Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 34)
— Звідки ти знаєш?
— А звідки мені сняться такі самі сни, як і тобі? Звідки я знаю, заходячи в кімнату, що ти там або була там?
«Ітане!»
«Це правда».
Я торкнувся її щоки і тихо додав:
— Я не знаю, звідки це мені відомо, але відомо — і все.
— Я розумію, що ти у це віриш, але не можеш бути певен. Навіть мені не відомо, що чекає на мене завтра.
— Більшої нісенітниці я в житті не чув.
Все сьогодні було не так: я не збирався цього казати, принаймні не такими словами, але добре, що сказав.
— Тобто?
— Усі ці казки про фатум. Ніхто не вирішує за тебе твоєї долі — тільки ти.
— Так, Ітане, якщо ти не з родини Дюкейнів. Навіть інші чародії обирають, а ми — ні. У шістнадцять років ми стаємо темними або світлими, права вибору не існує.
Я пальцями підняв її підборіддя.
— Отже, ти
Я зазирнув у Лінині очі, усвідомлюючи, що зараз її поцілую. Я знав, що доки ми разом, для хвилювання немає причин. Я майже повірив, що ми завжди будемо разом.
Тієї миті я облишив думки про баскетбольні прийоми і дозволив їй побачити, що відбувається в моїй голові. Що я відчуваю, що збираюся зробити, і скільки часу я наважувався на цей вчинок.
«Ітане…»
її очі стали ще більшими і зеленішими, якщо це взагалі можливо.
«Ітане, я не знаю…»
Я нахилився і поцілував її в губи. Вони були солонуваті, як її сльози, і цього разу мене пройняло не теплом, а справжнім розрядом від вуст аж до п’ят. У кінчиках пальців закололо, наче від розетки, в яку я, з Лінкового дозволу, восьмирічним хлопчаком впхав ручку. Ліна заплющила очі та притягнула мене до себе. Це була досконала мить. Ліна цілувала мене, усміхаючись від дотику моїх губ, і я розумів, що вона чекала на мене, можливо, так само довго, як чекав на неї я. Але зненацька вона закрилася. Настільки ж швидко, як і відповіла на мій поцілунок. Простіше кажучи, вона просто відтрутила мене.
«Ітане, нам не можна».
«Чому? Я гадав, у нас взаємні почуття».
Невже ні? Невже вона не відчуває того самого?
Я охопив поглядом її всю, починаючи з долонь, що вперлись мені в груди й досі не підпускали ближче. Напевно, вона відчувала, як шалено калатає моє серце.
«Це не…»
Вона почала відвертатися від мене, і я вже навіть був готовий, що вона ось-ось підхопиться. Так само, як того дня, коли ми знайшли в Ґрінбраєрі медальйон, як тієї ночі, коли вона залишила мене на ґанку. Я ухопив її за зап’ясток і відчув сильне тепло.
— Поясни тоді, що це?
Ліна подивилася на мене впритул, і я спробував прочитати її думки. Але не зміг.
— Я знаю, ти гадаєш, що мені до снаги все змінити. Це не гак. І те, що зробила Ридлі, — лише квіточки. Вона запросто могла тебе вбити, і можливо, вбила б, якби я її не зупинила, — Ліна глибоко вдихнула, і я помітив, як у неї блищать очі. — Я теж можу стати чудовиськом — віриш ти мені чи ні.
Я пригорнув її за шию, незважаючи на слова. Але вона вела далі:
— І я не хочу, щоб ти бачив мене такою.
— Мені байдуже, — сказав я, цілуючи її в щоку.
Ліна спустилася з ліжка, забираючи руку з моєї долоні.
— Ти не розумієш, — вона показала мені напис на руці.
122. Сто двадцять два дні, розмазана синя паста — нібито все, що нам залишилося.
— Розумію. Ти боїшся. Але удвох ми щось придумаємо. Ми маємо бути разом.
— Ні. Ти — смертний. Ти не можеш цього збагнути. Я не хочу завдати тобі шкоди, коли ти станеш для мене надто близьким.
— Запізно.
Я ясно чув кожне її слово, але розумів лише одне.
Ближче вже й не може бути.
9. Х
Пращури
Поки ці слова промовляла вродлива дівчина, вони мали сенс. Тепер, коли я лежав удома у власному ліжку, мені дедалі важче було уявити, як скласти цю історію докупи. А розповісти Лінку — й поготів. От як мені почати: розумієш, друже, мені подобається дівчина, але я не знаю її справжнього імені, а ще вона чаклунка — перепрошую, чародійка, до того ж із цілої родини чародіїв, — а за п’ять місяців вона точно дізнається, добра вона чи зла. А ще вона здатна викликати урагани, не виходячи з кімнати, і подумки розбивати скло. А я бачу видіння з минулого, торкаючись дурнуватого медальйона, який, за порадою Амми та Мейкона Рейвенвуда (до речі, зовсім не відлюдька), мав би давно закопати. А ще цей медальйон з’явився на шиї жінки на портреті в маєтку Рейвенвудів (до речі, це зовсім не будинок з привидами, а ретельно відреставрована оселя), у якому щоразу, як я приходив, змінювався інтер’єр. А приходив я туди, щоб побачити дівчину, яка не перестає мене дивувати, запалювати і доводити до дрожу єдиним доторком.
І я поцілував її. І вона поцілувала мене у відповідь.
