Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 30)
– Не говоріть так.
– Розкажи мені, Мерседес. Те, що ти розповіси, залишиться між нами. Даю тобі слово.
Мерседес поглянула на неї очима, затуманеними слізьми. Алісія стисла її руку.
– Мені було років сім чи вісім, точно не пригадую. Я ходила до Школи черниць у Мадриді. Над вечір, коли уроки закінчувалися, батькові охоронці приїжджали, щоб забрати мене. Ми з дівчатами чекали у внутрішньому дворику, обсадженому кипарисами, коли батьки чи слуги з’являться по нас. О пів на шосту. Та сеньйора приходила багато разів. Вона завжди стояла за ґратами воріт і дивилася на мене. Часом усміхалася мені. Я не знала, хто ця жінка. Але вона приходила майже щодня. Знаками показувала, щоб я підійшла до неї, та я боялася. Одного дня батькові охоронці затрималися. Щось там сталося у Мадриді, в середмісті. Я пам’ятаю, як машини приїжджали, забирали інших дівчат, аж доки я не лишилася одна. Я не знаю, як це сталося, але коли одна з машин виїжджала, тій сеньйорі вдалося дістатися всередину. Вона підбігла і впала навколішки переді мною. Потім обійняла мене і зайшлася плачем. Стала мене цілувати. Я налякалася й закричала. Прибігли черниці. З’явилися охоронці, і я пам’ятаю, як двоє чоловіків схопили ту жінку попід руки й силоміць потягнули її. Сеньйора лементувала й плакала. Я пам’ятаю, як один із батькових охоронців ударив її в обличчя. Тоді вона дістала щось зі своєї сумочки. Це був пістолет. Охоронці сипонули врозтіч, а сеньйора підбігла до мене. Її обличчя було все в крові. Вона обійняла мене і сказала, що любить, і попросила ніколи її не забувати.
– А що сталося потім?
Мерседес сковтнула слину.
– Потім підбіг Вісенте й вистрілив їй у голову. Сеньйора впала до моїх ніг і лежала там у калюжі крові. Я пам’ятаю, тому що одна з черниць узяла мене на руки і зняла з мене черевички, забризкані кров’ю тої сеньйори. Черниця передала мене охоронцеві, який разом із Вісенте відніс мене до машини. Вісенте завів двигун, і ми помчали на повній швидкості, але я встигла побачити крізь вікно, як двоє охоронців волочили по землі тіло сеньйори…
Мерседес глянула Алісії в очі, і та її обійняла.
– Того вечора батько сказав мені, що та сеньйора була божевільною. Що поліція багато разів затримувала її за спроби викрасти дітей із мадридських шкіл. Він сказав, що ніхто й ніколи не вчинить мені нічого лихого, і що мені вже не треба боятися. І ще наказав мені нікому про це не розповідати. Хай що б там не сталося. До школи я більше ніколи не повернулася. Донья Ірена стала моєю навчителькою, і решту освіти я діставала тут, у цьому будинку…
Алісія, тримаючи Мерседес у обіймах і гладячи по голівці, дала їй виплакатися. Пізніше, коли на дівчинку нарешті спав розпачливий спокій, почувся гудок Варґасової машини, і Алісія підвелася.
– Мені вже треба йти, Мерседес. Але я повернуся. І ми прогуляємося Мадридом і сходимо в кіно. А поки мусиш мені пообіцяти, що з тобою все буде гаразд.
Мерседес схопила її за руки й кивнула.
– Ти знайдеш мого батька?
– Обіцяю.
Алісія поцілувала дівчинку в чоло й пішла, накульгуючи, до виходу. Мерседес сіла на підлогу, обхопивши руками коліна, огорнута темрявою свого, розбитого назавжди, світу ляльок.
11
Дорога назад до Мадрида була позначена дощем і мовчанням. Алісія їхала, заплющивши очі й притулившись головою до запітнілого скла, подумки за тисячу кілометрів звідти. Варґас позирав на неї скоса, час від часу закидаючи вудку, щоб дізнатися, чи не вдасться йому втягнути напарницю в розмову, яка б перекинула місток через ту порожнечу, що супроводжувала їх відтоді, як вони виїхали з «Вілли Мерседес».
– Ти надто жорстко повелася з Вальсовою секретаркою, – зауважив він. – Щоб не сказати інакше.
– Вона гарпія, – пробурмотіла Алісія не дуже приязним тоном.
– Якщо бажаєш, можемо змінити тему й поговорити про погоду, – запропонував Варґас.
– Дощить, – відказала Алісія. – Про що ще ти хочеш поговорити?
– Ти могла б розповісти мені, що сталося там усередині, у тому будиночку в парку.
– Нічого не сталося.
– Одначе ти була там півгодини. Сподіваюся, ти не провела весь цей час, чіпляючись до когось іще. Буде краще, якщо ми не налаштовуватимемо весь світ проти себе від першого ж дня. Повір мені, я знаю, що кажу.
Алісія не відповіла йому.
– Слухай-но, ми зможемо розплутати цю справу тільки тоді, коли працюватимемо разом, – заявив Варґас. – Обмінюватимемося інформацією. Тому що я не твій шофер.
– Якщо так, то я можу їздити на таксі. Завжди так роблю.
Варґас зітхнув.
– Не зважай на мене, гаразд? – сказала Алісія. – Я не дуже добре почуваюся.
Поліціянт пильно глянув на неї. Дівчина далі сиділа із заплющеними очима і стискала стегно з виразом муки на обличчі.
– Може, заїхати до аптеки абощо?
– Для чого?
