Карлос Сафон – Гра янгола (страница 12)

– Заходьте першим, – запросив він.

Хол був подібний до внутрішнього патіо, характерного для давніх палаців у цій місцевості, вимощеного великими плитами й із кам’яними сходами, що підіймалися до дверей, які відчинялися у власне дім. Угорі блимало слухове вікно, скло якого було цілком заліплене екскрементами голубів та чайок.

– Щурів немає, – повідомив я, увійшовши в дім.

– Мабуть, і щурам тут було б незатишно, – сказав управитель у мене за спиною.

Ми піднялися сходами до майданчика, де були двері, що відчинялися на головний поверх. Тут ревізорові банку знадобилося кілька хвилин, щоб знайти ключ, який би увійшов в отвір замка. Механізм заскреготів звуком, який не обіцяв нічого доброго. Двері відчинилися, щоб перед нами постав нескінченний коридор, затканий павутиною, яка хвилями розгойдувалася в сутінках.

– Мати Божа, – промурмотів управитель.

Ніхто не наважувався ступити перший крок, і довелося мені знову очолити експедицію. Секретар тримав ліхтар високо вгорі, озираючись навколо з огидою в погляді.

Управитель і ревізор переглянулися між собою з виразом, який було неможливо розшифрувати. Коли побачили, що я на них дивлюся, банкір відповів мені незворушною усмішкою.

– Якщо вимести звідси пилюку й зробити добрий ремонт, то це буде палац, – сказав він.

– Палац Синьої Бороди, – уточнив управитель.

– Будьмо об’єктивні, – не погодився з ним ревізор. – У будинку досить довго ніхто не жив, а це завжди призводить до певних незручностей.

Я майже не звертав на них уваги. Я стільки разів мріяв про цей будинок, коли проходив повз його двері, що тепер майже не помічав його темного могильного вигляду. Я просувався вперед головним коридором, заглядаючи до кімнат та помешкань, де стояли та лежали старі меблі, накриті грубим шаром пороху. На одному зі столів досі була подерта скатертина, стояли посуд і таця з уже закам’янілими фруктами та квітами. Келихи та столові прибори залишилися там, ніби мешканці дому вибігли з-за столу, не встигши повечеряти.

Шафи були наповнені старим, витертим і злинялим одягом та взуттям. Були там шухляди, напхом напхані фотографіями, окулярами, перами та годинниками. Покриті порохом портрети дивилися на нас із комодів. Ліжка були застелені й накриті покривалами з білого тюлю, який світився в темряві. Монументальний грамофон стояв на столі з червоного дерева. На ньому була поставлена платівка, і голка проїхала по ній до кінця. Я здмухнув шар пилюки, який її накривав, і прочитав назву записаного на ній твору: «Лакрімоза» Вольфґанґа Амадея Моцарта.

– Симфонія в домі, – сказав ревізор банку. – Чого ще можна бажати? Тут ви житимете, як турецький паша.

Управитель скинув на нього вбивчим поглядом: він цієї думки явно не поділяв. Ми пройшли поверхом до кінцевої галереї, де на столі стояв кавовий сервіз, а розгорнута книжка чекала, поки той, хто сидить у кріслі, перегорне сторінку.

– Схоже, вони всі раптово розбіглися, не встигши нічого забрати, – сказав я.

Ревізор банку закашлявся.

– Можливо, сеньйор хоче оглянути кабінет?

Кабінет був розташований у гостроверхій вежі, куди можна було піднятися крученими сходами з головного коридору й на зовнішньому фасаді якої лишилися сліди всіх поколінь, що їх пам’ятало це місто. Вежа височіла над дахами кварталу Рібера й вивершувалася вузьким куполом із металу й кольорового скла, який іноді правив за такий собі маяк і з якого стриміла роза вітрів у формі дракона.

Ми піднялися сходами й увійшли до зали, де ревізор банку поквапився повідчиняти вікна й впустити повітря та світло. Кімната утворювала прямокутний салон із високою стелею й підлогою з темного дерева. З її чотирьох великих вікон, що вивершувалися арками на чотири сторони світу, можна було бачити базиліку Санта-Марія-дель-Мар на півдні, великий ринок на бульварі Борна на півночі, стару залізничну станцію, звідки колись відходили поїзди до Франції, на сході, а на заході – нескінченний лабіринт вулиць та проспектів, які раз у раз перетиналися між собою, розбігаючись у напрямку гори Тібідабо.

– Ну, що скажете? Хіба не диво? – з ентузіазмом вигукнув банкір.

Управитель дивився на все це зі стриманою відразою. Його секретар підіймав ліхтар угору, хоч у цьому вже не було потреби. Я підійшов до одного з вікон і висунув із нього голову, зачарований.

Уся Барселона лежала під моїми ногами, і мені хотілося вірити, що, коли я відчиню свої нові вікна, її вулиці нашіптуватимуть мені вночі на вухо свої історії й відкриватимуть таємниці, щоб я міг перенести їх на папір і розповісти кожному, хто захоче слухати. Відаль мав свою розкішну, панську вежу зі слонової кості в гірському й елегантному кварталі Педральбес, оточену горами, деревами та прозорим синім небом. Моя зловісна вежа височітиме над найдавнішими та найпохмурішими вулицями міста, оточена міазмами та чорними тінями того некрополя, який поети та вбивці назвали Трояндою вогню.

