Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 30)

Лукас здебільшого переписав записи Вартових 1782 і 1912 років, адже ці роки, «дорога моя внучко, надто сильно стосуються саме тебе. У 1782-му розбито так званий Флорентійський Альянс і у Внутрішньому Колі викрили зрадника. Хроніки Вартових не дають нам прямої згадки про ці події, але, за записами, ви з Ґідеоном були до цього причетні».　

Я звела очі. Може, це натяк на бал, який я так шукала? Та навіть якщо так, через це я не порозумнішала. «Дякую, любий дідусю», — зітхнула я. Це така ж корисна інформація, як «Стережись канапок із пастормою». Я перегорнула сторінку.　

— Ти тільки не лякайся, — почувся голос за моєю спиною.　

Цю фразу точно потрібно внести до списку останніх фраз, які доводиться почути прямо перед смертю (одразу ж після «Та він не заряджений» і «Це ж просто гра»). Звісно, я тут же страшенно злякалася.　

— Та це всього лише я.　

За канапою стояв Ґідеон і зарозуміло посміхався мені. Від його погляду я почала дивно почуватися і в мені завирували суперечливі почуття, контролювати які я не могла.　

— Містер Вітмен вважає, що зараз моя скромна компанія тобі не зашкодить, — невимушено мовив Ґідеон, — а я раптом згадав, що тут терміново треба поміняти лампочку.　

Він підкинув лампочку до стелі, немов справжній жонглер, впіймав її та граційно опустився на канапу поруч зі мною.　

— А в тебе тут затишно. О, кашемірове покривало! І виноград. Гадаю, місіс Дженкінс тебе явно любить.　

Та я весь час не зводила очей з його блідого гарного обличчя, намагаючись опанувати себе та заспокоїтися. І спромоглася лише закрити «Анну Кареніну».　

Ґідеон уважно спостерігав за мною, його погляд ковзав по моєму чолі, вниз до очей і потім до рота. Я хотіла відвернутися і відсунутися від нього, але водночас мені не вистачало його погляду, бо я й далі зачаровано витріщалася на нього, немов кролик на удава.　

— Може, скажеш мені хоча б «привіт»? — запитав він і подивився мені в очі. — Навіть якщо ти на мене досі сердишся.　

При цьому куточки його губ глузливо підскочили догори, і це вивело мене із заціпеніння.　

— Дякую, що нагадав.　

Я відгорнула волосся з чола, випростала спину і знову відкрила книгу, цього разу десь на початку. Просто ігноруватиму його — хай не думає собі, що між нами все добре.　

Але Ґідеона не так просто було спекатися. Він поглянув на стелю:　

— Щоб замінити цю лампочку, мені доведеться ненадовго вимкнути світло. На якийсь час тут буде темно.　

Я мовчала.　

— Маєш ліхтарика?　

Я нічого не відповіла.　

— З іншого боку, сьогодні лампочка, здається, світить цілком стерпно. Може, хай уже буде, як є?　

Я відчувала на собі його погляд, він немов торкався мене, але я й далі вперто витріщалася в книгу.　

— Гм, можна мені трохи твого винограду?　

І тут мені терпець увірвався.　

— Авжеж, бери, тільки дай мені спокійно почитати! — пирхнула я. — І замовкни, гаразд? Мені зовсім не хочеться заводити тут із тобою балачки.　

Якийсь час Ґідеон мовчки їв виноград. Я перегорнула сторінку, хоча не прочитала ані слівця.　

— Мені сказали, що вже сьогодні зранку в тебе побували відвідувачі, — він заходився жонглювати двома виноградинами. — Шарлотта щось говорила про таємничу скриню.　

Так он у чім сила, що кобила сива. Я поклала книгу на коліна.　

— Отже, ти все правильно почув про балачки?　

Ґідеон широко посміхнувся.　

— Агов, але ж це зовсім не балачки. Мені цікаво, чому це раптом Шарлотта вирішила, що в тебе може бути щось таке, що тобі передали Люсі й Пол.　

Ага, він тут, щоб вивідати щось у мене, це ж ясно як білий день. Можливо, за наказом Фалька чи ще когось. «Будь до неї лагідніший, тоді вона точно видасть усі таємниці». Вважати жінок дурепами — це, напевно, така сімейна риса де Віллерзів.　

Я перекинула ноги на канапу і вмостилася на турецький лад. Отакій роздратованій мені було значно легше дивитися йому в очі, у мене навіть губа не тремтіла.　

— Краще спитай Шарлотту, як це спало їй на думку, — холодно сказала я.　

— Я вже питав. — Ґідеон так само всівся по-турецькому.　

Тепер, сидячи одне проти одного на цій канапі, ми нагадували двох індіанців. Цікаво, чи існує щось абсолютно протилежне люльці миру?　

— Вона гадає, що ти якимось чином роздобула вкрадений хронограф, а брат, сестра, ваша бабця-тітка і навіть дворецький допомагають тобі це приховувати.　

Я похитала головою.　

— Не думала, що колись таки скажу тобі це, але Шарлотта, вочевидь, має бурхливу уяву. Щойно вона побачила, як по хаті пронесли стару скриню, так у неї одразу стріха поїхала.　