– Не знаю. У тебе не дуже хороший вигляд.
– Дякую.
– Пошукати якесь знеболювальне?
Алісія похитала головою. Дихання її було уривчастим.
– Можеш зупинитися на хвилинку? – нарешті промовила вона.
За сотню метрів Варґас помітив придорожний ресторанчик біля станції техобслуговування, де прилаштувалося з десяток вантажівок. Він з’їхав з шосе й зупинив машину просто перед входом до закладу. Відтак вискочив із автомобіля й, оббігши його, відчинив Алісії дверцята й простягнув руку.
– Я сама.
Після двох невдалих спроб Варґас підхопив-таки її попід руки й витягнув із машини. Узявши сумочку, яку Алісія залишила на сидінні, він повісив її дівчині на плече.
– Іти можеш?
Алісія кивнула й рушила до дверей. Варґас м’яко підтримував її попід руку, і цього разу напарниця не пручалася. Зайшовши до бару, поліціянт за звичкою перебіг очима по приміщенню, оглянувши входи, виходи й публіку, що зібралася там. Гурт далекобійників бесідував за столиком, застеленим паперовою скатертиною, на якій стояло домашнє вино й газована вода. Кілька їх обернулися, щоб глянути на нових відвідувачів, однак, зустрівшись із Варґасовим поглядом, мовчки втопили свої очі й усю свою сміливість у полумисках із косідо [31]. Офіціант, суб’єкт із виглядом трактирника з якоїсь оперетки, що проходив повз них із тацею кави, жестом припросив їх сідати на місце, вочевидь призначене для почесних гостей, осторонь плебсу і з виглядом на дорогу.
– За хвилинку я до вас підійду, – сказав офіціант.
Варґас підвів Алісію до столика й посадив на стілець, спиною до відвідувачів бару. Сам усівся навпроти й вичікувально поглянув на дівчину.
– Ти починаєш мене лякати, – промовив він.
– Не лести собі.
Офіціант миттю повернувся і, виструнчившись, осяяв усмішкою таких шановних і неочікуваних гостей.
– Доброго дня! Бажаєте замовити щось поїсти? Сьогодні у нас смачнюще косідо, фірмова страва моєї господині, але ми можемо проготувати все, що захочете. Стейк…
– Склянку води, будь ласка, – попросила Алісія.
– Уже несу!
Офіціант метнувся по пляшку мінеральної води й повернувся, прихопивши два написаних рукою меню з ламінованого картону. Він налив дві склянки води й, відчувши, що його присутність є небажаною, шанобливо покинув їх, перед цим промовивши:
– Я залишу меню на випадок, якби вам захотілося його глянути.
Варґас пробурмотів якісь слова подяки й поглянув на Алісію, яка припала до своєї склянки з водою так, наче щойно перетнула Сахару.
– Ти зголодніла?
Дівчина взяла свою сумочку й підвелася.
– Я на хвилинку до туалету. Замов за мене.
Проходячи повз Варґаса, вона поклала руку йому на плече й кволо всміхнулася.
– Не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд…
Поліціянт дивився, як Алісія, шкутильгаючи, дісталася до вбиральні й зникла за дверима. Офіціант, що поглядав із-за барної стійки, мабуть, замислювався над тим, яка ж природа стосунків між цим чоловіком і такою жінкою.
Алісія зачинила двері й замкнулась на засув. У тісній вбиральні смерділо дезінфектантом, а стіни було викладено вицвілим кахлем, списаним непристойними малюнками й не дуже доречними фразами. Вузеньке віконце обрамляло вентилятор, поміж лопатями якого гострими смужками просмикувалося порохнисте світло. Алісія підійшла до рукомийника і сперлася на нього. Вона відкрутила кран і пустила воду, від якої тхнуло іржею. Потім дістала з сумочки металевий футляр. Руки її тремтіли. Алісія взяла шприц і скляну пляшечку з гумовим корком. Зануривши голку в пляшечку, дівчина набрала півшприца. Потім постукала по ньому пальцем і натиснула на поршень, доки на кінчику голки не зібралася густа й блискуча крапля. Після цього підійшла до унітаза, опустила накривку, сіла, спершись на стіну, і лівою рукою закасала одяг аж до пояса. Помацавши внутрішній бік стегна, вона глибоко вдихнула, а потім увігнала голку трохи вище краю панчохи і випорснула весь уміст шприца. За кілька секунд вона відчула немовби поштовх. Шприц випав їй із рук і свідомість затуманилася, тимчасом як відчуття прохолоди розповзалося по її жилах. Алісія прихилилася до стіни й кілька хвилин провела не думаючи ні про що, окрім цієї крижаної змії, що звивалася в її тілі. Якоїсь миті дівчині здалося, що вона знепритомніла. Алісія розплющила очі, не розуміючи де вона, не впізнаючи смердючої й похмурої комірчини. Її увагу привернув далекий звук, немовби хтось стукав у двері.
– Алісіє! З тобою все гаразд?
Голос Варґаса.
– Так, – над силу промовила вона. – Уже виходжу.
Минуло кілька секунд, а потім кроки поліціанта стали віддалятися. Алісія витерла струминку крові, що потекла по стегні, й опустила спідницю. Потім підібрала шприц, що тріснув, і поклала його назад до футляра. Відтак умилася й витерла обличчя туалетним папером, що висів на цвяху, забитому в стіну. Перш ніж вийти із вбиральні, вона глянула на себе в дзеркало. Подібна була до однієї з ляльок Мерседес. Алісія підфарбувала губи й розгладила одяг. Потім глибоко вдихнула й приготувалася повернутися до світу живих.