Карлос Сафон – Гра янгола (страница 58)

– Коли ви дивитеся на мене, я не можу зосередитися.

Я підвівся й обійшов навколо її стола.

– Тоді працюй, я тебе поки що залишаю, а після вечері ти покажеш мені, що зробила.

– Воно ще не готове. Я мушу все виправити й переписати, і…

– Воно ніколи не буває готовим, Ізабелло. Звикай до цього. Ми почитаємо те, що ти написала, разом після вечері.

– Завтра.

Я капітулював.

– Ну, гаразд. Завтра.

Я погодився з нею й залишив її наодинці з її словами. Я саме зачиняв двері на галерею, коли почув її голос, що кликав мене:

– Давиде…

Я мовчки зупинився по той бік дверей.

– Це неправда. Неправда, що ви не вмієте любити нікого.

Я втік до своєї кімнати й зачинив двері. Ліг на ліжко, згорнувся калачиком і заплющив очі.

Я вийшов із дому відразу після світанку. Чорні хмари повзли над дахами й забарвлювали вулиці в однаковий сірий колір. Коли я переходив через парк Сьюдадела, то побачив перші краплі, що падали на листя дерев і скочувалися на дорогу, здіймаючи хмарки пилюки, ніби були кулями. По той бік парку ліс фабрик і фабричних димарів тягнувся до самого обрію, і сажа з димарів розчинялася в дощових краплях, які падали з неба, наче сльози смоли. Я звернув на непривітну алею кипарисів, яка вела до самої брами Східного кладовища, ідучи тією дорогою, якою стільки разів ходив зі своїм батьком. Хазяїн був уже там. Я побачив його здалеку. Він незворушно чекав мене, стоячи під дощем біля підніжжя одного з великих кам’яних янголів, які охороняли головний вхід до цвинтаря. Він був у всьому чорному, і єдине, що відрізняло його від сотень статуй, які стояли на території цвинтаря, були його очі. Він не ворухнув жодною вією доти, доки я не підійшов на відстань кількох метрів від нього і, не знаючи, що робити, привітав його піднятою рукою. Було холодно, і вітер пахнув вапном і сіркою.

– Випадкові гості наївно вірять, що в цьому місті завжди сонце й завжди спека, – сказав хазяїн. – Але я стверджую, що Барселона рано чи пізно покаже в небі віддзеркалення своєї давньої, каламутної й темної душі.

– Вам би видавати туристські путівники замість релігійних текстів, – промовив я.

– Це одне й те саме. Як вам велося в дні миру та спокою? Як посувається робота? Ви маєте добрі новини для мене?

Я відгорнув полу піджака й подав йому пачку сторінок. Ми увійшли на територію цвинтаря, шукаючи місце, захищене від дощу. Хазяїн обрав для схованки стару гробницю, оточену янголами з худими обличчями й дуже довгими пальцями, склепіння якої підтримували мармурові колони. Ми сіли на холодну кам’яну лаву. Хазяїн подарував мені одну зі своїх собачих посмішок і підморгнув – його жовті й блискучі зіниці зійшлися в чорні точки, у яких я міг бачити віддзеркалення свого блідого й вочевидь неспокійного обличчя.

– Розслабтеся, Мартін. Ви надаєте надто великої ваги оточенню.

Хазяїн спокійно став читати сторінки, які я йому передав.

– Я трохи прогуляюся, поки ви читаєте, – сказав я.

Кореллі кивнув головою, не відриваючи погляду від сторінок.

– Але не втікайте від мене, – промурмотів він.

Я чкурнув звідти так швидко, як тільки міг, але намагаючись не показувати, що втікаю, і швидко загубився між вуличками та пам’ятниками некрополя. Я обминав обеліски та гробниці, заглиблюючись у самий центр кладовища. Надгробна плита була на місці, позначена порожньою посудиною, у якій залишився скелет від закам’янілого букета квітів. Відаль оплатив похорон і навіть замовив скульпторові, що мав певну репутацію в цеху похоронного ремесла, статую Пієти, яка охороняла могилу, піднявши очі до неба й склавши на грудях руки жестом благання й молитви. Я опустився навколішки біля плити й обдер мох, який обліпив вирізьблені на ній літери.

Хосе Антоніо Мартін Кларес

1875–1908

Герой війни на Філіппінах

Батьківщина та друзі ніколи його не забудуть

– Добридень, батьку, – сказав я.

Я подивився, як обличчям Пієти котяться краплі чорного дощу, послухав, як вони плюскотять, падаючи на могильні плити, і всміхнувся, подумки побажавши здоров’я тим друзям, яких він ніколи не мав, і тій батьківщині, яка послала його на смерть, щоб зробити ще багатшими кількох багатіїв, які навіть не знали, що він існує на світі. Я сів на могильну плиту й поклав руку на мармур.

– Чи міг би ти за свого життя сподіватися на такий похорон?

Мій батько, чиє життя минало в крайній убогості, тепер вічно спочивав у могилі буржуа. У дитинстві я ніколи не міг зрозуміти, чому газета вирішила поховати його як годиться, з добрим священиком і голосільницями, з квітами та в могилі, не гіршій, аніж та, у якій ховають торговця цукром. Ніхто мені тоді не сказав, що то Відаль оплатив усі витрати на похорон чоловіка, який помер замість нього, хоч я завжди про це здогадувався, проте пояснював його вчинок тією добротою й нескінченною великодушністю, якою небо благословило мого вчителя й ідола, великого дона Педро Відаля.

