Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 62)

«Певно, так».

Ліна затисла голову коліньми.

— Усі в нормі? — навдивовижу спокійно запитала тітка Дел. Вона вже не здавалася спантеличеною чи незграбною, а я лишень уявив, як це — постійно бачити такі видіння. Я б точно відключився чи з’їхав з глузду.

— Я не можу повірити, що ви це бачите, — сказав я, дивлячись на Дел і нарешті фокусуючи погляд.

— Дар палімпсеста — це велика честь і ще більший тягар.

— Книга там, унизу, — сказав я.

— Так, але виходить, що вона належить оцій жінці, — сказала Дел, указуючи на примарну Женев’єву. — І ви двоє не дуже-то здивувалися, побачивши її.

— Ми вже її зустрічали, — зізналася Ліна.

— Що ж, тоді вона вирішила явити себе вам. Бачити мертвих — це не чародійський дар, навіть коли йдеться про природницю, і звісно, не мають такого вміння смертні. Мертвих можна побачити тільки тоді, коли вони самі захочуть себе явити.

Мені було страшно. Але не так, як на сходах Рейвенвуду чи в смертельно холодних обіймах Ридлі. Ні, це було інше відчуття. Схоже на мої сни, з яких я прокидався, певен, що втратив Ліну назавжди. То був паралізуючий жах, який наповнює тебе під пильним оком могутньої примари проклятої чародійки, коли ти вночі розкопуєш її могилу, аби вкрасти книгу з віка її труни. Про що я думав? Про що ми всі думали, йдучи сюди, копаючи могилу під повним місяцем?

«Ви намагалися виправити кривду», — почувся голос, але він належав не Ліні.

Я обернувся. Ліна була бліда. Ріс і тітка Дел дивилися на те, що залишилось від Женев’єви. Вони теж її чули. Я задивився у її мерехтливі золоті очі, а вона й далі то з’являлася, то танула в повітрі. Здавалося, вона розуміла, навіщо ми тут.

«Дістаньте її».

Я кинув на Женев’єву невпевнений погляд. Заплющивши очі, вона ледь помітно кивнула.

— Вона хоче, щоб ми забрали книгу, — сказала Ліна. Що ж, я таки не з’їхав з глузду.

— А як знати, що їй можна вірити?

Зрештою, вона була темна чародійка з такими ж золотими очима, як у Ридлі.

Ліна глянула на мене, і в її очах блиснула надія:

— Ніяк.

Залишилося тільки одне.

Копати.

Книга була точно така, як у видінні — з потрісканою чорною шкіряною палітуркою з крихітним тисненням півмісяця. Від неї віяло відчаєм, і тяжка вона була не так для рук, як для душі. Це була темна книга. Я відчув її ауру з першого дотику, ще до того, як вона встигла обпалити мені кінчики пальців. Мені здавалося: щоразу, коли я вдихав, книга крала в мене трішки повітря.

Я вистромив руку з ями, підносячи книгу над головою. Ліна забрала її, і я виліз назовні. Я волів якнайшвидше вибратися звідти, адже ні на мить не забував, що стою на труні Женев’єви.

— Боже правий, — зітхнула тітка Дел, — ніколи не думала, що побачу її! «Книга місяців»… Будь обережний, ця книга стара як світ, а то й старіша. Мейкон нізащо не повірить…

— А він ніколи й не довідається, — Ліна обережно струшувала з палітурки бруд.

— Ти точно звихнулася, якщо вважаєш, що ми не розкажемо про це дядьку Мейкону, — Ріс схрестила руки на грудях, як розсерджена мамка.

Ліна піднесла книгу до обличчя Ріс.

— Про що саме?

Ліна втупилася в очі кузини так само, як та — в очі Ридлі на Зборах. Напружено, цілеспрямовано. Вираз обличчя Ріс змінився — вона здавалася розгубленою, збитою з пантелику, і дивилася на книгу так, нібито не бачить її взагалі.

— То про що ти розповіси, Ріс?

Ріс заплющила очі, нібито намагаючись забути страшний сон. Вона розтулила рот — начебто щось сказати, але тієї ж миті стулила його знов. Ліна повернулася до тітки, і на її обличчі промайнула посмішка.

— Тітко Дел?

Тітка Дел мала такий самий розгублений вигляд, як і Ріс, і хоча це був її звичайний стан, щось у виразі її обличчя стало іншим. І вона теж не сказала Ліні ні слова.

Ліна нишком обернулася й кинула книгу мені в сумку. Коли вона це зробила, я побачив зелені спалахи в її очах і звивисті порухи кіс у місячному сяйві на хвилях чарівного вітру. Я наче бачив самі чари, що витали в повітрі навкруг. Я не розумів, що відбувається, але скидалося на те, що ці троє вели німу бесіду у своєму власному нічному просторі, а я нічого не чув і не міг зрозуміти.

