Карлос Сафон – Володар Туману (страница 11)

Однак того ранку море вирувало, мов темна бездонна водойма. Вдивляючись у його непроникну поверхню, Віктор Крей згадував останні двадцять п’ять років, проведені на цьому власноруч побудованому маяку. Озираючись назад, він відчував кожен із тих років як важку кам’яну брилу на своїх плечах.

З плином часу таємна тривога безкінечного чекання змушувала його думати про те, що, можливо, все це було ілюзією, й нав’язлива ідея, що не давала йому спокою, перетворила його на вартового, котрий чатує на загрозу, яка існує лише в його уяві. Але сни знову поверталися. Примари минулого прокинулися від багатолітнього летаргічного сну й сновигали у звивинах його мозку. А разом із ними повернувся й страх того, що тепер він занадто старий і слабкий, щоб зустрітися віч-на-віч зі своїм давнім ворогом.

Уже багато років він спав заледве дві-три години за день; решту часу проводив практично сам на маяку. Його внук Роланд зазвичай кілька ночей на тиждень спав у своїй халабуді на березі, тож бували дні, коли вони проводили разом щонайбільше кілька хвилин.

Ця віддаленість од власного внука, на яку Віктор Крей прирік себе добровільно, принаймні дарувала йому відносний спокій духу; доглядач маяка був певен, що біль, який відчуває він через неможливість розділити з хлопцем ці роки життя, був ціною, яку він мусив заплатити за безпеку та майбутнє щастя Роланда.

Попри все, щоразу, спостерігаючи з верхівки маяка, як хлопець пірнає у воду поблизу «Орфея», старий відчував, що у нього холоне серце. Він ніколи не хотів, щоб Роланд знав про це, і відтоді як той був іще зовсім маленький, відповідав на його запитання про корабель і про минуле, намагаючись не говорити неправди й водночас не втаємничувати хлопця у справжній перебіг подій. Напередодні, дивлячись на Роланда та його нових приятелів, коли ті були на березі, він запитував себе, чи не була така поведінка серйозною помилкою.

Поринувши в ці роздуми, він затримався на маяку довше, ніж зазвичай уранці. Здебільшого він повертався додому до восьмої. Глянувши на годинника, Віктор Крей пересвідчився, що вже перейшло за пів на одинадцяту. Він спустився з вежі крученими металевими сходами й попрямував додому, щоб поринути в сон на ті кілька годин, які дозволяв йому його організм. Дорогою він завважив велосипед Роланда та зрозумів, що хлопець приїхав спати сюди.

Старий увійшов у дім, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити онука, однак Роланд чекав на нього в їдальні, вмостившись в одному зі старих крісел.

— Мені не спиться, дідусю, — всміхнувся Роланд до старого. — Спав пару годин, як убитий, а тоді зненацька прокинувся і вже не міг заснути.

— Мені це знайомо, — відказав Віктор Крей, — але я знаю, що слід робити в таких випадках.

— А що? — запитав Роланд.

Лице старого освітилося лукавою усмішкою, яка робила його на шістдесят років молодшим.

— Куховарити. Ти голодний?

Роланд обдумав запитання. Правду кажучи, на згадку про грінки з маслом, мармеладом і вареними яйцями у нього забурчало в животі. Не роздумуючи довго, він ствердно хитнув головою.

— Гаразд, — мовив Віктор Крей. — Будеш кухарчуком. Ходімо.

Роланд пішов із дідусем на кухню, приготувавшись виконувати його настанови.

— Оскільки я інженер, — пояснив Віктор Крей, — я смажитиму яєчню. А ти приготуй грінки.

За лічені хвилини дідусь з онуком наповнили кухню димом й напахали дім чарівним ароматом щойно зготовленого сніданку. Потім вони сіли один навпроти одного за кухонний стіл і цокнулися великими склянками, наповненими свіжим молоком.

— Сніданок людей, котрі мають рости, — пожартував Віктор Крей, з удаваною люттю накидаючись на першу грінку.

— Вчора я був на кораблі,— пробурмотів Роланд, опустивши очі.

— Знаю, — дідусь, усміхаючись, продовжував жувати. — Є якісь новини?

Роланд якусь мить вагався, тоді відсунув склянку й подивився на усміхненого старого, який намагався вдавати безтурботність.

— Гадаю, відбувається щось недобре, дідусю, — нарешті проказав він, — щось таке, що пов’язане зі статуями.

Віктор Крей відчув, що до горла йому підкочується клубок. Він припинив жувати й відсунув недоїдену грінку.

— Цей мій приятель Макс дещо бачив, — провадив Роланд.

— Де живе твій приятель? — спокійним голосом запитав старий.

— У колишньому будинку Фляйшманів на узбережжі.

— Будь ласка, Роланде, розкажи мені про все, що ви з друзями бачили, — повільно проказав Віктор Крей.

Роланд стенув плечима і переповів усе, що трапилося за останні дні, починаючи від знайомства з Максом і закінчуючи минулою ніччю.

Завершивши оповідь, він подивився на дідуся, намагаючись прочитати його думки. Старий незворушно усміхався йому своєю заспокійливою усмішкою.

— Закінчуй снідати, Роланде.

— Але… — запротестував хлопець.

— А потім, коли доїси, вирушай по своїх приятелів і привези їх сюди. Нам треба багато про що поговорити.

