Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 17)

Він завмер із випростаною рукою, але я не поспішала наближатися, аби він до пуття не розгледів мій поріз.　

— Я й сам не до кінця впевнений, що це все означає, — сказав Ґідеон і розгублено, як Лукас, докинув: — Дай мені трохи більше часу.　

— Усім потрібен час, — кинула я на ходу, наближаючись до ательє мадам Россіні. До виходу залишалося кілька хвилин. — Бувай, Ґідеоне. До завтра, на жаль.　

Глибоко в душі я хотіла, щоб він мене зупинив, але Ґідеон навіть не намагався, просто закляк на місці, а я попрямувала геть. Мені так кортіло побачити вираз його обличчя, але я опанувала себе і не обернулася. Це було б ні до чого, бо очі мої знову опинилися на мокрому місці.　

Біля дверей на мене чекав Нік.　

— Нарешті! — вигукнув він. — Я хотів почати без тебе, але містер Бернард сказав, що нам слід почекати на тебе. Він поламав змивний бачок у блакитній ванній і скаржиться всім, що мусить тепер знімати плитку і розбирати труби. А потаємні двері ми замкнули зсередини. Хитрий план, еге ж?　

— Вельми хитрий.　

— Та за годину повернуться леді Аріста й тітка Гленда і напевно накажуть містерові Бернарду відкласти усі роботи на завтра.　

— Нам не можна гаяти часу, — я пригорнула брата до себе й цьомкнула в скуйовджену руду маківку.　

Якщо не зволікати, ми можемо встигнути.　

— Ти ж нікому не розбовкав?　

Нік підняв на мене очі, в яких читалася провина.　

— Лише Кароліні. Вона має шосте чуття, коли щось затівається без неї, і чіпляється, як реп’ях. Але вона мовчатиме як риба, ще й відволікатиме маму, тітку Гленду й Шарлотту.　

— Шарлотту передусім, — сказала я радше собі, ніж Ніку.　

— Усі нагорі в їдальні, мама запросила Леслі приєднатися до вечері.　

Вечеря вже, власне, закінчувалася. Тітка Медді умостилася у фотелі біля каміна, підібгавши під себе ноги, а містер Бернард і мама прибирали зі столу. Всі нам дуже зраділи. Себто всі, крім Шарлотти. Або вона вміло маскувала свою радість.　

Ксемеріус звісився з люстри і зарепетував як на пожежу:　

— Нарешті з’явилася! Я мало не здох від нудьги.　

їжа ширила такі смачні пахощі, а мама так умовляла мене попоїсти, що ще мить — і я б здалася. Мама відклала для мене теплої печені, проте я, зібравшись на силі, героїчно відмовилася, збрехавши, що вже поїла в Темплі. Така нахабна брехня змусила мій шлунок стиснутися від обурення. На жаль, зараз я аж ніяк не могла дозволити собі подібну розкіш — марнувати час, щоб набити шлунок.　

Леслі посміхнулася мені.　

— Печеня була — аж губи злипаються. Було так смачно, що я мало язика не проковтнула. Тим паче, що моя мама влаштовує нині нові експерименти з їжею: якась суперкорисна хряцалка, від якої і наш пес верне носа.　

— Дивно, на вигляд ти цілком… гм… вгодована, — пустила шпильку Шарлотта. З її охайної зачіски вибилися кілька кучериків і чарівно облямували її обличчя, надавши їй просто фантастичного вигляду. Незбагненно, як може поєднуватися така врода і підступність.　

— Пощастило ж тобі. Я теж хочу собаку, — сказала Кароліна Леслі. — Або якесь інше звірятко.　

— У нас же є Нік, — підкусила Шарлотта. — Це так, наче тримати вдома мавпочку.　

— А ще в нас є справжній отруйний павучок у твоїй особі, — докинув Нік.　

— Респект, малий! — озвався з люстри Ксемеріус і поплескав крилами. — Круто відшив!　

Мама допомагала містерові Бернарду складати посуд.　

— Кароліно, ти чудово знаєш, що ми не можемо мати хатнього улюбленця, бо в тітки Ґленди алергія на тварин.　

— Я згодна і на лисого гризуна, взагалі безшерстого, — зауважила Кароліна. — Краще вже таке, ніж нічого.　

Шарлотта було розтулила рота, але змовчала, бо мало що тямила в лисих домашніх гризунах.　

Бабуся Медді (чи то тітка, як ми її частіше називали) поворушилась у своєму затишному фотелі й сонно тицьнула пальцем собі в круглу рожеву щоку.　

— Ґвендолін! Іди поцілуй бабуню! Шкода, що ми так рідко бачимося. Після обіду ти мені знову наснилася, і, правду кажучи, не дуже добре…　

— Розкажеш мені свій сон пізніше? — Цілуючи її в щоку, я потай прошепотіла: — І, будь ласка, займи чимось Шарлотту, щоб вона, не дай Боже, не пішла у блакитну ванну.　

