Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 95)
Я подивився в інший бік поля, але висока пожежа заховала від мене і Гантинга, і Ларкіна, і Сарафину. Я знав, що вони там, і можливо — збираються всіх нас убити, але тієї миті я стояв поряд з Ліною, і ця мить була важливіша за все.
— Ітане! Швидше біжи по Раян, дядькові Мейкону потрібно допомогти. Я не можу тримати її так вічно.
Мені не треба було повторювати двічі. Я кинувся геть, бо хай як Сарафина старалася послабити наш зв’язок, більше це було неважливо. Ліна знову повернулася до моїх думок і мого серця, і, збиваючи ноги на вибоїстій ріллі, я думав тільки про неї одну.
І ще про той факт, що наближається полуніч. І біг швидше.
«Я теж тебе кохаю. Поквапся…»
Я глянув на мобільний: 23.25. Знову затарабанив у двері Рейвенвуду і несамовито натиснув на півмісяць над входом. Усе марно. Напевно, Ларкін якимсь чином запечатав двері, але як — було відомо тільки йому.
— Раян! Тітко Дел! Бабусю!
Більше за всіх мені була потрібна Раян, адже Мейкона поранили, і те ж саме могло спіткати Ліну. Я не знав, до чого вдасться Сарафина, якщо Ліна їй відмовить. Слідом за мною до входу прибіг Лінк.
— Раян десь немає, — зронив я.
— Вона лікарка? Треба допомогти мамі.
— Ні, вона… Я поясню тобі пізніше.
Лінк міряв кроками веранду.
— А це все було насправді?
Думай, Ітане, думай! Ти опинився в цьому сам, а Рейвенвуд сьогодні свого роду фортеця, до якої не може потрапити жоден сторонній — принаймні смертний. Але ж я не міг залишити Ліну напризволяще…
Я набрав номер єдиної відомої мені людини, яка б не побоялася мати справу з двома темними чародіями і кривавим інкубом посеред надприродного урагану. Людину, що сама була втіленням такого урагану. Амму.
В телефоні лунали гудки.
— Ніхто не відповідає. Напевно, Амма й досі з батьком.
23.30. Я згадав про ще одну людину, яка могла стати нам у пригоді, але цей план здавався не таким реалістичним. Я набрав районну бібліотеку Гатліна.
— Маріан теж немає. А вона знає, що робити! Ну що за біда, вона ж завжди сидить у бібліотеці, навіть у неробочий час…
Лінк нервово ходив по веранді.
— Так усе ж зачинено через це кляте свято. Сьогодні битва на Медовому пагорбі, ти забув? Може, нам краще повернутись у безпечну зону і пошукати лікарів?
Я витріщився на Лінка, нібито з його рота щойно вилетіла блискавка і вдарила мені прямісінько в лоб.
— Сьогодні свято. Усе зачинено, — повторив за ним я.
— Ага. Я щойно це сказав. То що нам робити? — зовсім розгублено запитав Лінк.
— Лінку, ти геній. Ти клятий геній.
— Я знаю, чувак, але як це стосується справи?
— Ти на тарабайці?
Він кивнув.
— Тоді поїхали.
Лінк завів мотор. Той загарчав, але, як завжди, завівся. З колонок заревли «Святі дриґачі», але цього разу запис був нікудишній. Мабуть, на концерті не останню роль зіграла сирена Ридлі.
Лінк виїхав на гравійну доріжку і потім скоса кинув на мене оком.
— А куди ми тепер їдемо?
— До бібліотеки.
— Ти ж наче казав, що вона зачинена.
— До іншої бібліотеки.
Лінк кивнув, хоч і не допетрав, куди саме ми зібралися. Він їхав, не сперечаючись зі мною, як у старі добрі часи, і тарабайка мчала по гравію так, ніби сьогодні був понеділок і ми не встигали до школи. От тільки для уроків було запізно.
23.40.
Коли ми з розгону припаркувалися біля Історичного товариства, Лінк навіть не чекав роз’яснень. Я вискочив з машини, ще він не встиг вимкнути «Дриґачів», і Лінк наздогнав мене аж біля повороту до темного спуску попід другою найстарішою будівлею міста.
— Це не бібліотека.
— Правильно.
— Це ДАР.
— Правильно.
— Яких ти ненавидиш.
— Правильно.
— Моя мама сюди… ну… чи не щодня приходить.
— Правильно.
— Чувак, то що ми тут робимо?
Я підійшов до ґрат і просунув крізь них руку — вона прослизнула крізь метал, чи, точніше, крізь те, що здавалося металом, і стала схожою на кінцівку без зап’ястка.
Лінк схопився за мене.
— Слухай, Ридлі щось підсипала мені у коктейль, бо клянуся — твоя рука… я щойно бачив, як твоя рука… забудь, це глюки.
Я витягнув руку з-за ґрат і помахав пальцями перед Лінковим обличчям.
— Чувак, після всього, що ти сьогодні бачив, ти думаєш, що в тебе досі глюки? Навіть тепер?
Годинник показував за чверть опівніч.
— У мене немає часу на пояснення, але далі дивного стане ще більше. Ми спустимося у бібліотеку, не схожу на звичайну бібліотеку, де ти рідко віритимеш своїм очам, тож якщо хочеш почекати мене в машині — я не проти.
Лінк намагався ловити мої слова, які я тарабанив зі швидкістю кількасот на хвилину, але загубився ще десь на півдорозі.
— То ти йдеш чи ні?
Він подивився на ґрати і без зайвих слів просунув крізь них руку. Вона зникла.
Лінк ішов зі мною.
Пригнувши на вході голову, я почав спускатися старими кам’яними сходами.
— Ходімо, нам потрібна книга.
Лінк нервово загиготів, дихаючи мені в спину.
— Книга? Ти хочеш взяти її просто зараз? У бібліотеці?
Коли ми йшли у темряві, поряд з нами вздовж стін спалахували смолоскипи. Я дістав один з них з металевого тримача у формі півмісяця і віддав його Лінку. Потім узяв собі інший і помчав останніми сходами до мурованої кімнати. Смолоскипи й далі спалахували, освітлюючи нам шлях до центру зали. З темряви виринули колони, що відкидали довгі тіні у мерехтливому сяйві піднятих вогнів. На вході до кімнати знову з’явилися добре знайомі слова:
— Тітко Маріан! Ви тут?
Маріан ззаду поплескала мене по плечу, і я мало зі шкіри не вистрибнув, наскочивши на Лінка.