Карлос Сафон – Гра янгола (страница 1)
Карлос Руїс Сафон
Гра янгола
© Carlos Ruiz Zafón, 2008
© Corelliana LLC, 2017
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018
Передмова до видання українською мовою
Іноді читачам та літературним критикам здається, що в сучасній літературі вже не може з’явитися жодного нового сюжету, жодної більш-менш оригінальної історії. Але, на щастя, це не так. Світ, який не встигає оговтатися від шалених успіхів дивовижних романів Умберто Еко та Дена Брауна, таки не припиняє народжувати нові імена прекрасних оповідачів. Таємниці ніколи не закінчуються, загадки трапляються на кожному кроці, сама буденність перетворюється на гру, ставки в якій надто привабливі, щоби відмовитися, і одночасно занадто великі, аби безстрашно погодитися! За велінням долі провідником для читача в запропонованій грі стає іспанський майстер слова на ім’я Карлос Руїс Сафон…
Чи варто говорити, чим саме роман Сафона «Гра янгола» зацікавить вимогливого читача? Якщо ви не полюбляєте таємниці, то, звичайно ж, він не для вас. Проте навіть у такому разі кожне слово, написане пером цього безумовно талановитого каталонця, не залишить байдужим. Варто лише скуштувати ті слова!
Останнім часом популярна література тяжіє до заглиблення в історичне минуле. Таке тло виконує настільки ж важливу роль, як і кожен образ, створюваний письменником. У центрі подій «Гри янгола» – Барселона 1920-х років. Місто, чия суміш старосвітської плісняви та модерної загадковості ідеально підходить до авторського задуму. Готичні будівлі, цвинтарі, борделі… Саме в гущині такої атмосфери живе головний герой – молодий талановитий письменник Давид Мартін. Юнак, захоплений нездійсненним коханням, потрапляє в скрутне становище, з якого, здавалося б, немає виходу. Але раптом він дістає цікаву пропозицію від паризького видавця Андреаса Кореллі. Завдання полягає в тому, щоб написати книгу, якої ще ніколи не існувало, в обмін на зовсім іншу долю…
З блискучим стилем та приголомшливою детальністю автор веде читача до Цвинтаря забутих книжок, проголошуючи устами Давида: «Це місце таємниці. Святилище. Кожна книжка, кожен том, що їх ти тут бачиш, має душу. Душу того, хто її написав, і душу тих, хто її прочитав, хто жив і мріяв із нею». Проте це зовсім не кінець історії!
Наслідуючи найкращі традиції готичного роману, Сафон створює нову іспанську прозу, найуспішнішу з часів появи «Дон Кіхота» Сервантеса!
Отже, пропонуємо читачеві долучитися до захопливих пригод та інтриг, пройти через лабіринти секретів і пристрастей, що переплелися в майстерній оповіді Карлоса Руїса Сафона, наче уві сні, від якого вам не захочеться прокидатися!
Присвячується Марії-Кармен, “a nation of two”[1]
Дія перша
Місто проклятих
У пам’яті письменника назавжди зберігається той день, коли він отримує трохи грошей чи бодай похвалу за своє оповідання або роман. Він ніколи не забуває про ту мить, коли солодка отрута гордині проникає йому в кров і він починає вірити в те, що ніхто не помітить відсутності в нього таланту й літературна мрія подарує йому дах над головою, гарячу страву наприкінці дня й те, чого він найпалкіше прагне, – можливість побачити своє прізвище надрукованим на оправленому в картон жалюгідному стосику аркушів, які, поза всяким сумнівом, проживуть довше, ніж він. Письменник приречений навіки запам’ятати цю мить, бо на той час він уже проклятий і його душа має ціну.
Щодо мене, то мені довелося пережити її в один із далеких днів у грудні 1917 року. Мені було тоді сімнадцять років, і я працював у «Голосі індустрії», захирілій газеті, що животіла в напіврозваленій будівлі, у якій колись була фабрика з виробництва сірчаної кислоти й зі стін якої досі сочилася ядуча пара, що роз’їдала меблі, одяг, душу й навіть підбори черевиків. Та будівля стояла за лісом янголів та хрестів кладовища Пуебло-Нуево, і здалеку її силует зливався із силуетами усипальниць, що вирізнялися на тлі обрію, де стриміли також сотні фабричних димарів, утворюючи постійні червоно-чорні сутінки, які нависали над Барселоною.
Того вечора, коли моє життя повернуло на інший курс, заступник головного редактора газети дон Басиліо Мораґас зволив перед самим закінченням робочого дня покликати мене в темну комірчину, що була в самій глибині редакції й іноді правила за кабінет, а іноді – за місце для куріння гаванських сигар. Дон Басиліо був чоловік із лютим виразом обличчя та пишними вусами, що не бажав терпіти будь-яку анархічну самодіяльність і був прихильником теорії, згідно з якою надмірне застосування прислівників та дієприкметникових зворотів свідчило про спотворений смак і про нестачу вітамінів в організмі того, хто їх застосовував. Коли він помічав за якимсь редактором схильність до квітчастої прози, то доручав йому протягом трьох тижнів лише складати повідомлення про смерть. Якщо після такого покарання винний знову брався за своє, він навічно засилав його у відділ інформації для домогосподарок.
