Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 103)

– З мене ящик найкращого білого вина, якщо зараз ми вшиємося звідси і повернемося завтра при світлі дня, – запропонував Варґас. – Два, якщо поквапимося.

Алісія забрала в нього ліхтар і рушила до входу. Двері були відчинені. На порозі валялися залишки з’їденого іржею замка. Алісія спрямувала світло ліхтаря на залізні уламки й присіла, щоб ретельніше дослідити їх. Вона взяла в руки шматок, що, схоже, був частиною головного механізму замка, й оглянула його зблизька. Здавалося, наче замок розірвало зсередини.

– Вистрілили в осердя, – зробив висновок Варґас за її спиною. – Це були незвичайні грабіжники.

– Якщо це взагалі були грабіжники.

Алісія покинула рештки замка й підвелася.

– Ти чуєш той самий запах, що і я? – запитав поліціянт.

Дівчина лише кивнула. Вона пройшла до вестибюля й зупинилася перед сходами з білого мармуру, що здіймалися в пітьму. Промінь світла торкнувся темряви, і темрява відступила, звільняючи верхні сходинки. Угорі гойдався кістяк старовинної кришталевої люстри.

– Я б не ступав на ці сходи, – попередив Варґас.

Підіймалися вони повільно, сходинка за сходинкою. Світло ліхтаря відганяло тіні на чотири-п’ять метрів, а потім слабшало й морок поглинав його. Сморід, який вони відчули, зайшовши до будинку, не зникав, але, що вище вони сходили, то сильніше холодний вітерець, який линув, схоже, з горішнього поверху, обвівав їхні обличчя.

Діставшись на сходовий майданчик другого поверху, вони опинилися перед галереєю, що переходила в широкий коридор, наприкінці якого крізь низку віконець лилося місячне сяйво. Більшість дверей були виламані, кімнати стояли голі, без меблів і килимів. Алісія з Варґасом попрямували коридором, оглядаючи всі ці мертві приміщення. Підлога була вкрита килимом із пилу й попелу, що порипував під їхніми ногами. Алісія вказала променем світла на вервечку слідів, що губилися в темряві.

– Свіжі, – пробурмотіла вона.

– Мабуть, якийсь жебрак або мародер, що заліз поглянути, чи не залишилося тут чим поживитися, – сказав Варґас.

Алісія ніяк не відреагувала на його слова й пішла по слідах, які, оббігши весь поверх, привели їх до південно-східного крила будівлі, де й закінчилися. Дівчина зупинилася на порозі приміщення, що вочевидь мало бути головним покоєм, спальнею подружжя Маташів. Меблів майже не залишилося, а грабіжники поздирали зі стін навіть шпалери. Покрівля вже почала руйнуватися, а частина кесонної стелі була схожа на розтягнутий ковальський міх, що створювало зорову оману, через яку кімната здавалася просторішою, ніж була насправді. Біля дальньої стіни виднілася чорна довгаста коробка шафи, в якій ховалася Маташева дружина, марно намагаючись захистити своїх дітей. Алісія відчула напад нудоти.

– Тут нічого нема, – сказав Варґас.

Алісія повернулася до галереї, звідки вони почали були свій обхід. Сморід там відчувався виразніше. Запах гнилизни здіймався, здавалося, із самих нутрощів будинку. Алісія спустилася сходами, Варґас за нею. Дівчина вже прямувала до виходу, коли помітила праворуч від себе якийсь рух і зупинилась. Відтак підійшла до дверей зали з широкими й високими вікнами. Частину паркету було видерто, а на місці розкладеного кимось вогнища виднілись обвуглені рештки стільців і зчорнені корінці книжок.

У глибині приміщення гойдалася дошка, за якою чорніла діра. Варґас став біля дівчини і вийняв револьвер. Дуже повільно, з різних боків, вони наблизилися до отвору. Діставшись до стіни, Варґас відтулив заслону й кивнув. Алісія спрямувала промінь ліхтаря всередину. Довгі сходи спускались у підвал. Струмінь повітря, що війнув із глибини, був просякнутий смородом мертвечини. Дівчина затулила долонею рот і ніс. Варґас знову кивнув і пішов першим.

Вони спускалися, часто зупиняючись, мацаючи стіни й вивіряючи кожну сходинку, щоб не зробити хибного кроку й не полетіти в порожнечу.

Зійшовши вниз, вони опинилися у величезному склепінчастому приміщенні, що, як видавалося на перший погляд, займало весь цокольний поверх будинку. По боках простяглися шереги горизонтальних віконечок, крізь які тоненькими смужками проходило тьмяне світло, що відразу потрапляло в пастку густих нудотних випарів, які здіймалися під стелю. Алісія мала намір ступити вперед, коли Варґас її стримав. Лише тоді вона збагнула: те, що здавалося їй викладеною кахлем підлогою, насправді було водою. Підземний басейн цукрового магната втратив свою смарагдову барву й тепер скидався радше на чорне дзеркало. Вони підійшли до краю водойми, і Алісія провела променем ліхтаря по її поверхні. Під водою колихалася павутина зеленавих водоростей. Сморід ішов звідти. Алісія показала на дно басейну.

– Там щось є внизу, – сказала вона й наблизила ліхтар до поверхні ставка.

