Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 13)

– Це дон Хосе Марія Альтея, міністр управління [16]…

Слуга простягнув мікрофон політику, і перешіптування гостей змінилося шанобливою мовчанкою. Музиканти прибрали врочистого виразу на обличчях і звели свої погляди на міністра, який усміхався, споглядаючи перед собою публіку, що завмерла в сумирному вичікуванні. Альтея перебігся очима по сотнях облич, що дивилися на нього, і задоволено кивнув. Нарешті владно й неквапно, як проповідник, що знає покірливість своєї пастви, підніс мікрофон до губ і розпочав свою промову.

3

– Дорогі друзі, для мене велика честь і приємність промовити кілька слів перед таким шановним товариством, яке зібралося тут, щоб віддати сердечну й заслужену шану одному з найвидатніших людей нової Іспанії, що відродилася з власного попелу. І я неабияк задоволений, що можу зробити це саме тепер, коли минуло двадцять років від славетного трімфу нашого хрестового походу за національне визволення, яке піднесло нашу батьківщину на п’єдестал світової політики. Нашу Іспанію, що нею кермує рука генералісимуса, направлена самим Господом Богом, витворено мужністю таких людей, як наш сьогоднішній господар, якому ми так багато завдячуємо. Без нього неможливо уявити розвиток нашої великої нації, якою ми так пишаємося сьогодні і якій так заздрить увесь Захід. Як неможливо уявити без нього і розвиток нашої безсмертної культури. Мене сповнює гордість і вдячність за те, що я можу назвати своїм другом цю людину: дона Марісіо Вальса-і-Ечеваррію.

Хвиля аплодисментів прокотилася натовпом від одного кінця парку до другого. До овації долучилися і слуги, і охоронці, і музиканти. Альтея перечекав оплески і схвальні вигуки з доброзичливою усмішкою, киваючи з батьківським виразом на обличчі й заспокоюючи захват слухачів кардинальським жестом руки.

– Що можна сказати про дона Маурісіо Вальса такого, чого про нього ще не сказали? Його бездоганна й зразкова кар’єра почалася разом із нашим Національним рухом і вписана золотими літерами в нашу історію. Але я візьму на себе сміливість стверджувати, що саме в галузі мистецтва й літератури наш дорогий дон Маурісіо досяг виняткових успіхів і ощасливив нас діяннями, які піднесли культуру нашої країни на новий щабель. Він не вдовольнився тим, що зробив чималий внесок в освіту трудівників режиму, що приніс мир, справедливість і процвітання іспанському народу. Дон Маурісіо знав, що людина живе не тільки хлібом насущним, і став найяскравішою зіркою нашого красного письменства. Автор безсмертних творів, славетне перо Іспанії, засновник Інституту імені Лопе де Веґи – який поширює нашу мову й літературу по всьому світу і який тільки цьогоріч відкрив представництва у двадцяти двох світових столицях – невтомний і прекрасний видавець, першовідкривач і оборонець високої літератури і щонайвидатніших представників культури нашого часу, творець нової форми розуміння мистецтва й думки… Мені бракує слів, щоб описати непомірний внесок нашого господаря у створення системи освіти сьогоднішнього й майбутнього покоління іспанців. Завдяки його праці на чолі Міністерства національної освіти постали організації, фундаментальні для нашого навчання й творчості. Отже, цілком можна стверджувати, що до Маурісіо Вальса іспанської культури, як такої, не існувало взагалі. Його спадок і геніальне бачення будуть із нами протягом багатьох поколінь, а його безсмертна праця залишатиметься на самому вершечку іспанського Парнасу повік-віків.

Пауза, що настала від надміру почуттів, спричинила нову овацію, під час якої багато хто видивлявся в натовпі героя цієї хвилі, якого сьогодні ще ніхто не бачив.

– Я не хочу говорити багато, адже знаю, що чимало гостей – серед них і я – прагнуть особисто висловити дону Маурісіо свою вдячність і захоплення. Тому я хотів би лише поділитися з вами особистим привітанням із найщирішими висловленнями прихильності, подяки й поваги до мого колеги по уряду й любого друга дона Маурісіо Вальса. Воно прибуло до мене лише кілька хвилин тому від голови нашої держави, генералісимуса Франко, якого державні справи затримали в Ель-Пардо [17]…

Почулися розчаровані зітхання, присутні роззиралися довкола. Запала похмура тиша, і тоді Альтея почав читати листа, якого дістав із кишені: «Дорогий друже Маурісіо, високоосвічений іспанцю й незамінний працівнику, що так багато зробив для нашої країни й нашої культури! Донья Кармен і я переказуємо тобі наші сердечні вітання й нашу подяку від імені всіх іспанців за двадцять років зразкової служби…»

Альтея підвів погляд і завершив свою промову гучними гаслами «Хай живе Франко!» і «Іспанія вперед!», які юрба підхопила з ентузіазмом. Чимало правих рук здійнялося вгору, а дехто навіть пустив сльозу. До оглушливих оплесків, які розляглися на весь маєток, приєднався і Альтея. Перш ніж покинути сцену, міністр кивнув диригентові, і музиканти, доки овація не затихла, заграли бадьорий вальс. Ще до його завершення гості, зрозумівши, що генералісимус не прибуде, знімали маски, кидали їх на землю й прямували до виходу.