Тітка Медді заусміхалась, показавши ямочки на щоках, і змовницьки мені підморгнула. Дрімоту наче вітер розвіяв.　

Мама призначила сьогодні зустріч з якоюсь приятелькою, тому нарешті мала піднесений настрій. Більше ніяких зітхань і занепокоєних поглядів у мій бік. А до всього ще й дозволила Леслі затриматись у нас та жодного разу не згадала про те, як небезпечно їздити ночами в автобусах. Доля нам посміхалася: Ніку дозволили допомагати містерові Бернарду ремонтувати змивний бачок до переможного кінця. Тільки Кароліні не пощастило — її відправили спати.　

— Але я теж хочу подивитися, як вони дістануть скр… зливну систему, — рюмсала вона, вичавлюючи з себе сльози, але мама була невблаганною.　

— Я теж збираюся на боковеньку, — сказала Кароліні Шарлотта. — Почитаю хорошу книгу — і ляжу.　

— Ага, «У тіні вампірського пагорба» Брема Стокера, — зубоскалив Ксемеріус, — вона вже дісталася сторінки 413, на якій ще не вбитий Крістофер Сент-Ів звабив гарненьку Мері Лу.　

Я кинула грайливий погляд на горгулью, та він, на мій подив, трохи засоромився.　

— Чесне слово, я тільки застромив туди носа, — виправдовуючись, мовив він і спурхнув з люстри на підвіконня.　

Тітка Медді скористалася словами Шарлотти:　

— Люба моя! А я гадала, що ми посидимо в музичній кімнаті, — сказала вона. — Пограємо в скрабл абощо.　

Шарлотта завела очі вгору.　

— Минулого разу ми змушені були відсторонити тебе від гри, бо ти нас переконувала у тому, що існує слово «кітбол».　

— Авжеж, чом би й ні. Це всього лише «кіт болотяний», — тітка Медді підвелася і взяла Шарлотту за руку. — Але сьогодні цього не буде, я тобі кажу.　

— Так, а ще додай, будь ласка, до цього списку «весноптаха» і «корову-фреш», — сказала Шарлотта.　

— Звісно, весноптах уже точно існує, лопушенція, — заявила тітка Медді й лукаво мені підморгнула.　

Перш ніж піднятися з Леслі до своєї кімнати, я обняла маму. — А, забула передати тобі привіт від Фалька де Віллерза. Він цікавився, чи є у тебе кавалер.　

Напевно, краще було почекати з цією новиною, поки Шарлотта й тітка Медді не підуть у музичну кімнату. Бо обидві враз зупинилися як укопані та допитливо подивилися на маму.　

— Е-е-е… — трохи зашарілася мама. — І що ти відказала?　

— Що ти вже хтозна-скільки не ходиш на побачення, бо твій останній кавалер постійно чухався, коли думав, що ніхто його не бачить.　

— Що? Ти ж про це не розповіла?!　

Я розсміялася.　

— Ні.　

— О, ви говорите про того гарненького банкіра, якого тобі знайшла Аріста? Містера Сверботу? — згадала тітка Медді. — У нього воші, без сумнівів.　

Леслі захихотіла.　

— Не Свербота, а Сверботто, тітко Медді, — у мами нервово тремтіли руки. — Добре, що я тоді не знала про вошей. Ну і що ж ти йому все-таки відповіла? Я маю на увазі Фалька.　

— Нічого, — знизала плечима я. — Якщо хочеш, наступного разу я спитаю, чи він уже в певних руках.　

— Утримайся, будь ласка, — сказала мама і, посміхнувшись, додала: — Він ні з ким не зустрічається. Мені сказала подруга, у якої є подруга, яка є його близькою подругою… але мене це анітрохи не обходить.　

— Дідька лисого! — озвався Ксемеріус. Він злетів із підвіконня і після кількох кружлянь залою плюхнувся в центрі обіднього столу. — Ходімо, нарешті!　

За півгодини Леслі вже знала всі останні події, а Кароліна пригортала до грудей справжню плетену вінтажну свинку з 1929 року. Дізнавшись, де я розжилась таким дивом, сестричка розтанула і хотіла назвати поросятко «Маргрет» на честь леді Тілні. Коли пристрасті вляглися, Кароліна з посмішкою заснула, обійнявши плетену іграшку.

Будинок стрясали удари кувалди й сокири містера Бернарда, тож нічого було й думати про таємничість. До того ж непомітне перенесення скрині в мою кімнату містером Бернардом і Ніком провалилося: їх навшпиньки наздогнала тітка Медді.　

— Вона заскочила нас на сходах, — виправдовувався Нік.　

— І впізнала цю скриню, — пожвавішала тітка Медді. — Це скриня мого брата. Не один рік вона припадала пилом у бібліотеці, а потім раптом — незадовго до його смерті — як крізь землю провалилася. Гадаю, я маю право дізнатися, для чого вона вам.　

Містер Бернард зітхнув.