Об 11.34 того ранку Максимільян Карвер зателефонував із лікарні, щоб повідомити дітям останні новини. Стан маленької Ірини поступово покращувався, однак лікарі поки не наважувалися гарантувати, що небезпека минулася. Алісія пересвідчилася, що батьків голос спокійний і найгірше вже позаду.

За п’ять хвилин телефон задзвонив знову. Цього разу це був Роланд, він телефонував із селищної кав’ярні. Опівдні вони всі троє зустрінуться біля маяка. Поклавши слухавку, Алісія згадала чарівну усмішку, яку Роланд адресував їй минулої ночі на березі моря. Вона всміхнулася сама до себе й вийшла на ґанок, щоб повідомити новину Максові. Той, сидячи на березі, дивився на море. На обрії перші спалахи блискавки запалили гірлянду вогників на небеснім склепінні. Алісія попрямувала до берега й сіла поруч із Максом. Прохолодне повітря пощипувало шкіру, і дівчина пошкодувала, що не прихопила светра.

— Телефонував Роланд. Його дідусь хоче нас бачити.

Макс мовчки кивнув, не відводячи очей від моря. Блискавка, розколовши небо, впала на воду.

— Тобі подобається Роланд, еге ж? — запитав Макс, пересипаючи між пальців жменьку піску.

Алісія кілька секунд зважувала братове запитання.

— Так, — відповіла вона. — І здається, я теж йому подобаюся. А що, Максе?

Стенувши плечима, Макс жбурнув жменьку піску туди, де на берег накочувалася хвиля.

— Не знаю, — озвався він. — Просто я думав про те, що казав Роланд, — про війну та інші речі. Його можуть призвати восени… Байдуже. Гадаю, це не моя справа.

Алісія обернулася до молодшого брата і спробувала перехопити його погляд, але він опустив очі. Він так само здивовано зводив брови, як Максимільян Карвер, і в його сірих очах, як завжди, відбивалася прихована енергія.

Алісія обійняла Макса й поцілувала в щоку.

— Ходімо додому, — мовила вона, струшуючи з плаття пісок. — Тут холодно.

Розділ дев’ятий

Коли вони доїхали до початку дороги, що вела вгору, до маяка, Макс відчув: іще мить — і м’язи у нього на ногах розплавляться, наче масло. Перед виїздом Алісія запропонувала взяти й другий велосипед, який досі спав у затінку під навісом, але Макс відмовився від цієї ідеї: він сам повезе сестру, як це робив Роланд напередодні. Проїхавши перший кілометр, Макс почав шкодувати, що козирився.

Мовби відчувши, що Максові буде важко подолати таку довгу відстань, Роланд чекав на них при в’їзді на підйом. Побачивши його, Макс загальмував і дозволив сестрі зіскочити з велосипеда. Він глибоко вдихнув повітря й почав розтирати затерплі від напруги стегна.

— По-моєму, ти скоротився на чотири-п’ять сантиметрів, — мовив Роланд.

Макс вирішив не збивати дихання, відповідаючи на жарт. Алісія, ні слова не кажучи, вмостилася на Роландовому велосипеді, і вони продовжили путь. Макс зачекав кілька секунд, перш ніж знову почати крутити педалі й подертися вгору крутосхилом. Тепер хлопець знав, на що він витратить свою майбутню першу платню: на мотоцикл.

У невеличкій їдальні дому при маяку пахло щойно звареною кавою та люльковим тютюном. Підлога та стіни були з темної деревини; крім великої книжкової шафи і якогось не відомого Максові морського приладдя, тут майже нічого не було. Дров’яна пічка й застелений темною оксамитовою скатертиною стіл, навколо якого стояли старі, оббиті вицвілою шкірою крісла, — ось і вся розкіш, якою оточив себе Віктор Крей.

Роланд знаком запросив приятелів сісти в крісла, а сам умостився на дерев’яному стільці між ними. Вони мовчки чекали хвилин п’ять, вслухаючись у кроки старого на горішньому поверсі.

Нарешті з’явився доглядач маяка. Макс уявляв його не таким. Віктор Крей був чоловіком середнього зросту, з блідою шкірою та густим пасмом посрібленого волосся, що увінчувало лице, на якому не відбивався його справжній вік.

Зелені проникливі очі старого повільно оглянули обличчя брата й сестри, наче намагаючись прочитати їхні думки. Макс нервово усміхнувся, відчувши на собі вивчаючий погляд старого. Віктор Крей відповів йому привітною усмішкою.

— Ви мої перші гості за багато років, — мовив доглядач маяка, сідаючи в одне з крісел. — Вибачте мої звички. Дитиною я вважав усі ці вияви поштивості несосвітенною дурістю, і досі вважаю.

— Ми не діти, дідусю, — завважив Роланд.

— Будь-хто молодший за мене — дитина, — заперечив Віктор Крей. — Ти, певно, Алісія. А ти Макс. Не треба бути надто розумним, щоб здогадатися, еге ж?

Алісія приязно усміхнулася. Вони не були знайомі й двох хвилин, однак дівчину вже зачарувало лукавство старого. Макс тим часом вдивлявся в лице цього чоловіка, намагаючись уявити його самотнього на маяку, де він рік по рік пильнує таємницю «Орфея».