Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 142)
– Це був він.
– А не міг це бути хтось інший, хто видавав себе за нього? Урешті-решт, ти не бачила його багато років.
– Це був він.
– Ну гаразд. За яких обставин ти його знову зустріла?
– Донья Мануела, моя наставниця, зазвичай водила мене щосуботи до парку Ретіро. До Кришталевого палацу, це моє улюблене місце.
– Моє також. Там ти й зустріла Мартіна?
– Так. Я бачила його кілька разів. Здалеку.
– Гадаєш, це була випадковість?
– Ні.
– Коли ти вперше заговорила з ним?
– Донья Мануела завжди брала з собою пляшку анісового лікеру й іноді засинала.
– І тоді Давид Мартін підходив до тебе?
– Так.
– Що він тобі казав?
– Не пам’ятаю.
– Я знаю, що це важко, Аріадно. Постарайся пригадати.
– Мені потрібні ліки.
– Спершу розкажи мені, що тобі казав Мартін.
– Він говорив про мого батька. Про той час, який вони провели разом у в’язниці. Батько розповів йому про нас. Про те, що сталося. Мабуть, вони уклали між собою щось на кшталт угоди. Перший, кому вдасться видобутися звідти, допоможе родині другого.
– Але в Давида Мартіна не було родини.
– Були люди, яких він любив.
– Він розповів тобі, як йому вдалося втекти із замку?
– Вальс наказав двом своїм людям відвезти Давида до закинутого будинку біля парку Ґуель. Там вони вбивали людей, а трупи закопували в саду.
– І що сталося?
– Давид сказав, що там, у будинку, був ще дехто, хто допоміг йому втекти.
– Спільник?
– Давид називав його Хазяїн.
– Хазяїн?
– У нього було іноземне прізвище. Італійське. Я запам’ятала, тому що таке саме прізвище мав відомий композитор, який дуже подобався моїм батькам.
– То ти пам’ятаєш, як його звали?
– Кореллі. Його звали Андреас Кореллі.
– Це ім’я не з’являється в жодному звіті.
– Бо його не існує.
– Я тебе не розумію.
– Давид був нездоровий. Йому ввижалися всякі речі. І люди ввижалися.
– Ти хочеш сказати, що Давид Мартін вигадав цього Андреаса Кореллі?
– Так.
– Звідки ти це знаєш?
– Бо знаю. У в’язниці Давид утратив розум, чи то пак ту абищицю, яка йому ще лишалася. Він був дуже хворий, але не усвідомлював цього.
– Чому ти називаєш його весь час на ім’я – Давид?
– Ми були друзі.
– Коханці?
– Друзі.
– Що він тобі сказав того дня?
– Що вже три роки намагається дістатися до Маурісіо Вальса.
– Щоб помститися йому?
– Вальс убив людину, яку Давид дуже кохав.
– Ізабеллу?
– Так, Ізабеллу.
– Мартін казав тобі, як, на його думку, Вальс її вбив?
– Він її отруїв.
– І навіщо він розшукав тебе?
– Щоб виконати обіцянку, яку дав моєму батькові.
– Лише для цього?
– Ще Давид сподівався завдяки мені дістати доступ до будинку моїх батьків. Він гадав, що рано чи пізно Вальс там з’явиться, і він зможе його вбити. Вальс часто навідувався до Убачів. У них були спільні справи. Банківські акції. Інакше до Вальса підібратися було неможливо, його завжди охороняли.
– Але Мартін так і не дістався до Вальса?
– Ні.
– Чому?
– Тому що я сказала йому, що його вб’ють, якщо він спробує це зробити.
– Це він мав би і сам розуміти. Мусило бути ще щось?
– Ще щось?
– Щось, що ти сказала йому. Щось, що змінило його плани.
– Мені потрібні ліки, будь ласка.
– Розкажи мені, що ти сказала Давидові Мартіну, щоб він передумав, щоб покинув свій план помсти Вальсові, з яким приїхав до Мадрида, і натомість вирішив допомогти тобі втекти з дому.
– Будь ласка…