Карлос Сафон – Гра янгола (страница 103)

– Крістіно, привітай мого друга Давида. Віднині ти житимеш із ним.

Я обмінявся поглядами з хазяїном, але не сказав нічого. Дівчинка подала мені руку так, ніби репетирувала цей рух тисячу разів, і засоромлено засміялася. Я нахилився й пригорнув її до себе.

– Привіт, – прошепотіла вона.

– Дуже добре, Крістіно, – схвально промовив хазяїн. – А що ще ти маєш сказати?

Дівчинка кивнула головою, раптово пригадавши.

– Мені сказали: ви вмієте створювати оповідання й казки.

– І то найкращі, – докинув хазяїн.

– Ви створите одну для мене?

Я завагався на кілька секунд. Дівчинка з тривогою подивилася на хазяїна.

– Мартін? – промурмотів хазяїн.

– Звичайно, – сказав я нарешті. – Я створю для тебе всі ті казки, які ти в мене попросиш.

Дівчинка всміхнулася й, підійшовши до мене, цмокнула мене в щоку.

– Чому б тобі не піти на пляж і не почекати там, поки я попрощаюся зі своїм другом, Крістіно? – сказав хазяїн.

Крістіна кивнула головою й повільно відійшла, за кожним кроком обертаючи голову й усміхаючись. Поруч мене уста хазяїна, які завжди здавалися мені проклятими, шепотіли лагідні слова:

– Я вирішив повернути вам те, що ви любили найбільше й що я у вас відібрав. Я хочу, щоб протягом певного часу ви побували на моєму місці й відчули те, що відчуваю я: щоб ви не постаріли на жоден день і побачили, як виросте Крістіна, щоб ви закохалися в неї знову й побачили, як вона постаріє біля вас і як помре на ваших руках. Це буде моє благословення й моя помста.

Я заплющив очі, внутрішньо не погоджуючись.

– Це неможливо. Неможливо, щоб вона стала тією самою.

– Це залежатиме лише від вас, Мартін. Я передаю її вам як чисту сторінку. Ця історія належить уже не мені.

Я почув, як його кроки віддаляються, і, коли розплющив очі, хазяїна поруч уже не було. Крістіна, стоячи біля молу, дивилася на мене стурбованим поглядом. Я всміхнувся їй і повільно підійшов до неї із сумнівом у душі.

– А де сеньйор? – запитала вона.

– Він пішов.

Крістіна розглянулася навкруги – нескінченний пляж в обох напрямках був безлюдний.

– Назавжди?

– Назавжди.

Крістіна всміхнулася й сіла біля мене.

– Мені приснилося, що ми будемо друзями, – сказала вона.

Я подивився на неї й кивнув головою.

– А ми і є друзями. Ми завжди ними були.

Вона засміялася й узяла мене за руку. Я показав їй на сонце, що опускалося в море, і Крістіна подивилася на нього зі слізьми на очах.

– Я згадаю про все це одного дня? – запитала вона.

– Одного дня ти про все згадаєш.

І тоді я зрозумів, що кожну хвилину з того життя, яке нам судилося прожити вдвох, я присвячу тому, щоб зробити її щасливою, щоб залагодити ту шкоду, яку я їй заподіяв, і щоб повернути їй те, чого ніколи не зміг їй дати. Ці сторінки будуть нашою пам’яттю, аж поки останній подих вилетить із неї в моїх обіймах, і я понесу її в море, туди, де розбиваються хвилі, щоб назавжди пірнути з нею під воду й нарешті втекти до того місця, де ані небо, ані пекло ніколи не зможуть нас знайти.