Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 59)
— Що за…
Я обернувся саме тоді, коли сотні люмінесцентних зелених прапорців вирвалися з-під двірників автівок, зі стосів коробок, з рук, з бусиків і полетіли з поривом раптового вітру, як птахи між білих хмар. Вони були прегарні й вільні. Як у фільмі Гічкока «Птахи», тільки навпаки.
Долинули зойки, але тяжкі металеві двері замкнулися й відгородили їх від нас.
Ліна пригладила волосся.
— Ну й скажена у вас погода!
6. XII
Знахідка
Нарешті я зрадів, що прийшла субота. Було щось заспокійливе в тому, що я мав провести день із жінками, усі чарівні сили яких зводилися до вміння забувати власні імена. Коли я приїхав до Сестер, на подвір’ї саме гасала сіамська кішка тітки Мерсі — Люсіль Болл (Сестри обожнювали фільм «Я люблю Люсі»[19]). Так от, мотузка для сушіння білизни тягнулася у Сестер через увесь двір, і щоранку тітка Мерсі прив’язувала Люсіль за шворку до цієї мотузки, щоб кішка могла поганяти. Я намагався пояснити, що кішку можна випустити надвір і вона сама повернеться додому, коли захоче, але тітка Мерсі подивилася на мене так, ніби я запропонував їй закрутити роман з одруженим чоловіком.
— Я не можу випустити Люсіль на вулицю саму. Її точно хтось поцупить.
Я не чув, щоб у місті регулярно зникали коти, але цей аргумент не приніс би мені перемоги. Я відчинив двері, приготувавшись до звичного шумного вітання, але сьогодні в будинку було напрочуд тихо. Поганий знак.
— Тітко Пруденс?
Як завжди, з заднього двору почувся протяжливий голос:
— Ми на терасі, Ітане.
Пірнувши під одвірок заскленого ґанку, я побачив Сестер, що носились кімнатою з чимось схожим на безшерстих пацюків.
— А це ще що за фігня? — бовкнув я, не подумавши.
— Ітане Вейт, думай, що кажеш, а то я вимию тобі рота з милом! Нема чого тут мені богохулити! — з розстановкою сказала тітка Грейс. А як на мене, тітка Грейс богохульством вважала навіть слова «труси», «голий» і «сечовий міхур».
— Перепрошую, мем, але що це у вас в руках?
Тітка Мерсі миттю підбігла до мене й простягнула руку: на її долоні спало двійко маленьких гризунів.
— Це білченята. Минулого вівторка Рубі Вілкокс знайшла їх на горищі.
— Дикі білки?
— Ага, і їх шестеро. Бачиш, які вони милі крихітки?
Я ж бачив тільки, що це нам просто так не минеться. Страшно було й уявити, як мої старезні бабці няньчаться з дикими тваринами, малими чи дорослими.
— Як вони опинились у вас?
— Ну, Рубі не змогла за ними доглядати… — почала тітка Мерсі.
— Це все її страшний чоловік. Вона, у нього не спитавшись, і до крамнички не ходить.
— Тож Рубі віддала їх нам, бо в нас уже була клітка.
Одного разу Сестри врятували після урагану пораненого єнота і повернули його до життя. Згодом єнот зжер папуг-нерозлучників тітки Пруденс — Сонні й Шер, і Тельма викинула його геть. Але клітка в них залишилась.
— Ви в курсі, що білки переносять сказ? Ви не можете їх тримати. А раптом вони вас покусають?
— Ітане, — насупилася тітка Пруденс, — це наші крихітки, і вони наймиліші на світі. Вони нас не покусають. Ми їхні матусечки.
— Хіба ж вони не ручні? — мовила тітка Грейс, пригортаючи одну тваринку до себе.
Мені ж уявлялося лише, як один із цих черв'якоподібних гризунів упивається в шию котроїсь бабці, я везу їх трьох до лікарні, їм роблять двадцять уколів у живіт — словом, уявлялася вся картина невідкладної допомоги від сказу. Я був певен, що у їхньому віці двадцять уколів могли привести до
— Ви не можете знати напевне. Це дикі звірі.
— Ітане Вейт, і сліпий побачить, що ти не любиш тварин. Ці малята нас ніколи не скривдять, — тітка Грейс кинула на мене осудливий погляд. — А що з ними робити? Їхньої мами немає, вони без нас помруть.
— Я відвезу їх до Асоціації захисту тварин.