– Доне Басиліо, ви мене викликали? – боязко запитав я.
Заступник головного редактора подивився на мене скоса. Я заглибився в кабінет, який смердів тютюном і потом, і чекав подальших розпоряджень. Дон Басиліо не помічав моєї присутності й з червоним олівцем у руці далі перечитував якусь статтю, що лежала на його письмовому столі. Протягом кількох хвилин заступник головного редактора нещадно калічив текст своїми виправленнями та скороченнями, лаючись крізь зуби так, ніби мене там не було. Не знаючи, що робити, я побачив біля стіни стілець і зробив такий рух, ніби зібрався сісти.
– Хто вам наказав сідати? – промурмотів заступник головного редактора, не відриваючи погляду від тексту.
Я поквапно випростався й затамував подих. Заступник головного редактора зітхнув, відклав убік червоний олівець, відкинувся назад у кріслі й подивився на мене так, ніби я був якимсь непотребом.
– Мені сказали, що ви пишете, Мартін.
Я проковтнув слину, а коли розтулив рота, то звідти пролунав тремтячий і до безглуздя тоненький голос:
– Так, пишу, тобто, власне, пробую писати…
– Сподіваюся, у вас виходить ліпше, ніж ви кажете. І що ж ви пишете? Якщо мені буде дозволено запитати про це.
– Детективні історії. Тобто…
– Я все зрозумів.
Дон Басиліо обдарував мене промовистим поглядом. Якби я йому сказав, що виліплюю зі свіжого гною статуетки для різдвяного вертепу, він би, думаю, подивився на мене з більшим ентузіазмом. Він знову зітхнув і стенув плечима.
– Відаль каже, у вас не так уже й погано виходить. Звісно, у цьому жанрі надто висока конкуренція, а тому… Але якщо Відаль каже…
Відаль мав славу першого пера в «Голосі індустрії». Він відповідав за щотижневу шпальту подій, де подавався єдиний матеріал, який варто було читати в газеті, і був автором із десятка пригодницьких романів, що мали певну, хоч і досить скромну популярність, про життя бандитів старовинного кварталу Барселони Раваль та про їхні любовні пригоди з дамами вищого світу. Завжди одягнений у бездоганно скроєний шовковий костюм і взутий у блискучі італійські мокасини, з білявим, повсякчас бездоганно зачесаним волоссям, вусиками, які були ніби намальовані олівцем, і безтурботною та доброзичливою усмішкою чоловіка, що почувається пречудово як у власній шкурі, так і у світі, Відаль мав зовнішність і манери вишуканого жіночого кумира. Він походив із родини купців, які забагатіли в Америці на торгівлі цукром, а коли повернулися до Іспанії, то встигли ще й добре нажитися, уклавши чималі гроші в електрифікацію міста. Його батько, патріарх клану, був одним із головних акціонерів газети, тож дон Педро використовував редакцію як поле для гри, де мав можливість рятуватися від нудьги, яка так допікає тим, хто жодного дня у своєму житті не відчував необхідності працювати. І байдуже, що газета спалювала гроші так само, як нові автомобілі, що віднедавна з’явилися на вулицях Барселони, спалювали бензин: адже династія Відалів, спочатку скупивши всі можливі вельможні титули, тепер заходилася будувати на прилеглих до міста територіях, які найшвидше розвивалися, банки та маєтки, кожен розміром із невеличке князівство.
Саме Педро Відалю я наважився показати свої перші спроби в галузі письма, коли був іще малим хлопцем і заробляв собі на життя тим, що приносив до редакції каву та сигарети. Він ніколи не шкодував для мене часу, читаючи мої опуси та допомагаючи мені порадами. З плином часу він зробив мене своїм помічником і дозволив друкувати мої тексти на машинці. Це він сказав, що якщо я захочу поставити свою долю на кін і зіграти в російську рулетку літератури, то він згоден допомагати мені й спрямовувати мої перші кроки. Вірний своєму слову, тепер він кинув мене в пазури дона Басиліо, Цербера нашої газети.
– Відаль надто сентиментальний, і він досі вірить у глибоко антиіспанські легенди про необхідність шанувати справжній талант і надавати можливості тим, хто їх справді заслуговує, а не тим, хто претендує на них завдяки своєму суспільному або службовому становищу. Маючи стільки грошей, він може дозволити собі любити лірику та поезію. Якби я мав бодай соту частину тих дуро, які сиплються на нього, то присвятив би весь свій час написанню сонетів, і пташки сідали б на мою долоню й дзьобали з неї просо, зачаровані моєю некорисливою добротою.