– Я повинен попросити в тебе прощення, батьку. Протягом років я тебе ненавидів за те, що ти покинув мене на цьому світі самого-одного. Я казав собі, що ти умисне шукав собі такої смерті. Тому я ніколи не приходив побачитися з тобою. Прости мене.

Моєму батькові не подобалися сльози. Він уважав, що чоловік ніколи не оплакує інших, а тільки себе самого. І якщо він так робить, то він боягуз і не заслуговує на жалість. Тож я не хотів плакати над ним і зрадити його ще раз.

– Мені хотілося б, щоб ти побачив моє ім’я на книжці, хоч ти й не зміг би її прочитати. Мені хотілося б, щоб ти був тут, зі мною, і побачив, що твій син спромігся пробити собі дорогу й досягти того, чого тобі ніколи не дозволяли досягти. Мені хотілося б познайомитися з тобою, батьку, і щоб ти познайомився зі мною. Я перетворив тебе на чужого, щоб тебе забути, а тепер чужий – це я.

Я не почув, як він наближається, але, підвівши голову, побачив, що хазяїн мовчки спостерігає за мною з відстані кількох метрів. Я підхопився на ноги й підійшов до нього, як добре навчений пес. Я запитав себе, а чи не знає він, що тут похований мій батько, і чи не покликав він мене сюди саме з цієї причини. Мабуть, на моєму обличчі все читалося, як у розгорнутій книзі, бо хазяїн заперечливо похитав головою й поклав руку мені на плече.

– Я не знав, Мартін. Співчуваю вам.

Я не мав наміру заходити з ним у приятельські взаємини. Відвернувся, щоб скинути його руку, і заплющив очі, щоб не дозволити пролитися сльозам розпачу й люті. Я рушив у напрямку до виходу з кладовища, не чекаючи його. Хазяїн зачекав кілька секунд, а потім вирішив іти за мною. Він мовчки йшов поруч, поки ми не дійшли до головної брами. Тут я зупинився й нетерепляче подивився на нього.

– Ну, то як? Маєте якісь зауваження?

Хазяїн пустив повз вуха мій відверто ворожий тон і терпляче всміхнувся.

– Я в захваті від вашої роботи.

– Але ж…

– Якщо хочете почути від мене якийсь коментар, то скажу, що, на мою думку, ви зробили надзвичайно вдалий хід, побудувавши всю історію з погляду свідка подій, який почувається жертвою й промовляє від імені народу, що чекає спасителя-воїна. Я хочу, щоб ви й далі йшли цією дорогою.

– А вам це не здається силуваним, штучним?..

– Навпаки. Ніщо не примушує нас вірити більше, аніж страх, відчуття реальної загрози. Коли ми почуваємося жертвами, усі наші дії та вірування стають законними, хоч би якими сумнівними вони були. Наші опоненти або просто наші сусіди не перебувають більше на нашому рівні й перетворюються на наших ворогів. А ми вже не нападаємо, ми захищаємося. Заздрість, жадібність або роздратування, які нами рухають, освячуються, бо ми доходимо висновку, що діємо в інтересах власного захисту. Зло, загроза завжди перебувають в іншому. Перший крок до палкої віри – це страх. Страх утратити свою ідентичність, своє життя, своє становище або свої вірування. Страх – це порох, а ненависть – гніт. Догма, по суті, не що інше, як підпалений фосфор. Саме тут, думаю, у вашому сюжеті можна знайти кілька дірок.

– Поясніть мені одну річ. Вам потрібна віра чи догма?

– Ми не можемо задовольнятися тим, у що вірять люди. Вони повинні вірити в те, у що ми хочемо щоб вони вірили. І вони не повинні ані ставити свою віру під знак запитання, ані слухати чий завгодно голос, що ставить її під знак запитання. Догма мусить становити частину власної ідентичності. Кожен, хто ставить її під сумнів, – наш ворог. Він зло. І наше право та наш обов’язок – напасти на нього й знищити. Це єдиний шлях до спасіння. Вірити, щоб вижити.

Я зітхнув і відвів погляд, мимохіть погоджуючись.

– Я не бачу, що переконав вас, Мартін. Скажіть мені вашу думку. Ви гадаєте, я помиляюся?

– Не знаю. Я думаю, ви небезпечно спрощуєте речі. Уся ваша промова нагадує мені простий механізм для породження ненависті й керування нею.

– Ви користувалися не прикметником «небезпечний», а прикметником «суперечний», але я не зважив на цю різницю.

– Чому ми повинні зводити віру до акту відкидання й сліпої покори? Хіба неможливо будувати віру на цінностях прийняття, згоди?

Хазяїн поблажливо посміхнувся.

– Вірити можна в що завгодно, Мартін, наприклад, у вільний ринок або в гру в схованки. Або вірити в те, що ми ні в що не віримо, як робите ви, а це найбільша зневіра. Я маю слушність?

– Клієнт завжди має слушність. Яку дірку ви побачили в моїй історії?

– Я не бачу у вас негідника. Більшість із нас – усвідомлюємо ми це чи ні – визначає себе через опозицію до чогось або до когось. Набагато легше протидіяти, аніж діяти, якщо можна так висловитися. Ніщо так не розбуджує віру та ревність догми, як добрий антагоніст. І чим непримиреннішим він буде, тим ліпше.