Карлос Сафон – Володар Туману (страница 8)

— Це ти привіз її сюди, а не я, — відказав він, по-котячому хитро всміхаючись.

— У воду! — відрубав Макс. — Тобі не завадить.

Алісія обернулася й насмішкувато подивилася на хлопців, схожих на двох водолазів.

— Які красені! — не втрималася вона від сміху.

Макс і Роланд глянули один на одного крізь окуляри для підводного плавання.

— І останнє,— уточнив Макс, — я ніколи не робив цього раніше. Не плавав під водою. Звісно, я плавав у басейнах, але не певен, що зможу…

Роланд закотив очі.

— Ти вмієш дихати під водою? — спитав він.

— Кажу тобі, я ніколи не плавав під водою.

— Якщо ти вмієш затримувати дихання у воді, то вмієш плавати під водою, — пояснив Роланд.

— Будьте обережні,— озвалася Алісія. — Слухай, Максе, ти певен, що це добра ідея?

— Нічого не станеться, — запевнив Роланд і, обернувшись до Макса, поплескав того по плечу. — Спочатку ви, капітане Немо.

Макс уперше в житті занурився під воду в морі — й перед його ошелешеними очима відкрився світ світла й тіней, який перевершував усе, що він міг уявити. Сонячне проміння проникало сюди таким собі ясніючим серпанком, що повільно погойдувався на хвилях, і поверхня перетворилася на помутніле танцююче дзеркало. Макс іще на кілька секунд затамував подих, а тоді сплив, щоб набрати повітря. За кілька метрів оддалік Роланд уважно стежив за ним.

— Усе гаразд?

Підбадьорений Макс ствердно кивнув.

— От бачиш! Це просто. Пливи поруч зі мною, — з цими словами Роланд знову занурився у воду.

Макс востаннє кинув погляд на берег і побачив, що Алісія, усміхаючись, махає йому рукою. Він також помахав їй рукою й швидко пірнув услід за приятелем. Роланд вів його туди, де берег здавався далеким, хоча Макс знав, що до нього заледве тридцять метрів. У морі відстань збільшується. Торкнувшись Максової руки, Роланд показав на дно. Ковтнувши повітря, Макс, притримуючи окуляри, занурив голову у воду. За кілька секунд його очі призвичаїлися до слабкого підводного напівмороку, і лише після цього він зміг замилуватися видовищем остова потонулого корабля, що лежав на боці, огорнутий чарівним примарним світлом. Корабель був метрів п’ятдесят завдовжки, а може, й більше; від носа і до лляла[2] в його корпусі зяяв глибокий пролам. Відкритий над остовом канал скидався на чорну бездонну рану, заподіяну гострими кам’яними пазурами. На носі, під мідяним шаром іржі й водоростей, можна було прочитати назву корабля: «Орфей».

Скидалося на те, що «Орфей» свого часу був радше вантажним, а не пасажирським судном. Його тріснуту сталь оповивали невеликі водорості, але, як і казав Роланд, довкола не плавала жодна риба. Приятелі обпливли корабель уздовж поверхні, зупиняючись кожні шість-сім метрів, щоб уважно роздивитися рештки аварії. Роланд попередив, що корабель лежить на десятиметровій глибині, але звідси ця відстань здавалася Максові безкінечною. Хлопець запитував себе, як це Роландові вдалося підняти всі ті предмети, які він бачив у його халабуді на березі. Мовби прочитавши його думки, приятель зробив йому знак зачекати на поверхні, а сам занурився, сильно б’ючи по воді ластами.

Макс дивився на Роланда, котрий опускався, поки не торкнувся кінчиками пальців остова «Орфея». Діставшись корабля, Роланд, обережно хапаючись за виступи на його борту, дерся туди, де був капітанський місток. Зі свого місця Макс розгледів штурвал та інше спорядження. Роланд доплив до отвору, що вів до капітанського містка, — двері були зірвані й лежали неподалік, — і потрапив на корабель. Макс відчув занепокоєння, дивлячись, як приятель зникає всередині затонулого корабля. Поки Роланд плавав уздовж капітанського містка, хлопець не зводив очей з отвору, запитуючи себе, що зможе вдіяти він, коли раптом щось трапиться. За кілька секунд Роланд з’явився знову й швидко поплив до нього, залишаючи позаду себе гірлянди бульбашок. Макс вистромив голову з води й глибоко вдихнув повітря. Лице Роланда з’явилося в метрі від нього, воно сяяло усмішкою.

— Сюрприз! — вигукнув він.

Макс завважив, що приятель тримає щось у руці.

— Що це? — запитав Макс, позираючи на дивний металевий предмет, який Роланд роздобув у рубці.

— Секстант.

Макс здивовано звів брови. Він гадки не мав, що це.

— Секстант — така штука, яку використовують, щоб узнати місцезнаходження корабля в морі,— пояснив Роланд; після того, як хлопцеві довелося майже на хвилину затамувати подих під водою, голос його лунав уривчасто. — Я знову опущуся. Потримай його.

Макс хотів був заперечити, але Роланд швидко зник під водою, не давши Максові й рота розтулити. Той глибоко вдихнув повітря та знову опустив голову під воду, щоб стежити за зануренням Роланда. Цього разу приятель плив уздовж остова до корми. Макс поплив на поверхні, повторюючи маршрут Роланда. А той уже наблизився до одного з ілюмінаторів і спробував зазирнути всередину. Макс затамував подих, поки не відчув, що легені в нього аж палають, а тоді випустив із себе все повітря, готовий знову винирнути й ковтнути нову порцію.