4

Вальс чув, як відгомін оплесків, якими завершилася промова Альтеї, потонув у звуках музики. Альтея, «його великий друг і шановний колега», який роками намагався встромити йому кинджала в спину, либонь, неабияк тішився, читаючи цього листа від генералісимуса, що вибачався за свою відсутність на балі. Вальс тихо лайнувся, проклинаючи Альтею та його зграю гієн, зборисько новочасних центуріонів, яких багато хто вже називав «отруєними квітами», що розцвіли в тіні режиму й починали окуповувати всі ключові посади в уряді. Більшість із них зараз тинялися парком, попиваючи його шампанське й наминаючи його канапки. Нюхом відчуваючи його кров. Вальс підніс до рота цигарку, яку тримав двома пальцями, і лише тоді помітив, що від неї лишився сам попіл. Вісенте, начальник його особистої охорони, що стежив за своїм хазяїном з іншого кінця коридору, підійшов і запропонував одну зі своїх.

– Дякую, Вісенте.

– Прийміть мої вітання, доне Маурісіо… – пробурмотів його вірний цербер.

Вальс кивнув, ледь-ледь усміхнувшись із гіркотою. Вісенте, як завжди відданий і шанобливий, повернувся на своє місце у кінці коридору, де, якщо спеціально не приглядатися, неначе злився зі стіною, зникнувши серед барвистих шпалер.

Вальс затягнувся цигаркою і поглянув на широкий коридор, що розгортався перед ним за голубуватою завісою диму, який він видихав. «Портретна галерея» – називала Мерседес цей коридор, який біг довкола четвертого поверху і мав стільки портретів і скульптур, що видавався великим музеєм, закритим для відвідувачів. Лерма, доглядач музею «Прадо», який дбав про його колекцію, завжди нагадував, що тут курити не можна і що сонячне світло може пошкодити полотна. Вальс затягнувся вдруге, згадуючи цього чоловіка. Він був упевнений: Лерма хотів би сказати йому – але не мав для цього ні мужності, ні рішучості, – що цим творам мистецтва не годиться покриватися пилом у приватному домі, хай навіть у розкішній резиденції впливового політика, і що їхнє місце – музеї, де ними зможе милуватися публіка, ці мізерні душиці, які плескають на зібраннях і плачуть на похоронах.

Вальсові подобалося, розкинувшись у одному з розставлених уздовж портретної галереї фотелів, що скидалися на єпископські трони, насолоджуватися виглядом своїх скарбів, багато з яких було реквізовано з приватних колекцій тих мадридців, які під час громадянської війни обрали не той табір. Інші експонати, які надійшли з музеїв і палаців, що перебували в підпорядкуванні його міністерства, Вальс отримав у користування на невизначений термін. Йому подобалося пригадувати ті літні надвечір’я, коли маленька Мерседес, якій тоді ще не виповнилося й десяти років, усівшись батькові на коліна, слухала історії, що їх таїть у собі кожне з цих дивовижних творінь. Вальс часто повертався до цих спогадів, пригадуючи заворожений погляд своєї доньки, що слухала розповіді про Соролью і Сурбарана, Ґойю і Веласкеса.

Не раз Вальс переконував себе, що доки він тут, дні, проведені разом із Мерседес, дні його слави й достатку ніколи не проминуть завдяки сяйву і мріям, які йдуть від цих полотен. Уже давно донька не приходить, щоб провести вечір разом із батьком і послухати його розповідей про Золотий вік іспанського живопису, однак сама лише спроба знайти притулок у цій галереї підбадьорювала Вальса й допомагала забути, що Мерседес – уже доросла жінка, яку він не впізнав, коли донька у вечірній сукні танцювала під поглядами, сповненими жадоби й недоброзичливості. Скоро, дуже скоро він більше не зможе захистити її від цього похмурого світу, що чигає на Мерседес за мурами їхнього маєтку. Цей світ не заслуговує на неї.

Вальс мовчки докурив цигарку й підвівся. Крізь затулені фіранки линули приглушені звуки оркестру й гомін голосів у парку. Не обертаючись, він попрямував у бік сходів, що вели до вежі. Вісенте, відділившись від темряви, безгучними кроками рушив за хазяїном.

5

Вставивши ключ у замкову щілину, Вальс зрозумів, що двері до кабінету незамкнені. Він завмер, не відпускаючи ключ, а потім обернувся. Вісенте, який чекав унизу, зрозумів погляд хазяїна і миттю безшелесно піднявся сходами, виймаючи з внутрішньої кишені піджака револьвер. Вальс відійшов на кілька кроків, і Вісенте жестом наказав йому притиснутися до стіни, якомога далі від дверей. Щойно міністр опинився на безпечній відстані, охоронець звів курок револьвера і дуже-дуже повільно повернув круглу ручку. Дубові двері плавно подалися під власною вагою, відчинившись досередини кабінету, в якому панувала сутінь.