Я сам не міг у все це повірити, а тому просто перевернувся на другий бік.
Вітер.
Мене шмагав вітер.
Я тримався за дерево, а ураган хлистав мене і оглушав пронизливим свистом. Вітри крутили лиховерть, змагаючись між собою і щомиті дужчаючи. Крізь подерте небо сипався град, тонни граду, і здавалося, що цьому не буде кінця-краю. Я мав тікати.
Але тікати не було куди.
Я не бачив її, але відчував навіть крізь сильний вітер. Я міцно тримав її долоню — тримав би, навіть якби їй було боляче, і не подумав би відпустити. Вітер змінив напрямок і почав відривати мене від землі. Я ще запекліше хапався за дерево, стискав її руку, але стихія пересилювала нас.
Відриваючи мене від дерева і від неї. Я відчув, як її зап’ясток вислизає з моєї руки.
Я більше не міг триматися.
Прокинувся я від кашлю. Тіло досі шмагала негода, я відчував її шкірою. Ну от, мало мені було заледве не опинитися на тому світі прямісінько з маєтку Рейвенвуда, так знову ці сни! Забагато як на одну добу, навіть для мене. На диво, двері до моєї спальні були широко розчинені, хоча я добре пам’ятав, що зачинив їх перед сном. Бракувало ще, щоб Амма обкладала мене уві сні своїми ляльками. Але ж я точно знав, що зачиняв двері. Сто відсотків.
Я подивився на стелю — і сон зняло, як рукою. Зітхнувши, я перевернувся на бік і перекотився на край ліжка. Потім намацав на підлозі старий ліхтар, увімкнув його і витягнув закладку з «Лавини».[11] Унизу, десь із кухні, почулися тихі віддалені кроки. Невже це батько? Невже він нарешті відірвався від нічної писанини, і ми бодай сьогодні зможемо поговорити?.. Невже…
Спустившись сходами вниз, я зрозумів, що це не він. З-під зачинених дверей батькового кабінету пробивалося світло, отже, хатою могла вештатися тільки Амма. Зазирнувши у шпарку під дверима кухні, я побачив, як вона швиденько — наскільки це було для неї можливо — чимчикує до своєї кімнати. Десь у кінці коридору зачинилися двері, а це означало, що в нас були гості. Хтось щойно зайшов чи вийшов, і зізнаюся, що — у світлі останніх подій — я хотів би це знати напевне.
Обійшовши будинок, я вийшов на ґанок; біля узбіччя вхолосту пофиркував старий напіврозвалений «студебекер» пікап, якому було з півсотні років. Амма визирала з вікна оселі, про щось розмовляючи з водієм. Потім передала йому свою сумку і сама перебралася в машину. І куди це вона зібралася проти ночі з якимсь незнайомцем у пошарпаному авто?
Цей випадок нагадав мені про фатальну мамину поїздку, а тут ще й з’явився невідомий тарантас, незнайомий водій… Я мав дізнатися, куди прямує Амма, але слідувати за ними без машини було складно. Що ж, вибору немає: залишається тільки «вольво» — саме той автомобіль, яким мама керувала в ніч аварії. Завжди, коли я бачив цю машину, у мене виникали однакові асоціації.
Я сів за кермо. В салоні пахло старими паперами і склоочисником. Цей запах жив тут вічно.
Я й уявити не міг, як складно буде їхати без фар, але навіть у цій суцільній темряві зміг розгледіти, що пікап прямує до Броду. Скоріше за все, Амма їхала додому. Пікап звернув з Дев’ятого шосе і рушив на околиці. Коли він зрештою виринув з пітьми, я приглушив мотор і з’їхав на узбіччя.
Амма відчинила двері пікапа, і в салоні увімкнулося світло. Вдивившись у темряву, я впізнав водія — Карлтона Ітона, місцевого листоношу. І чого це раптом Амма поїхала з ним у нічне турне? Я ніколи раніше не бачив, щоб вони бодай розмовляли.
Щось мовивши Карлтону, вона зачинила двері. Пікап рушив без Амми, а я вийшов з «вольво» і попрямував за нею. Я добре знав, що Амма — людина звички, і якийсь пересічний клієнт не змусить її вештатись болотом о такій порі.
Вона зникла за кущем, йдучи по насипній доріжці, яку вочевидь викладали тут потом і кров’ю. Гравій шарудів у неї під ногами, а вона все йшла і йшла далі. Сама, у темряві. Я скрадався за нею, намагаючись ступати безшумно, адже найменший камінчик міг зрадити мою присутність. Я переконував себе, що не хочу порушити план розвідки, але насправді просто боявся, що мене викриє Амма.
Було нескладно зрозуміти, як Брід отримав свою назву. Щоб дістатися туди, слід було долати ставки, борсаючись у воді. Принаймні саме такий шлях обрала Амма. Якби не повний місяць, я б і в’язи скрутив, пробираючись крізь лабіринт чагарників і порослих мохом дубів. Темна, як ніч, вода була зовсім близько, а у повітрі витав теплий запах болота, що залишав на шкірі липкий невидимий слід.
Берег затоки був устелений дерев’яними плотами, зв’язаними з кипарисових колод. Таке собі таксі для бідних, пороми, що вишикувалися біля води в очікуванні пасажирів. У світлі місяця я бачив, як Амма вправно трималася на водному таксі, відштовхуючись від берега довгою дерев’яною жердиною і гребучи нею, як веслом.