А проте в останню мить його очі завважили щось таке, що змусило його заціпеніти. У підводному мороці течія погойдувала старий і подертий прапор, здійнятий на щоглі на кормі «Орфея». Макс уважна обдивився прапор і впізнав ледь помітний символ: обведену колом шестикутну зірку. Хлопець відчув, як по його тілу пробіг морозець. Він уже бачив цю зірку на ґратчастій брамці саду статуй.

Роландів секстант випав у нього з рук і поринув у темряву. Охоплений невиразним страхом Макс швидко поплив до берега.

За півгодини, сидячи в затінку на ґанку халабуди, Роланд і Макс дивилися, як Алісія збирає на березі серед каміння старі мушлі.

— Ти певен, що вже бачив цей символ, Максе?

Макс ствердно хитнув головою.

— Часом під водою речі здаються інакшими, ніж є насправді,— проказав Роланд.

— Я знаю, що бачив, — урвав його Макс. — Зрозумів?

— Зрозумів, — здався Роланд. — Ти бачив той самий символ, що й, як ти кажеш, є на тому дивному цвинтарі за вашим домом. Ну то й що?

Скочивши на ноги, Макс напустився на приятеля.

— Ну то й що? Повторити тобі всю історію?

Останні двадцять п’ять хвилин Макс розповідав Роландові про все, що бачив у саду статуй, а також про плівку Якоба Фляйшмана.

— Не варто, — сухо відповів Роланд.

— Чому ж ти мені не віриш? Гадаєш, я все це вигадав?

— Я не сказав, що не вірю тобі, Максе, — Роланд усміхнувся Алісії, яка повернулася з прогулянки берегом із повною мушель сумочкою. — Поталанило?

— Це не берег, а справжнісінький музей, — відповіла Алісія, потрусивши сумочкою, аж мушлі забряжчали.

Макс нетерпляче закотив очі.

— То ти мені віриш? — втупився він у Роланда.

Приятель, дивлячись на нього, трохи помовчав.

— Я вірю тобі, Максе, — озвався він нарешті, поглядаючи кудись за обрій, не в змозі приховати тінь смутку, що відбилася на його обличчі. Алісія завважила, що Роланд змінився на лиці.

— Макс казав, що твій дідусь плив на цьому кораблі в ніч, коли той потонув, — вона поклала руку хлопцеві на плече. — Це правда?

Роланд відповів манівцем.

— Дідусь єдиний залишився живий.

— А що сталося? — запитала Алісія. — Вибач, може, ти не хочеш про це говорити…

Роланд заперечливо похитав головою й усміхнувся.

— Ні, байдуже…

Макс очікувально дивився на нього.

— І справа не в тому, що я не вірю в твою історію, Максе. Просто це вже не вперше мені розповідають про цей символ.

— А хто ще бачив його? — Макс аж рота роззявив од подиву. — Хто розповідав тобі про нього?

Роланд усміхнувся.

— Дідусь. Ще коли я був хлопчиськом, — мовив він і показав рукою на халабуду. — Холоднішає. Зайдімо всередину, я переповім вам історію цього корабля.

Спершу Ірині здалося, ніби знизу до неї долинув голос матері. Андреа Карвер часто розмовляла сама з собою, снуючи туди-сюди по дому, і нікого з родини не дивувала ця материна звичка висловлювати вголос свої думки. Однак за мить Ірина побачила у вікно, що матір прощається з батьком: Максимільян Карвер саме зібрався поїхати до селища з одним із перевізників, котрі кілька днів тому допомогли їм дістатися з речами сюди зі станції. Ірина зрозуміла, що вона в будинку сама, а отже голос, який щойно їй почувся, був лише оманою. Але вона знову розчула його, цього разу в своїй кімнаті,— це був наче шепіт, що проникав крізь стіни.

Голос, здавалося, долинав із шафи й нагадував якесь віддалене бурмотіння — слова було неможливо розібрати. Вперше відтоді, як вони переїхали в будинок на узбережжі, Ірина відчула страх. Вона втупила погляд у темні зачинені дверцята шафи й пересвідчилася, що в шпарині стирчить ключ. Довго не роздумуючи, Ірина метнулася до шафи й квапливо повернула ключ, міцно-преміцно замкнувши дверцята. Тоді відступила на кілька кроків і глибоко зітхнула. Аж раптом їй знову почувся той самий звук, і дівчинка збагнула, що це був не один голос, а кілька голосів, які бурмотіли водночас.

— Ірино! — гукнула знизу Андреа Карвер.

Рідний голос матері вивів дівчинку із заціпеніння.

Її огорнуло відчуття спокою.

— Ірино, якщо ти нагорі, спустися на хвильку — мені потрібна твоя допомога.

Ніколи в житті Ірина так не хотіла допомогти матері, як зараз, хоч би яке доручення на неї чекало. Вона вже намірялася побігти сходами вниз, коли хвиля холодного повітря війнула їй в обличчя, несподівано увірвавшись до приміщення, і двері кімнати різко зачинилися. Ірина підбігла до них і спробувала зсунути з місця клямку, але ту наче заклинило. Марно намагаючись відімкнути двері, дівчинка чула, як за її спиною повільно прочиняються дверцята шафи й сміються голоси, линучи з глибин дому.