А потім усе закінчилося, і місячне сяйво знову стало місячним сяйвом, а ніччю — ніч. Понад плечем Ріс я поглянув на надгробок Женев’єви: примара зникла, нібито ніхто й ніколи її там не бачив.

Ріс похитнулася і знову подивилася на нас згори вниз:

— Якщо ти думаєш, що ми не розповімо дядькові Мейкону, що ти просто так притягла нас на цвинтар через якийсь шкільний проект, який навіть не збираєшся доробляти, то…

Що вона верзе? Але Ріс мала до смерті серйозний вигляд. Наскільки я зрозумів, вона не пам’ятала того, що сталося.

«Як ти це зробила?»

«Тренування з дядьком Мейконом не минули марно!»

Ліна застібнула мою спортивну сумку з книгою.

— Розумію, Ріс, вибач. Просто це місце таке моторошне вночі! Ходімо звідси.

— Ти зовсім як дитина, — попрямувала Ріс до Рейвенвуду, ведучи за собою тітку Дел.

Ліна підморгнула мені.

«Які тренування? Контроль свідомості?»

«А, різне. Пересували гальку, змінювали інтер’єр, чаклували з часом, але це було складно».

«А контролювати пам’ять — просто?»

«Я забрала з їхніх думок спогади про книгу. Ти б сказав — стерла. Вони ніколи не згадають про неї, тому що в їхній реальності книги не існувало».

Так, нам була потрібна книга, і я розумів Лінин учинок. Але тепер мені чомусь здавалося, що ми перейшли межу, і я не знав, на якому опинився боці. Не відав, чи Ліна повернеться до мене… і до себе теж.

Ріс із тіткою Дел вже попрямували до саду. Мені не потрібен був дар сивіли, щоб здогадатися, як вона поспішає звідси втекти. Ліна теж пішла за ними, але щось мене зупинило.

«А., почекай».

Повернувшись до ями, я сунув руку в кишеню. Потім розгорнув хустинку зі знайомими ініціалами й узяв підвіску за ланцюжок. Нічого не відбулося. Жодних видінь, і щось підказало мені, що їх більше не буде. Медальйон привів нас сюди, він показав нам усе, що ми мали побачити.

Я тримав камею над могилою. Обмін Має бути чесний. Я вже зібрався її кинути, але знову почув голос Женев’єви, цього разу тихіший.

«Ні. Вона мені не належить».

Я подивився на надгробок: Женев’єва мерехтіла там ледь видимим образом, що залишився од вітру. Вона мене більше не лякала.

Вона здавалася розбитою, зламаною, як людина, що навіки втратила своє єдине кохання.

І все стало ясно.

8. XII

По шию

Інколи можна так ускочити в халепу, що загрози наступних неприємностей просто перестануть лякати. Якщо ти загруз настільки, що майже дістався середини, — лізь далі, це твій єдиний шанс вибратися на той бік. Такою була класична Лінкова логіка, але і я почав бачити її геніальність. Напевно, розумієш це тільки тоді, коли сам загрузаєш по шию.

Наступного дня після розкопок ми з Ліною вирішили вчинити саме так. Для початку одним з Амминих незмінних олівців ми підробили записку. Потім прогуляли школу, щоб прочитати украдену книгу, яку нам узагалі було заборонено читати, а наостанок я набрехав про проект, над яким ми працюємо разом і який дасть нам додаткові бали. Я чекав, що Амма розкусить мене за дві секунди після слів «додаткові бали», але вона саме розмовляла з тіткою Керолайн про батьків стан. Мене мучила совість через брехню, поминаючи вже крадіжку, підробку й стирання пам’яті, але в нас і дійсно не було часу на школу. Нас чекала справа справ.

Тепер у нас була справжня «Книга місяців», я навіть міг помацати її руками.

— Ой! — вона обпекла мене, ніби я поклав руки на гарячу плиту. Книга впала на підлогу Ліниної спальні. З котроїсь кімнати загавкав Мовчун Редлі й почалапав сходами до нас.

— Двері, — наказала Ліна, не відриваючись від старого латинського словника. Її спальня зачинилася просто перед носом Мовчуна, і той обурено загавкав.

— Мовчуне, не лізь до мене в кімнату. Ми тут просто сидимо, а я зараз узагалі займуся музикою.

Я здивовано подивився на двері. Напевно, це був черговий урок від Мейкона. Ліна й оком не змигнула, ніби робила таке вже тисячу разів. Це був іще один прийом, подібний до того, який напередодні вона використала на Ріс і тітці Дел. У мене закрадалася думка, що чим менше днів залишатиметься до її дня народження, то більше у неї з’являтиметься чарівних сил.