли Єгорової, на превеликий жаль, я там не застала.　

Вона зі своїм песиком уже спустилася вниз на привітання з шампанським, де попри те паралельно давала ексклюзивне інтерв’ю панові фон Дітріхштайну. А її шию прикрашав діамант «Надежда».　

Я сподівалася, що завдяки моїй сьогоднішній роботі нянею зможу першою побачити цю відому прикрасу. Ґрейсі, Емі й Медісон, а передусім пані Людвіг через це мені надзвичайно заздрили. Хоча пані Людвіг більше цікавилася сукнею. Я зустріла її і пана Людвіга, коли вони, тримаючись за ручки, поверталися з пообідньої кави до себе в номер. Через хвилювання пані Людвіг не могла доїсти своє тістечко, та навіть пан Людвіг виглядав дещо знервованим. Він повторював у коридорі кроки вальсу, поки пані Людвіг жваво зі мною розмовляла, перескакуючи з теми на тему. Нарешті сьогодні настав цей довгоочікуваний день. Коли пані Людвіг довідалась, що я проведу вечір у панорама-люксі, в неї аж очі загорілися.　

— Ох, яка ж ви щаслива, — вигукнула вона. — Ви зможете першою побачити таємничу королеву балу. Як гадаєте, вона одягне блакитну сукню під колір каменя? Проте їй, брюнетці, більше личить червоний. Та їй усе личить, на відміну від мене, старої… я переймаюсь своєю сукнею. Вона занадто відкрита. У моєму віці не варто носити таке глибоке декольте. Я так не хочу зганьбитися. Поділ сукні такий довжелезний, і в ній я можу рухатися лише маленькими кроками — що, коли я перечеплюсь і впаду? А якщо це станеться під час танцю?　

Пан Людвіг поклав їй руку на плече.　

— Усе пройде чудово, моя прекрасна! Я чекатиму тебе тут, унизу, біля сходів. А ти злетиш ними вниз, наче ангел, я в цьому впевнений. І якщо в танці щось і піде не так, то максимум через те, що я наступлю тобі на ногу.　

Пані Людвіг засміялася і притулилась на мить своєю сивою головою до його плеча.　

Ох, ці двоє були просто занадто милими! Коли я постарію, то теж хочу мати такого пана Людвіга під боком, котрий ніжно цілуватиме мене в тім’ячко.　

— Мавпа, з якою вона завжди засинає, називається Алексей. — Єгоров продовжував давати мені інструкції, поки Даша підійшла до кульмінації свого номера зі стрибків на ліжку. — Це моє друге ім’я. Алексей сидить поряд на Дашиному ліжку. Та якщо вона захоче, то може спати в нашому, я це їй уже пообіцяв. — Він дещо збентежено усміхнувся. — Вона й так майже завжди приходить до нас уночі…　

Я з розумінням кивнула. Як на мене, то Даша може ще трішки подуріти. А я із задоволенням би спробувала зробити перекид. Звісно, тоді, коли Єгоров піде.　

Він кинув погляд на свій годинник.　

— Раптом щось, — він показав поглядом на підлогу, — ви знайдете нас прямо тут, унизу.　

Я знову кивнула. Це було справді як рукою подати. Вийти на коридор, кілька кроків праворуч, тоді сходами вниз — і ти вже в бальному залі. Навіть музику можна почути, хоч і на диво приглушено, адже люкс був якраз над оркестровим балконом. А там уже з самого пообіддя розмістився гала-оркестр. Зараз якраз налаштовували струнні інструменти. Бальний зал було не впізнати: столи, накриті дамастовими скатертинами і розставлені навколо танцмайданчика, а на столах та стінах — пишні букети квітів та підсвічники. Двісті сімдесят шість свічок кольору слонової кості запалять о восьмій годині, котрі разом зі світлом дванадцяти люстр занурять зал у золотисте сяйво. Стільки ж свічок лежало напоготові, щоби замінити ті, що вигорять, — це розповідав мені мсьє Роше. Було два спеціально призначених офіціанти, які відповідали за свічки. Носячи таці з канапе, вони мали непомітно патрулювати вздовж стін, стежачи за тим, щоби ніде не скапував віск зі свічок і нічого не зайнялось. Я не заздрила нікому зі своїх зайнятих цього вечора колег. Заздрила хіба що Гретхен Барнбрук, яка зараз танцюватиме вальс із Беном.　

Мабуть… Та ні, вона стовідсотково виглядатиме чарівно у своїй абсолютно божественній сукні.