Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 33)
– Скажіть-но мені одну річ, Алісіє. Дуже мені цікаво знати: окрім вашого захоплення світом Парнасу, потягу до знань та інших звичних причин, що насправді приводить вас до цього місця?
Дівчина стенула плечима.
– Спогади, – відказала вона.
Бібліотекар зацікавлено звів брови.
– Спогади дитинства. Про місце, яке приверзлося мені, коли я була на межі життя й смерті. Багато років тому. Собор, побудований із книжок…
– А де це сталося?
– У Барселоні. Під час громадянської війни.
Бібліотекар спроквола кивнув, усміхаючись мовби сам до себе.
– Кажете, це вам приверзлося? Ви впевнені?
– Майже.
– Певні знання підбадьорюють, однак вчимося ми тільки сумніваючись. І ще одне. Настане день, коли вам доведеться нишпорити там, де не можна нишпорити, і збурити все це каламутне болото аж до дна. Я знаю це, тому що ви не перша й не остання, хто приходить сюди з тою самою тінню в очах. І коли настане цей день – а він неодмінно настане, – знайте, що цей будинок таїть у собі набагато більше, ніж здається, і що люди, такі, як я, приходять і відходять, але тут є дехто, хто, можливо, стане вам у пригоді.
Пумарес показав на чорні двері в глибині широкої галереї з арок і стелажів, заставлених книжками.
– За цими дверима – сходи, що спускаються у підземелля Національної бібліотеки. Поверх за поверхом незчисленні переходи провадять до зал, заповнених мільйонами книжок, багато з яких – першодруки. Тільки під час війни до колекції додалося півмільйона надходжень, щоб урятувати їх від вогню. Але це не єдине, що є тут. Гадаю, ви ще не чули легенди про вампіра з палацу на бульварі Реколетос.
– Не чула.
– Але визнайте: початок інтригує.
– Не заперечую. Але невже ви говорите серйозно?
Пумарес підморгнув їй.
– Колись я вам уже казав, що, попри свій вигляд, можу оцінити іронію. Порозмірковуйте добре над цією думкою. І, сподіваюся, ви ніколи не перестанете навідуватися до цього – або подібного – місця.
– Я робитиму це заради вас.
– Краще заради світу, який переживає зараз нелегкі часи. Бережіть себе, Алісіє. Бажаю вам знайти той шлях, який вислизнув від мене.
Відтак, не промовивши більше ні слова, дон Бермео Пумарес востаннє пройшов галереєю дослідників, потім перетнув велику читальну залу й, жодного разу не озирнувшись назад, вийшов із Національної бібліотеки. Опинившись на бульварі Реколетос, він рушив у напрямку до забуття – ще одна краплина в безкрайньому морі поламаних життів, що загубилися в сірості тогочасної Іспанії.
А кілька місяців по тому настав день, коли цікавість Алісії переважила розсудливість, і дівчина вирішила пройти крізь ті чорні двері, щоб поринути в темряву підземель, які ховалися під Національною бібліотекою, і вивідати їхні таємниці.
13
Легенда – це брехня, яку вигадують, щоб пояснити універсальну правду. Місця, де брехня й марева угноюють землю, особливо родючі для її культивування. Першого разу, коли Алісія Ґріс у пошуках легендарного вампіра заглибилася в похмурі коридори сутеренів Національної бібліотеки, то знайшла тільки підземне місто, заповнене сотнями тисяч книжок, які мовчки чекали, обсновані павутиною і відлунням.