— І що ж було в тій скрині? — запитав він, ніби не вельми зацікавившись. Люди добрі, як усе передбачувано!　

— Нічого! Ми використовуємо цю скриню замість картярського столу, коли граємо в покер. — Мені самій ця думка так сподобалася, що я не могла не посміхнутися.　

— Аризонський голдем? — уточнив Ґідеон, уже пожвавившись.　

Ха-ха.　

— Техаський голдем[27], — сказала я.　

Невже він думає, що мене можна вивести на чисту воду за допомогою такого дешевого трюку! Тато Леслі навчив нас грати в покер, коли нам було по дванадцять. Він чомусь вважав, що дівчатка зобов’язані вміти грати в покер, чому — він нам так і не сказав. Проте завдяки йому ми знали всі хитрощі й неперевершено блефували. Леслі досі нишком чухала ніс, коли отримувала хорошу карту, щоб я теж була в курсі.　

— В «омаху»[28] теж граємо, але рідше. Ну ти ж розумієш, — я нахилилася до нього і довірчим тоном правила далі, — азартні ігри в нас удома заборонені — моя бабуся встановила жорсткі правила. Чесно кажучи, ми почали грати, аби зробити їй наперекір: тітка Медді, містер Бернард, Нік і я. Для нас це страшенно весело.　

Ґідеон підвів брову. Скидалося на те, що його вразило це зізнання. Тут я на нього не ображалася.　

— Можливо, леді Аріста має рацію, бо всі вади походять від азартних ігор, — продовжувала я. Зараз я почувалася у своїй стихії. — Спочатку ми грали тільки на лимонні льодяники, та потім ставки зросли. Мій брат програв усі свої кишенькові гроші минулого тижня. Ох, якби леді Аріста дізналася про це! — Я ще трохи нахилилась уперед і глянула Ґідеону прямо в очі. — Тож, будь ласка, не викажи нас Шарлотті, бо вона одразу ж нас викриє. Ліпше вже хай вигадує свої історії про вкрадені хронографи!　

Задоволена власною винахідливістю, я всілась на місце.　

Ґідеон нібито повірив. Деякий час він спостерігав за мною мовчки, а потім зненацька простягнув руку і погладив мене по волоссю. Це враз порушило мій спокій.　

— Припини! — Він, либонь, готовий був застосувати будь-які засоби, аби все розвідати. От же ж «ге» на паличці. — Що ти взагалі тут робиш? Мені не потрібна компанія. — Ці слова прозвучали менш уїдливо, ніж мені хотілось, я говорила радше плаксиво. — Невже тобі не треба бігти виконувати таємні доручення та збирати кров мандрівників у часі?　

— Це ти про вчорашню «Операцію Шаровари»? — Він облишив пестити моє волосся, але тепер узяв одне пасемко і бавився ним. — Її виконано. Кров леді Берлі вже міститься в хронографі. — Якусь хвилю його погляд ковзнув повз мене вдалину, але потім хлопець опанував себе. — Бракує тільки леді Тілні, Люсі й Пола. Проте нам не відомий основний час перебування Люсі й Пола, а також із якими іменами вони там живуть, тож це ще треба з’ясувати. А от про кров леді Тілні я подбаю вже завтра вранці.　

— Я думала, в тебе виникли певні сумніви, що ця справа не така вже й добра, — сказала я, звільняючи волосся з його руки. — Що, коли Люсі й Пол мають слушність і Коло Дванадцяти не мусить замкнутися? Ти ж сам казав, що це можливо.　

— Так і є. Але я не збираюся доповідати про це Вартовим. Ти — єдина, кому я це сказав.　

Ач, який хитрий психологічний хід! «Ти — єдина, кому я довіряю».　

Але я теж можу хитрувати, якщо захочу (чого варта ця історія з покером!).　

— Люсі й Пол говорили, що довіряти графові не можна. Це може призвести до чогось лихого. Ти в це віриш?　

Ґідеон похитав головою. Його обличчя несподівано стало серйозним і напруженим.　

— Ні, мені не здається, що він лихий. Я тільки думаю, що… — він затнувся. — Я думаю, що він підпорядковує благополуччя однієї людини загальному добру.　

— Навіть власне?　

Він не відповів і знову простягнув руку. Цього разу він накрутив мої кучері на палець, як на бігуді. Нарешті промовив:　

— Ось припустимо, що ти можеш зробити якесь сенсаційне відкриття: винайти ліки від раку та СНІДу і геть усіх хвороб. Але в ім’я цього тобі потрібно відправити на смерть одну людину.　

Хтось повинен померти? Невже саме тому Люсі й Пол украли хронограф? Тому, що ціна здалася їм занадто високою, почула я слова моєї мами. Ціна — це людське життя? У моїй пам’яті відразу ж спливли сцени з фільмів — перевернуті хрести, людські жертвоприношення й чоловіки в каптурах, які бубонять собі під ніс якісь таємничі заклинання. В принципі, на Вартових ці дядьки не надто скидалися, за певним винятком, звичайно.　

Ґідеон дивився на мене вичікувально.　

— Пожертвувати життям одного заради порятунку багатьох? — пробурмотіла я. — Ні, я гадаю, ціна занадто велика. Просто з прагматичних міркувань. А ти як думаєш?