Вода заграла примарними відблисками.

– Бачиш? – запитала Алісія.

На споді, повільно посуваючись, колихалася якась чорна маса. Варґас роззирнувся довкола й помітив якусь жердину – держак чи то від граблів, чи від щітки для чищення басейну. За багато років усе волокно позлазило з неї, але металеве пруття ще трималося на кінці. Варґас занурив жердину у воду і спробував дістати темний предмет. Коли він торкнувся його, предмет перевернувся і став неначе розгортатися у сповільненому темпі.

– Обережно, – попередив Варґас.

Відчувши, що металевий гачок зачепився за щось міцне, він потягнув щосили. Темна маса стала підійматися з глибин басейну. Алісія відступила на кілька кроків. Варґас перший збагнув, що це за предмет.

– Відійди, – пробурмотів він.

Найперше Алісія впізнала костюм, адже сама була присутня під час його купівлі в ательє на Ґран-Віа. Обличчя, що виринуло над водною поверхнею, було біле, як крейда, а очі здавалися двома овалами відшліфованого мармуру, помережаного темною сіткою капілярів довкола зіниць. Шрам на щоці, який вона сама ж і лишила, перетворився на пурпуровий знак, немовби випалений вогнем. Голова схилилася набік, і стало видно глибокий розріз, який розпанахав горло.

Алісія заплющила очі й схлипнула. Відчувши на плечі Варґасову руку, вона спромоглася промовити:

– Це Ломана.

Коли вона розплющила очі, труп уже знову занурювався під воду, обертаючись довкола своєї осі зі схрещеними на грудях руками, аж доки не торкнувся дна. Алісія звернулася до Варґаса, який пригнічено дивився на неї.

– Вілахуана казав, що він збирався сюди. Хтось, мабуть, простежив за ним.

– Або, можливо, він натрапив тут на щось, чого не очікував.

– Ми не можемо лишити його так.

Варґас похитав головою.

– Я про це подбаю. Пізніше. А зараз ходімо звідси.

Поліціянт узяв її попід руку й м’яко повів до сходів.

– Алісіє, цей труп пролежав тут щонайменше два чи три тижні. Ломану вбили ще до того, як ти приїхала до Барселони.

Дівчина заплющила очі й кивнула.

– А це значить, що до твого помешкання вдерся й викрав книжку не Ломана, – закінчив Варґас.

– Я знаю.

Вони збиралися вже підійматися сходами, коли Варґас раптом завмер і схопив Алісію за руку. Попід склепінням підвалу відлунювали кроки: хтось ходив поверхом вище. Вони простежили очима за звуком. Поліціянт слухав із непроникним виразом на обличчі.

– Там щонайменше двоє, – ледве чутно прошепотів він.

На мить здалося, що кроки зупинилися, а потім стали віддалятися. Алісія збиралася вже ступити на першу сходинку, коли зауважила якийсь шум угорі. Почулося рипіння сходів і відлуння чийогось голосу. Алісія з Варґасом перезирнулися. Дівчина погасила ліхтар. Вони стали по обидва боки від проходу й зачаїлися в темряві. Варґас наставив дуло револьвера і звів курок. Кроки наближалися. За кілька секунд у проході з’явилася чиясь постать. Перш ніж чоловік устиг ступити ще бодай крок, Варґас притулив йому до скроні свій револьвер, готовий рознести незнайомцеві голову на череп’я.

13

Дотик вогнепальної зброї до шкіри, подібно до порошкового флана, був тою річчю, до якої Фермін, хай скільки б йому не доводилося з цим експериментувати, ніколи не міг звикнути.

– Не варто й казати: ми прийшли з миром, – промовив він, заплющуючи очі й підіймаючи руки на знак безумовної капітуляції.

– Ферміне, це ти? – збентежено запитала Алісія.

Перш ніж той встиг відповісти, у проході вигулькнув Даніель і завмер, побачивши револьвер, який Варґас далі тримав біля скроні його товариша. Поліціянт чмихнув і опустив зброю. Фермін зітхнув із полегшенням.

– Можна дізнатися, якого біса ви тут робите? – запитала Алісія.

– Диви-но, ти, мабуть, умієш читати думки: зняла в мене це запитання просто з язика, – відказав Фермін.

Алісія наштовхнулася на звинувачувальні погляди Даніеля й Ферміна й замислилася над варіантами своїх дій.

– Що я тобі казав, Даніелю, – мовив Фермін. – Поглянь лише на цю підступну ламію, уже задумує якусь підлість.

– Хто така ламія? – запитав Варґас.

– Без образ, стрільцю, але коли б ти більше вправлявся зі словником, а не з пістолем, то не ставив би таких запитань, – відказав Фермін.

Варґас ступив один крок у напрямку до Ферміна, і той відскочив аж на п’ять. Алісія здійняла руки на знак перемир’я.

– Гадаю, ти маєш нам дещо пояснити, Алісіє, – промовив Даніель.

Дівчина пильно подивилася йому в очі й кивнула з таким солодким виразом на обличчі, що мав би розвіяти всі підозри на світі. Фермін ліктем штовхнув товариша в бік.

– Даніелю, думай головою, а не нижніми частинами тіла, і не дай себе задурити.