Украй рідко життя дозволяє людині прогулятися її власними снами й торкнутися рукою власних спогадів. Йдучи цими коридорами, Алісія не раз зупинялася в півмороці, очікуючи знову почути вибухи бомб і металічне ревіння літаків. Єдиними живими створіннями, яких вона зустріла за кілька годин блукань поверхами підземелля, були два чи три ласі до книг хробачки, що повзали по корінцю збірки Шиллерових поем у пошуках харчу. Спорядившись кишеньковим ліхтариком, купленим у крамниці господарських продуктів «Кальяо», Алісія вторглася до підземних надр бібліотеки вдруге, однак цього разу не натрапила навіть на своїх друзів-хробачків. Натомість через півгодини розвідин виявила коло входу приколоту шпилькою записку, у якій мовилося:
Наступного дня Алісія знову зайшла до крамнички, щоб придбати ще один такий самий ліхтарик і упаковання батарейок. Одягнувши той самий нещасний жакет, дівчина заглибилася в найдальший закуток останнього поверху й сіла перед зібранням творів сестер Бронте, її найулюбленіших письменниць ще з часів патронату «Рібас». Вона дістала сандвіч із маринованою шинкою, який їй приготували в кафе «Хіхон», і пиво, придбане в тому самому закладі, й узялася до їжі. Відтак, натоптавши черево, задрімала.
Розбудили її кроки в темряві, легкі, немов розчерки пера в поросі. Алісія розплющила очі й зауважила шпичаки бурштинового світла, що проймалося крізь стелажі книжок із другого боку коридору. Бульбашка світла переміщувалася поволі, наче медуза. Алісія підвелася й змахнула хлібні крихти з відлог жакета. За кілька секунд із-за рогу з’явилася постать і рушила далі, просто до дівчини, тепер уже швидшим кроком. Найперше, що зауважила Алісія, – це очі, блакитні й призвичаєні до темряви. Бліда, немов сторінки щойно видрукованої книжки, шкіра і пряме, зачесане назад волосся.
– Я принесла вам ліхтарик, – промовила Алісія. – І батарейки.
– Дуже люб’язно з вашого боку.
Голос був хрипкий і незвично різкий.
– Мене звати Алісія Ґріс. А ви, мабуть, Вірхіліо.
– Він самий.
– Це лише проста формальність, проте мушу запитати, чи ви не вампір.
На обличчі Вірхіліо з’явилася дивна усмішка. Алісії він у цю мить здався схожим на мурену.
– Якби я був вампіром, то вже помер би від запаху часнику з вашої канапки.
– То ви не п’єте людської крові?
– Я віддаю перевагу «ТриНаранхусу» [39]. У вас цілий список таких запитань?
– Боюся, я стала жертвою жахливого розіграшу, – відказала Алісія.
– А хто не став? Такою є природа життя. Скажіть-но, чим я завдячую вашому візиту?
– Сеньйор Бермео Пумарес розповів мені про вас.
– Я так і думав. Бібліотечні жарти.
– Він сказав мені, що ви, можливо, допоможете мені, коли настане потреба.
– Потреба настала?
– Я в цьому не певна.
– Отже, не настала. Можна глянути на ліхтарик?
– Він ваш.
Вірхіліо прийняв подарунок і оглянув його.
– Скільки років ви тут працюєте? – поцікавилася Алісія.
– Близько тридцяти п’яти. Я починав ще зі своїм батьком.
– Ваш батько теж мешкав у цих глибинах?
– Мабуть, ви плутаєте нас із родиною ракоподібних.
– Так починається легенда про вампіра-бібліотекаря?
Вірхіліо весело розсміявся. Сміх його був наче наждачний папір.
– Такої легенди ніколи не існувало, – заявив він.
– Сеньйор Пумарес вигадав її, щоб пошити мене в дурні?
– Якщо бути точним, то вигадав її не він. Він лише взяв її з роману Хуліана Каракса.
– Ніколи не чула про такого письменника.
– Майже ніхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовірно захопливий. У ньому розповідається про диявольського вбивцю, що ховається в підземеллях Національної бібліотеки в Парижі й використовує кров своїх жертв, щоб написати демонічну книгу, за допомогою якої він сподівається викликати сатану. Сама насолода. Якщо мені вдасться розшукати цю книжку, я дам вам її почитати. Скажіть-но мені, ви з поліції чи з чогось на такий самий кшталт?
– Із чогось на такий самий кшталт.
Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.
– Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?
– Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.