Карлос Сафон – Гра янгола (страница 5)
– У мої часи вважали нормою, щоб підлітки, принаймні такі паничі, як я, виходили на арену цих боїв під керівництвом професіонала. Коли я був у твоєму віці, мій батько, який тоді був – і досі є – завсідником найвишуканіших закладів нашого міста, відвів мене до одного з таких закладів; він називався «Мрія» й був за кілька метрів від моторошного палацу, що його за наполяганням нашого любого графа Ґвеля Ґауді збудував неподалік від Рамбли[6]. Не кажи мені, що ти ніколи про нього не чув.
– Про графа чи про бордель?
– Не висловлюйся так брутально. «Мрія» була не борделем, а благородним закладом для добірної та шляхетної клієнтури. Я, власне, думав, що його закрили багато років тому, але, схоже, помилявся. На відміну від літератури, наша комерція ніколи не занепадає.
– Розумію. Це ваша вигадка? Ви просто хотіли пожартувати з мене?
Відаль заперечливо похитав головою.
– Отже, це утнув котрийсь із кретинів, яких так багато в нашій редакції?
– Я помічаю певну ворожість у твоїх словах, але сумніваюся, що будь-хто з чоловіків, які трудяться на шляхетному терені преси, може собі дозволити ту плату, яку беруть у такому закладі, як «Мрія», якщо вона залишилася такою, якою я її пам’ятаю.
Я пирхнув.
– Мені це байдуже, бо я не збираюся туди йти.
Відаль підняв брови.
– Тільки не починай розказувати мені, що ти не такий безвірник, як я, і хочеш зберегти незаплямоване серце та принести незаплямованим до подружнього ложа те, що в тебе між ногами; що ти маєш чисту душу, яка мріє пережити ту магічну мить, коли справжнє кохання дозволить тобі відкрити екстаз плоті й душі в благословенному єднанні з Духом Святим і в такий спосіб населити світ створіннями, які матимуть твоє прізвище й очі своєї матері, святої жінки, узірця доброчесності та скромності, чия рука приведе тебе до дверей неба під доброзичливим і схвальним поглядом малюка Ісуса.
– Я так не казав і так не думаю.
– Я радий це чути, бо, можливо, і, повір мені, навіть дуже можливо, що така мить не настане ніколи, що кохання так і не прийде до тебе, що ти не захочеш і не зможеш присвятити своє життя нікому, а, як і я, доживеш до сорока п’яти років і зрозумієш, що ти вже не молодий, та тобі так ніколи й не довелося ані почути хор купідонів під музику лір, ані лягти на ложе, вистелене білими трояндами й підкочене до самого вівтаря, тож залишається тільки помста, тільки можливість утішатися пружною й гарячою плоттю, яка випаровується набагато швидше, аніж добрі наміри, і яка найбільше схожа на небо, що його ти можеш знайти в цьому гидкому світі, де все зогниває, починаючи від краси й закінчуючи пам’яттю.
Я витримав велику паузу, такий собі еквівалент мовчазних оплесків. Відаль був великим любителем оперного мистецтва й ніколи не шкодував часу, коли йому випадала можливість почути славетну арію у виконанні видатного співака. Він не пропускав жодної зустрічі з Пуччіні в «Лісео»[7], де його родина мала окрему ложу. Він був одним із небагатьох, крім тих бідолах, що тиснулися на гальорці, котрі приходили в театр для того, щоб послухати музику, яку він так любив і яка так пречудово впливала на його лекції на тему божественного та людського, що ними він іноді, як оце сьогодні, обдаровував мій слух.
– Чого мовчиш? – із викликом запитав Відаль.
– Цей останній пасаж здався мені знайомим.
Спійманий на гарячому, Відаль зітхнув і не став сперечатися.
– Уривок із мого роману «Убивство біля “Лісео”», – визнав він. – Фінальна сцена, у якій Міранда Лафлер кидає всю правду у вічі негідникові маркізу, який розбив їй серце, зрадивши її однієї наповненої пристрастю ночі у весільному номері готелю «Колумб» в обіймах шпигунки російського царя Світлани Іванової.
– Тож я відразу й упізнав слова. Ви не могли б знайти кращих. Цей твір – ваш шедевр, доне Педро.
Відаль усміхнувся мені, радий почути цю похвалу, і став міркувати, чи закурити йому ще одну сигарету.
– Хай там як, а якась істина в цьому є, – мовив він.