Письмовий стіл, який стояв у самому центрі кабінету, остаточно вплинув на моє рішення. На ньому, наче велика скульптура з металу й світла, стояла велична друкарська машинка «Андервуд», за прокат якої я, певне, погодився б платити не меншу ціну, аніж за винаймання всього будинку. Я сів у маршальське крісло, яке стояло біля стола, і лагідно доторкнувся до клавіш машинки, усміхаючись.

– Я тут залишаюся, – сказав я.

Ревізор банку зітхнув із полегкістю, а управитель, закотивши очі, перехрестився. Того ж таки вечора я уклав контракт на оренду будинку на десять років. Поки працівники електричної компанії проводили в будинок світло, я заходився прибирати, чистити та приводити до ладу свою нову оселю за допомогою трьох служників, яких Відаль прислав до мене, навіть не запитавши, чи я потребую їхньої допомоги. Незабаром я відкрив, що команда фахівців у галузі електричного освітлення вважала своїм головним завданням пробити безліч дірок у стінах незалежно від того, потрібні вони там чи ні. Через три дні після їх прибуття в будинку ще не горіла жодна лампочка, але здавалося, дім пережив нашестя жуків-точильників, які годуються гіпсом та мінералами.

– Невже не можна було зробити це якось інакше? – запитав я в командира батальйону, який, здавалося, не знав іншого способу діяти, крім як вимахувати молотком.

Отіліо – таке ім’я мав той талант – тицьнув пальцем у план будинку, який передав мені управитель разом із ключами, і почав доводити, що в усьому винен будинок, бо він неправильно збудований.

– Погляньте ось на це, – сказав він. – Якщо все зроблено, як через пень колоду тягти, то воно так і залишається зробленим, як через пень колоду тягти. Ось, наприклад. Тут зазначено, що ви маєте цистерну на асотеї[11]. А насправді ні. Насправді ви маєте цистерну на задньому патіо.

– Ну то й що? До вас цистерна не має жодного стосунку, Отіліо. Зосередьтеся на проблемі електричного освітлення. Світло. Ідеться не про крани й не про труби. Ідеться про світло. Мені потрібне світло.

– Але ж тут усе пов’язане. Що ви скажете мені про галерею?

– Що вона не має світла.

– Згідно з планом тут має бути головна стіна. Але наш друг Реміхіо ледь доторкнувся ось тут молотком, і половина стіни обвалилася. А про кімнати я вже й говорити не хочу. Якщо вірити цьому плану, то зала в кінці коридору має майже сорок метрів квадратних. Та де там! Я ладен об заклад побитися, що там немає й двадцяти. А ось тут маємо стіну, якої згідно з планом немає. А про ринви, то ліпше й не згадувати. Немає жодної, яка була б там, де їй би годилося бути.

– А ви певні, що ви правильно читаєте план?

– Послухайте-но, я фахівець. Повірте мені, у цьому домі сам чорт ногу зламає. Тут без Бога не обійтися.

– Ви повинні працювати з тим, що є. Робіть, як знаєте чи як вам заманеться, але я хочу, щоб до п’ятниці стіни були тиньковані, пофарбовані, а світло горіло.

– Не квапте мене, бо йдеться про дуже точну роботу. Тут потрібна стратегія.

– І що ж ви думаєте робити?

– Незабаром будемо снідати.

– Але ж не минуло й півгодини, відтоді як ви прийшли.

– Сеньйоре Мартін, з таким ставленням до нашої праці ми нікуди не дійдемо.

Випробування ремонтом та переобладнанням тривало на цілий тиждень довше, ніж передбачалося, та, попри набридливу й тривалу присутність Отіліо з його командою, які пробивали дірки там, де вони не були потрібні, та снідали по дві з половиною години, радісне відчуття того, що я нарешті оселився в будинку, про який так довго мріяв, допомогло б мені прожити там не один рік зі свічками й гасовими лампами, якби не було іншого виходу. Мені вельми пощастило, бо квартал Рібера був справжнім духовним і матеріальним резервуаром ремісничого люду всіх видів і різновидів, і на відстані кинутого каменя від своєї нової оселі я міг знайти людей, які поставили мені нові засуви та замки, що не здавалися вкраденими з Бастилії, та крани й настінні лампи, що відповідали вимогам двадцятого сторіччя… Я відхилив пропозицію провести до мого будинку телефонну лінію, а те, що мені довелося почути по радіо у Відаля, те, що тепер у пресі називали новими засобами масової комунікації, теж мене не приваблювало. Я вирішив, що житиму у світі книжок і тиші. Я забрав із пансіону лише одну зміну білизни й той футляр, у якому зберігався револьвер мого батька, єдиний спогад про нього. Решту свого одягу та речі особистого вжитку я роздав іншим пожильцям пансіону. Якби міг, то залишив би позаду також свою шкуру й свою пам’ять.