Тітка Мерсі несамовито притисла білок до грудей.
— До Асоціації? Там же всі убивці! Вони їх точно вб’ють!
— Годі про ті асоціації. Ітане, дай мені он ту піпетку.
— Навіщо?
— Треба їх годувати що чотири години з цієї піпетки, — пояснила тітка Грейс. Тітка Пруденс тримала одне з білченят на долоні, а воно зголодніло смоктало кінчик піпетки. — А раз на день ми ватяною паличкою чистимо їхні інтимні місця, щоб вони навчилися самі за собою доглядати.
Ну, це мені показувати не було потреби.
— А звідки ви все це знаєте?
— Ми прочитали в ан-тернеті, — гордо всміхнулася тітка Мерсі.
Я не розумів, звідки бабці знають про інтернет, коли у них немає навіть тостера.
— А як ви добралися до інтернету?
— Тельма відвезла нас у бібліотеку, і міс Маріан нам підказала. У них там є комп’ютери. Ти це знав?
— І там можна знайти все, навіть брудні фото. Там такі весь час вискакують, уявляєш?
«Брудними» тітка Грейс, певно, вважала фото в стилі ню, а це мало б відвадити Сестер від інтернету назавжди.
— Я просто хочу вам іще раз нагадати, що це погана ідея. Ви не зможете завжди тримати їх біля себе. Вони виростуть і стануть агресивніші!
— Ну, ми й не збираємося за ними все життя доглядати, — похитала тітка Пруденс головою, нібито дивуючись моїй дурнуватій ідеї. — Тільки-но вони навчаться самі про себе дбати, ми їх випустимо у двір.
— Але вони ж не знатимуть, як добувати їжу, саме тому не можна приручати диких тварин. Коли ви їх випустите, вони здохнуть з голоду!
Цей аргумент мав спрацювати і вберегти мене від поїздки до лікарні.
— Ось тут ти помилився. В ан-тернеті все про це написано, — мовила тітка Грейс. Цікаво, де вони знайшли сайт про те, як вирощувати диких білок і чистити їхні інтимні місця ватяними паличками? — Треба навчити їх збирати горіхи. Ти закопуєш горіхи на подвір’ї і пускаєш білок їх шукати.
Я вже зрозумів, до чого вона хилить. Того ж дня я закопував для білок горіхове асорті й думав, скільки ж іще мені треба буде викопати ямок, щоб сестри сказали «досить».
За півгодини грабарства я почав знаходити в землі різні предмети: наперсток, срібну ложку, якусь не надто дорогу каблучку з аметистом, котра однак стала гарним приводом для того, щоб я врешті-решт перестав ховати арахіс. Повернувшись у будинок, я застав тітку Пруденс у супертовстих окулярах до читання над купою пожовклих паперів.
— Що ви читаєте?
— Я просто шукаю дещо для мами твого друга Лінка. ДАР готують туристичний маршрут «Південна спадщина», і їм потрібні деякі історичні замітки, — вона перегорнула один зі стосів. — Але дуже важко знайти щось з історії Гатліна, де б не йшлося про Рейвенвудів.
А про це в ДАР хотіли чути менше за все.
— Тобто?
— Ну, без Рейвенвудів, як я вважаю, Гатліна взагалі б не було. Тому важко написати історію міста — і не згадати про них.
— А вони що, дійсно з’явились тут раніше за решту?
Я чув, як про це казала Маріан, але починав вірити в це тільки зараз.
Тітка Мерсі вийняла зі стосу один папірець і піднесла його так близько до очей, що букви в неї повинні були вже двоїтися. Тітка Пруденс вихопила в неї аркуш:
— Дай-но сюди. У мене система.
— Ну, не треба, то й не треба, — тітка Мерсі повернулася до мене. — Так, Рейвенвуди були в Гатліні одними з перших. Десь у 1800 році вони одержали тут від короля Шотландії земельну ділянку.
— А написано — у 1781-му, — тітка Пруденс помахала перед нами жовтим папірцем. — Вони були фермери, і виявилося, що земля в околицях Гатліна — найродючіша на всю Південну Кароліну. Бавовна, тютюн, рис, індиго — тут усе родило, хоч насправді ці рослини разом не ростуть. Тільки-но стало зрозуміло, що тут і палиця розквітне, навколо Рейвенвудів виросло ціле місто.
— Подобалося це іншим чи ні, — додала тітка Грейс, відірвавшись від вишивання хрестиком.