Відаль сів на підвіконня, не забувши спершу підкласти хусточку, щоб не забруднити свої бездоганного крою штани. Я побачив, що його «іспано-свіса» стоїть припаркована внизу, на розі вулиці Принцеси. Водій машини Мануель протирав хромовані деталі клаптем тканини так, ніби йшлося про скульптуру Родена. Мануель завжди здавався мені схожим на мого батька: обидва належали до того покоління, більшості представників якого довелося пережити чимало тяжких днів, і пам’ять про них залишила свій слід на їхніх обличчях. Я чув від служників, які працювали на віллі «Геліус», що Мануель Саньєр відсидів тривалий час у в’язниці, а коли вийшов звідти на волю, то мусив прожити багато років у злиднях, бо на жодну пристойну роботу його не брали; тож йому доводилося працювати вантажником у порту, тягаючи там важезні ящики та мішки, тобто виконувати роботу, для якої не існує ані віку, ані здоров’я. Ходили чутки, ніби одного разу Мануель, ризикуючи власним життям, урятував життя Відалю – витяг його з-під самих коліс трамвая. У подяку Педро Відаль, довідавшись про скрутну ситуацію бідолахи, вирішив узяти його на роботу й надати йому можливість оселитися з дружиною та дочкою в маленькому помешканні над гаражем вілли «Геліус». Відаль пообіцяв Мануелеві, що маленька Крістіна навчатиметься в тих самих учителів, які щодня приходили до його батьківського дому на авеню Пірсона давати уроки нащадкам династії Відалів, і що його дружина-швачка матиме роботу, виконуючи замовлення від їхньої родини. У той час він збирався придбати автомобіль, один із перших, що їх почали продавати в Барселоні, і якщо, мовляв, Мануель навчиться кермувати, забувши про ті тарадайки, у які треба запрягати коней, то Відаль найме його на службу шофером, бо в ті часи паничі не бажали доторкатися до машин із двигунами внутрішнього згоряння чи до будь-яких апаратів, що плювалися вихлопними газами. Мануель, звичайно, погодився. Після цього порятунку від безнадійних злиднів, як стверджувала офіційна версія, Мануель Саньєр та його родина сповнилися почуттям сліпої відданості до Відаля, лицаря, що завжди стає на захист скривджених і знедолених. Я не знав, чи можна було буквально вірити цій історії, чи вона була лише однією з низки легенд, які виникали навколо образу доброго аристократа, у ролі якого любив показати себе Відаль: бракувало йому хіба що з’явитися перед якоюсь сиротою-пастушкою з осяйним німбом святого.
– Бачу на твоєму обличчі той лукавий вираз, який з’являється, коли ти починаєш снувати якісь порочні думки, – сказав Відаль. – Що ти там замислив?
– Та нічого. Я думав про те, яка ви добра людина, доне Педро.
– У твоєму віці й у твоєму становищі цинізм не відчинить перед тобою жодних дверей.
– Мабуть, саме в цьому моя проблема.
– Ходи привітайся з Мануелем, він завжди про тебе запитує.
Я підійшов до вікна, і, побачивши мене, шофер, який завжди ставився до мене, як до панича, а не хлопця з простолюду, яким я був, здалеку помахав рукою, вітаючи мене. Я махнув рукою йому у відповідь. На місці пасажира сиділа його дочка Крістіна, старша від мене роки на два, істота з дуже білою шкірою й наче намальованими губами, від погляду на яку мені перехопило подих ще тоді, як я побачив її на віллі «Геліус», коли Відаль уперше мене туди запросив.
– Не дивися на неї так довго, а то ще зурочиш її, – промурмотів Відаль у мене за спиною.
Я обернувся й побачив на його обличчі той цинічний вираз, який Відаль приберігав для тих випадків, коли йшлося про пориви серця або про інші шляхетні почуття.
– Я не знаю, про що ви говорите.
– Так уже й важко про це здогадатися, – буркнув Відаль. – То що ти все-таки збираєшся робити з тим запрошенням, яке щойно одержав?
Я перечитав листа, і мене взяли сумніви.
– Ви відвідуєте ці заклади, доне Педро?
– Я не платив за жінку, відколи мені виповнилося п’ятнадцять років. Власне кажучи, мій батько платив за мене, – відказав Відаль без жодної похвальби в голосі. – Проте, як то кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться…
– Я не знаю, доне Педро…
– Звісно, знаєш.
Відаль плеснув мене по спині, ніби підштовхуючи до дверей.
– Ти маєш іще сім годин до півночі, – сказав він. – Я раджу тобі трохи поспати й набратися сил.
Я вистромив голову у вікно й побачив, як він прямує до своєї машини. Мануель відчинив дверцята, і Відаль недбало опустився на заднє сидіння. Я почув, як двигун «іспано-свіси» виконав свою симфонію гучних вилясків. Раптом дочка водія підвела голову й подивилася в бік мого вікна. Я всміхнувся їй, але відразу збагнув, що вона не пам’ятає, хто я такий. Через мить вона відвела погляд, і велика розкішна тарадайка Відаля покотилася, повертаючись у свій світ.
У ті дні вулиця Ноу-де-ла-Рамбла створювала ніби коридор ліхтарів і освітлених афіш у темряві кварталу Раваль. Кабаре, танцювальні салони, заклади, у яких лікували від венеричних захворювань, та заклади, яким важко було дати назву, тіснилися вздовж обох тротуарів, залишаючись відчиненими до самого ранку, тоді як чоловіки всіх видів і різновидів – від молодих людей із вищих прошарків суспільства до матросів із кораблів, що пришвартувалися в порту, – змішувалися тут в один гурт із найрозмаїтішими персонажами, які жили нічним життям. По обидва боки вулиці відходили вузькі, огорнуті туманом провулки; у кожному з них був ряд борделів, рівень обслуговування в яких знижувався, чим далі такий заклад стояв від головної вулиці.